«Природа — це пам’ятка раю. Люди самі себе прирекли на вигнання з раю. Можна сказати, що сьогодні, нищачи природу, ми продовжуємо покидати рай», — писав о.Ян Твардовський, поет, який умів бачити Божий відблиск у природі. 18 січня 2021р. минає вже 15 років по його смерті.
Цей священник, прозваний «отцем Яном від сонечка», був одним із найпопулярніших польських поетів сучасності.
Ян Твардовський народився 1 червня 1915 року у Варшаві. Вивчав польську філологію, був солдатом Армії Крайової, учасником Варшавського повстання, яке справило великий вплив на його подальшу долю. Під час повстання загинуло багато його друзів та однокласників, був зруйнований батьківський дім. Навчатися в семінарії він почав ще коли вона була підпільною, 1945 року. На священика висвячений 1948 року. Майже півстоліття був пов’язаний із варшавським храмом сестер-візиток, служачи його ректором. Дебютував 1937 року збіркою «Повернення Андерсена», що побачила світ у накладі… 30 примірників. Сам називав дебютом, у точному значенні слова, видання «Знаки довіри», яке вийшло 1970 року і разом із книжкою «Небесні окуляри» зробили скромного священика героєм польської культури. Останні десять років минулого століття були просто-таки нещадною експлуатацією його популярності: вийшло кільканадцять його біографій та безліч інтерв’ю; щомісяця на книжковому ринку з’являлося якесь оновлення його творчості або збірки вибраного. Деякі рядки його віршів увійшли в поточну мову і стали приказками, зокрема знамените «спішімо любити людей, вони так швидко відходять».
«Вдалося мені, якось вискочило в мене з голови це речення», — казав о.Ян, додаючи: «Я зустрічаю його по некрологах. Часто без мого прізвища, але я все одно радий, бо найважливіше — те, що я написав, а не те, що це написав я. Треба поспішати любити інших не тільки тому, що нам загрожує розлука з кимось через смерть, але тому, що люди одні від одних віддаляються, коли живуть на бігу. Змінюють партнерів, покидають сім’ї, прирікають близьких на самотність. Можливо, до цих розлук доходить саме тому, що ми спізнилися з вираженням почуттів, замало любили, не дали близькій людині відчути, що вона виняткова».
Читайте також: 10 думок «отця Яна від сонечка»
«Бо в житті, — казав о.Ян, — найважливішим є саме життя. Й одразу після цього — любов. Тут насправді йдеться про любов. Ми її прагнемо від народження й до смерті. Незалежно від того, чи ми люди молоді, чи старшого віку, незалежно від віку ми хочемо бути коханими і давати любов. Різними бувають її види: любов до Бога, любов молодих закоханих, матері до дитини, дідуся до онука, викладача до учнів. Є страждання не тільки юного, але і старого Вертера. Людина почувалась би обманутою, якби не відчула любові. Дехто дивувався, чого це старий священник пише про любов. Але то була моя тема. І зараз, коли я вже пишу менше, сам люблю ті вірші читати», — додавав з усмішкою.
Природа завжди була його великою любов’ю і постійною темою в поезії. Він охоче читав книжки про природу, збирав гербарії. «Бачу вроду шпака, вільги, дикого кролика, короткошерстої вижлиці. Одне й те саме світло падає на людей, польових коників і цикад», — казав він. І писав, наприклад, у «Суплікаціях»:
Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий…Усміхнений!
Що сотворив папугу, вужа, і смугасту зебру,
Покликав до життя вивірку і гіпопотама,
Вусами хруща лоскочеш богословів, —
Сьогодні, коли мені так порожньо, сумно і темно,
Усміхнися до мене.
(Переклад Дзвінки Матіяш)
Замолоду о.Ян брав приватні уроки у професора геології Густава Вуттке, і в нього навчився розпізнавати рослини і тварин. Це для нього мало велике значення: конкретика дозволяла йому ще більше наблизитися до природи, в якій він вбачав істинне обличчя Бога. «Здається мені, що в нинішніх віршах так мало Божого світу, названого на ім’я! Кажуть “птах”, але не кажуть, який, а їх так багато у Міцкевича і Ожешко. Старе покоління прекрасно уміло описувати природу», — сказав о.Ян в одному з інтерв’ю. «Для мене весь світ — це брама втаємничення у велич Господа Бога», — підкреслював поет.
Читайте також: Отець Ян Твардовський. Проповідь у поезії
Отець Ян Твардовський помер 18 січня 2006 року. Він прагнув бути похованим на Повонзках, біля батьків [історична дільниця Варшави, відома своїм старим красивим некрополем]. Дуже любив це місце, уявляв, що ті, хто приходитиме на його могилу, приноситимуть горішки для білочок, яких він сам підгодовував, провідуючи могили близьких. Однак сталось інакше: його поховали у крипті храму Божого Провидіння на Вілянові.
Переклад CREDO за матеріалами: Wiara
Фото: пам’ятник о.Яну Твардовському в Краківському передмісті. TOMASZ GOŁĄB /FOTO GOŚĆ
фінансово.
Щиро дякуємо!
