Отець Ігор Гнюс — домініканець, душпастир спільноти вірних латинської Традиції у Львові.
В інтерв’ю для CREDO о.Ігор розповів про особливості покутного життя монахів, про великопісні практики минулих часів і про те, до яких традиційних практик можуть звертатися вірні, які прагнуть глибше пережити Великий Піст.
Фото: Віта Якубовська
— Отче, розкажіть, будь ласка, яку роль відіграє покаяння у повсякденному житті монаха.
— Усе життя домініканця було фактично вираженням покути. Насамперед — це постійне носіння габіта. Раніше монахи навіть спали в туніках, без каптура і скапулярія — скапулярій клали на край ліжка, як знак захисту Матері Божої. Обов’язковою була тонзура, щоб завжди було видно, що перед вами — монах. Тонзура була символом корони Христової — і Його тернового вінця.
Була традиція, згідно з якою піст у монастирях починався 14 вересня, на Воздвиження Христа, і тривав до самого Великодня. Він полягав передусім у харчових обмеженнях. Між братами була різниця: брати-кооператори — ті, що носили чорні скапулярії, — займалися фізичною працею, тому мали право з’їсти сніданок, на відміну від отців, основна діяльність яких була інтелектуальна.
— А якими були покутні практики у домініканців?
— Крім харчових обмежень, були безпосередньо покутні практики — такі як самобичування. Один зі старших отців колись показував мені «дисципліну» (батіг). Це такий плетений шнурок, що закінчувався вузликом. Брати власноруч плели дисципліну, коли відбували у новіціат. Практика бичування застосовувалася у час Великого Посту, і вона не повинна була бути ні надмірно жорстокою ані надто м’якою. Власне, як вчить нас святий Тома Аквінський: в усьому треба дотримуватися поміркованості.
Сучасні автори часто пишуть, що монахи вдавалися до самобичування, коли відчували спокуси стосовно шостої заповіді — але це інтерпретація нинішнього світу, надмірно зацікавленого сексом. Насправді самобичування було щоденною практикою, на яку потрібно було мати дозвіл від настоятеля і яка вимагала духовної зрілості.
Раніше дуже поширеною була venia — це коли монах лягав ниць, відкинувши скапулярій вперед і трохи похилившись на правий бік, і каявся за скоєний гріх. У монастирях активно використовувалася практика correctio fraterna, братнього виправлення: або один брат просив іншого допомогти йому, вказавши на його гріхи і слабкості, або настоятель з власної ініціативи коригував духовне життя брата.
— Чи сильно відрізняється сучасне життя домініканця від того, як брати жили століття тому?
— Зараз ми, домініканці, виглядаємо переважно просто як священники в габітах, хоча раніше наше життя було більш монастичним. Ми сиділи в монастирях, провадили молитовне життя, навчалися; ті, хто мав дар проповіді, — йшли проповідувати. Вихід за межі монастиря — монастирського життя — також сприймався як покута, бо це означало залишити свою затишну келію, свої книжки, й піти шукати собі місця у світі самотужки.
До наших часів залишилася практика «капітулу провин»: це коли брати збираються всі разом і кожен говорить про свої гріхи, які стосувалися порушення уставу, а також про провини одного перед одним.
Зараз багато з наших духовних практик вийшли з активного вжитку. В сучасному світі ми втратили розуміння жестів, вийшли з цього виміру. Але якщо розгорнути перший-ліпший підручник із психології, там прочитаємо, що 80% інформації ми передаємо за допомогою міміки й жестів, а не слів, і цим варто користуватися у спілкуванні один з одним та з Богом.
— Що означає жити покутним життям у спільноті?
— Братерська любов виникає з любові до Бога. Бо для того, щоб мати брата, потрібно мати Отця. Раніше, незалежно від старшинства, монахи не зверталися один до одного просто на ім’я, вони казали: брате, отче. Зараз це може комусь здатися дивним; але те, як ми звертаємося до людини, говорить про те, як ми до неї ставимося і за кого її сприймаємо. Монастир — це спільнота братів, а не умовних Стасиків і Володь.
Звісно, ідеальних спільнот немає, і стосунки всередині монастиря часто бувають непростими. Але ми приходимо у монастир не для того, щоби знайти собі друзів — ми знаходимо там братів, а братів не обирають; так само як ми не обираємо собі кровних братів і сестер, що їх дають нам батьки, — ми не обираємо тих, кого нам дає Отець небесний. Вимір покутного життя у монастирі виражається через такі повсякденні речі як необхідність коритися настоятелю, слухатися його керівництва, миритися з братами, які можуть здаватися нам неприємними.
— Чи збереглися донині в уставі ордену зобов’язання до певних покутних практик?
— Після 1970 року ми отримали новий устав, у якому вже немає обов’язку дотримуватися покутних практик — лише рекомендація утримуватися від м’яса по середах і раз на рік проводити капітул провин. Натомість ми отримали велике поле для самостійної діяльності: в нас забрали покутні обов’язки, але й не заборонили їх. Можна і зараз практикувати давні покутні звичаї: це прекрасна традиція, що сягає своїм корінням життя самого святого Домініка та інших святих. Їхнє життя — це приклад для нас; то чому ж те, що вони робили, і що вело їх до святості, не годиться для нас, сучасних?
— А що Ви скажете стосовно покутних практик для мирян?
— Покутні практики — це ліки, що мають лікувати певну недугу. Тому дуже важливо проводити регулярний ґрунтовний іспит совісті, щоби зрозуміти: яка моя головна вада? Кожен католик, згідно з апостольською традицією, повинен молитися вранці та ввечері; але якщо ми не роздумуємо щоденно над своїм сумлінням, то не можемо розпізнати своїх вад і спокус. На мою думку, проблема в тому, що люди не думають про своє сумління тут і зараз, про остаточну мету посту: спасіння.
Покутні практики повинні мати в собі вимір відшкодування за гріхи. Ми не просто забираємо в себе щось, до чого відчуваємо надмірну прихильність, — ми повинні дивитися на Хрест, пам’ятаючи про жертву самого Христа, складену за нас. Тридентський Собор навчає нас, що чистилище існує, що всі скоєні нами гріхи та дочасна кара за них мають стосунок до нашого спасіння. Тому Церква дає нам дуже багато знарядь, завдяки яким ми можемо осягати святість тут, на землі.
— Які саме «знаряддя» Ви як душпастир порадили б людям, що прагнуть глибше пережити Великий Піст?
— Хай би як банально це звучало, але потрібно більше молитися. Потрібно полюбити молитву. Пам’ятати про сім учинків милосердя щодо душі й тіла, а також про піст у матеріальному сенсі. Ще сто років тому великопісні вимоги щодо їжі були суворішими, ніж сьогодні: наприклад, від понеділка до четверга можна було їсти м’ясне лише на обід, у п’ятницю — їжа без м’яса і лише один раз на день. Нічого не буде поганого в тому, щоби звичайний мирянин звертався до такої практики — але це має бути свідомо, з розумінням того, для чого це потрібно, з прагненням Божої благодаті.
Що сталося з Адамом і Євою під час гріхопадіння? Вони порушили піст, зірвали саме той плід, який їм заборонено було зривати. Він гарно виглядав, він був смачний; але які ж наслідки потягло за собою його споживання! Все, що створив Бог, — добре; але коли ми від чогось відмовляємося, це формує нашу волю. Коли приходять спокуси, воля має бути вже сформованою, і тоді нам буде набагато легше їх відкинути.
— Як ми знаємо, до практик упокорення плоті вдавалися багато святих різного походження та соціального стану. Сучасному католикові такі речі можуть здаватися дивними і незрозумілими. Невже ми, нинішні, менше потребуємо покаяння?
— Хоч ми живемо не в найбагатшій країні, але й наших душ торкнулася сучасна ментальність, яка прагне особистого комфорту та задоволень понад усе. На жаль, цей світогляд проник і в Церкву, до кліру, не кажучи вже про мирян. Зараз нам бракує розуміння покути як відшкодування Богові за скоєні нами гріхи, а тому люди вчиняють їх щоразу легше.
Діла покути повинні мати характер секрету, про що нам говорить і сам Христос, коли закликає молитися тихо, зачинивши за собою двері. Нехай ніхто не знає про волосяницю під дорогим італійським костюмом; але в самій волосяниці на сучасній людині немає нічого поганого, радше навіть навпаки. Я вважаю, що варто пробувати відроджувати старі практики у своєму духовному житті: можливо, щось у нас самих докорінно зміниться? Людина — істота водночас духовна й тілесна, один її аспект гармонійно доповнює інший. Тому, якщо ми свідомо упокорюємо своє тіло, це відбивається на нашому розумі та душі.
— Чи не здається Вам, що сучасним мирянам часто бракує духовного керівництва і розуміння того, для чого потрібна покута за гріх?
— Зараз немає навіть чіткої науки щодо того, яку покуту призначати за певні гріхи під час сповіді. Колись були цілі пенітенціарні книги, де було розписано, яке відшкодування треба призначати за кожен конкретний гріх. Дехто каже, що такий підхід був дуже закостенілий і формалізований. Але зараз, мабуть, треба знайти щось інше, щоб заповнити утворену пустку. У давніші часи людина могла отримати як покуту за гріхи обов’язок піти у піше паломництво, скажімо, до Сантьяґо де Компостела. Витративши на це купу грошей та часу, зіткнувшись з усіма труднощами життя в дорозі, людина б наступного разу сто разів подумала, перш ніж знову грішити, бо розуміла би, яким буде наслідок.
Ті, хто формував церковне право, добре зналися на людській природі, тому писали його з любов’ю до людини. Адже кінцевою метою церковного права є salus animarum — спасіння душі. Тому важливо пам’ятати: ніхто не забороняє нам вимагати від себе більшого, навіть якщо ми не маємо такого обов’язку.
фінансово.
Щиро дякуємо!
