Існує відносно новий ворог християнської культури, який є нащадком деяких стародавніх гріхів та помилок.
Ісус народився у часи правління тиранів. З моменту заснування Церкви християни страждали від усіх форм бандитизму, від хунти, від політичних партій, деспотів, диктаторів та маніяків, одержимих манією величі.
Протягом ХХ століття з’явилася нова форма жорстокості — а саме, тоталітаризм. Так, інші політичні режими також, на жаль, убивали, і робили це масово. Але тільки тоталітарні режими намагаються контролювати все. Культура, мова, поведінка, релігія, економіка, сім’я, освіта, зачаття, народження, життя і смерть — все це підпорядковується абсолютній державній диктатурі. Така держава може не лише ув’язнити чи вбити, а й стерти. Вона може змусити людину «зникнути» з власного дому, а змусити всіх визнати: ця людина стала неособою, тобто, її ніколи не існувало. Жодна сфера людського життя, жодна його подія не може перебувати поза межами досяжності тоталітарної держави — будь-хто і будь-що або визначається нею, або перестає існувати.
Чому тоталітаризм ненавидить Церкву?
Це — жорстокий і дегуманізуючий життєвий контекст. Він формується в ізоляції, страху, відчаю та залежності. Опір, незалежність та взаємність виключені з цього контексту. Він розпалює особливу ненависть до Католицької Церкви та її цивілізації. Чому так?
Тоталітаризм розуміє, принаймні інтуїтивно, що Католицька Церква пропонує ефективні ліки від його отрути.
По-перше, Церква пропонує спілкування. Вона пропонує вірним прийняття, милосердя, справедливість, піклування, єдність, ідентичність та гідність, чого тоталітарна держава не може терпіти. У своєму повсякденному житті Церква нагадує всім, що кожна людина — унікальна і дорогоцінна, і всі люди цінні в очах Божих. Церква виховує любов до ближніх, чого не може допустити абсолютна держава, бо любов та взаємність несумісні з повною відокремленістю та залежністю, до якої спонукає та змушує тоталітаризм.
Друга протиотрута — ще більша загроза для тоталітарного режиму. Це — поклоніння. Справжнє поклоніння — це діяльність найменшої практичної користі і найвищої цінності. Поклоніння нічого не робить; воно не призначене для розширення абсолютної державної влади. Воно має найбільшу цінність, оскільки показує, що людська душа сягає за межі цього світу, вказуючи та посилаючись на реальність, яку світ не може вмістити, і яку не може контролювати навіть тоталітарна держава.
Поклоніння проголошує любов та відданість, яких світ не може зрівняти, утримати, контролювати, замінити чи відібрати. Поклоніння передбачає реакцію людей і громад на ініціативу, яка походить від Бога, а не від держави. Це відповідь на небесний наказ, а не на земний імператив. Тоталітаризм ненавидить Церкву, бо її поклоніння релятивізує державу — ставить будь-яку громадянську державу на належне місце і відкидає всі її тоталітарні вимоги.
Поклоніння, породжене божественною силою і орієнтоване на Бога, протистоїть вимогам абсолютної держави. Католики знають, що богослужіння, зокрема Свята Жертва Меси, були довірені Церкві Христом. Ця Меса передавалася через кілометри і тисячоліття по всьому світі, через героїзм та наполегливість апостолів, мучеників, містиків, воїнів, поетів, художників, родин і монаших спільнот. Католицьке поклоніння відмовляється забути своє католицьке минуле, бо це минуле — сполучна ланка з католицьким майбутнім. Святі, що поклонялися Богові так, як звелів Христос, тепер закликають нас із нашого майбутнього йти їхніми слідами. Святі минулого — це наш небесний народ у нашому єдиному справжньому домі, де наш Отець вже приготував для нас бенкет. Вони кличуть нас уперед, просячи нести з собою всю нашу спадщину.
Християнське спілкування та католицьке поклоніння — це незамінні елементи лікування від старих та нових хвороб нашого занепалого світу.
Переклад CREDO за: о. Роберт МакТіґ SJ, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
