Невтомний Папа Франциск продовжує пропонувати себе як посередника в потенційних мирних переговорах. Але на його останню переговорну пропозицію, озвучену тиждень тому в інтерв’ю для нью-йоркського єзуїтського тижневика «America Magazine», реакція Москви була, можна сказати, брутальною.
РІСУ публікує переклад статті Сандро Маджістера на цю тему.
«Це навіть не русофобія, а перекручування правди»: за допомогою таких висловів речниця російського МЗС Марія Захарова відкинула аргументи Папи Римського. «Обурення» папськими «інсинуаціями» висловив також посол Росії при Святому Престолі Алєксандр Авдєєв. І, нарешті, сам міністр закордонних справ Сергій Лавров назвав слова Папи «нехристиянськими». Додавши: «Ватикан сказав, що цього більше не повториться і що, ймовірно, сталося непорозуміння, але це не додає авторитету Ватикану».
Бурхливу реакцію з боку Москви викликав той фрагмент інтерв’ю, в якому Папа сказав, що має «багато інформації про жорстокість військ», які напали на Україну, з невдалим уточненням, що «загалом найжорстокішими є ті, які походять із Росії, але не з російської традиції, наприклад, чеченці, буряти і так далі». Отже, варварство властиве не лише «найманцям», як Папа кілька разів зазначав раніше, а й окремим неросійським етнічним групам — лідери яких на чолі з чеченцем Рамзаном Кадировим також голосно протестували.
Факт полягає в тому, що, окрім комунікаційних помилок, які є надто частими, останнім часом багато чого змінилося у висловах і думках Франциска про війну в Україні.
Переломним моментом можна вважати зустріч Папи у Ватикані 7 листопада з Верховним архієпископом УГКЦ Святославом Шевчуком, якого він знає та поважає ще відтоді, як теперішній Папа був архієпископом Буенос-Айреса. І це втілилося головно в тому зворушливому «Листі Святішого Отця до українського народу», оприлюдненому 24 листопада, написати який попросив Франциска сам Шевчук і який за стилем та змістом дуже близький до послань, що ними глава українських греко-католиків звертається до своїх вірних.
24 листопада було передоднем вшанування Голодомору, тобто «жахливого геноциду, винищення голодом у 1932-33 роках, штучно викликаного Сталіним в Україні»: буквально таке визначення вжив Франциск не лише в листі до українського народу, а й на загальній аудієнції в середу 23 листопада, на молитві “Ангел Господній” у неділю 27 та в інтерв’ю «Америці» 28 числа.
І це вже є нововведенням величезної ваги в судженнях Папи щодо агресії Росії проти України, особливо щодо використання терміну «геноцид», який наразі застосували до Голодомору лише кілька держав світу і який Франциск називає «історичним прецедентом сьогоднішнього конфлікту».
Більше того, тепер у словах Папи наявне таке ставлення до цієї війни, що є цілковито і тільки на боці «стражденного» українського народу і проти тієї іншої держави, яка «мучить» його.
Але передусім у листі Франциска до українців присутнє безпрецедентне для нього твердження. Там він пише: «Я також думаю про вас, дорога молоде: щоб мужньо захистити свою батьківщину, ви були змушені взяти до рук зброю, полишивши мрії про майбутнє, які ви плекали…»
І далі: «Я захоплююся вашим добрим запалом. Український народ, попри величезну трагедію, яку зараз переживає, ніколи не занепадав духом і не впадав у розпач. Світ відкрив для себе сміливий і сильний народ, народ, що страждає і молиться, плаче і бореться, чинить опір і надіється: благородний і стражденний народ. Я продовжую бути з вами».
Це вперше тут, після дев’яти місяців війни, Франциск сказав чіткі слова на підтримку збройної боротьби українців проти росіян. Всупереч пацифістській лінії, яку досі сповідують майже всі італійські католицькі асоціації — наслідуючи, за їхніми словами, Папу. Але, власне кажучи, якого Папу? Того, хто ще місяць тому звинувачував Захід і НАТО в тому, що вони спровокували Росію, «гавкають» на її кордонах? Того Папу, який зарахував цей конфлікт, як і всі інші, до «божевілля» світових виробників та торгівців зброєю? Того Папу, який виключав можливість провадити «справедливу» війну?
Чи вони наслідують того Папу Римського, який сьогодні співчуває українським воїнам, що зі зброєю в руках захищають Батьківщину?
Як єпископ Рима та Примас Італії, Франциск має за собою католицький люд, чиї найвизначніші лідери, чиї асоціації та преса, всі як один закликають до миру, але не схвалюють постачання зброї в Україну.
З першого дня російської агресії Андреа Ріккарді, засновник Спільноти святого Еґідія, виступив за капітуляцію України, із закликом проголосити Київ «відкритим містом» — тобто окупованим армією загарбників, не чинячи жодного опору.
5 листопада Ріккарді виголосив заключну промову під час проведення великої пацифістської процесії — за підтримки майже всіх католицьких асоціацій, — яка пройшла вулицями Рима аж до храму св. Йоана на Латерані, з присутністю десятків прапорів святого Егідія на площі — але, зрозуміло, без жодного українського прапора, розгорнутого українцями.
Саме «Avvenire», офіційна газета Конференції єпископів Італії під керівництвом Марко Тарквініо, щодня виступає за мир в Україні, але завжди висловлюється проти надання зброї цій нації.
Саме Стефано Дзаманьї та Мауро Магатті, двоє видатних католицьких інтелектуалів, економіст і президент Папської академії соціальних наук, а останній — ще й професор соціології Міланського католицького університету і секретар Соціальних тижнів італійських католиків — оприлюднили в жовтні мирний план із шести пунктів, включаючи, зокрема, референдуми щодо автономії російськомовних регіонів Луганської та Донецької областей, створення спільного російсько-українського органу з експлуатації надр Донбасу та фактичного визнання анексії Криму Росією.
Ще місяць тому цей католицький світ міг провадити легку гру, вимагаючи для себе підтримки Папи.
А що сьогодні? Не дивно, що лист Франциска до українського народу від 24 листопада зустрів холодний прийом у цьому самому католицькому світі.
Світ, якому, природно, не бракує хоча й рідкісних, але справді незгідних голосів. Серед них — Вітторіо Емануеле Парсі, професор міжнародних відносин Міланського католицького університету й директор Вищої школи економіки та міжнародних відносин того ж університету.
Нижче наведено короткий уривок із його останньої книжки «Місце війни та ціна свободи», що вийшла у видавництві Bompiani.
Ціна свободи
Вітторіо Емануеле Парсі
Якщо російська агресія в Україні вчить нас чогось, то це того, що правила, які дозволили заборонити війну в Європі, працюють лише між демократіями, і все. Візьмемо, наприклад, багатовікову франко-німецьку ворожнечу. […] Тим, що робить неправдоподібним будь-яке взаємне занепокоєння щодо конфлікту між Францією та Німеччиною сьогодні, є просто той факт, що обидві країни поділяють схожі політичні інститути, однакові цінності та є «відкритими суспільствами», у яких держава є охоронцем громадянських, політичних та суспільних свобод своїх громадян.
Саме це стало причиною того, що там, де в минулому страх перед війною був постійним, тепер панує абсолютна довіра до миру. І саме на підставі цього став можливим розвиток міжнародних і транснаціональних інституцій — Атлантичного альянсу та Європейського Союзу, — які зробили можливим зміцнення, поглиблення й гарантування безпеки Європи, в якій ми жили до 24 лютого 2022 року та в якій ми повинні продовжувати жити.
Здається, що нам, європейцям, важко зрозуміти, чому власне наш континент був не лише головним бенефіціаром ліберального міжнародного порядку, який склався після Другої світової війни, але також як наші інституції становлять його другу головну опору разом із тією, що представлена зі Сполученими Штатами Америки, що у військовому плані залишаються першою опорою. Якби ми більше усвідомлювали це, можливо, нам було би набагато легше усвідомити, що в Україні на карту поставлено не лише законне право українців бути господарями у своєму домі, політичне майбутнє цієї доблесної та нещасливої країни, але також виживання того устрою, що становив горизонт і контур, у якому ми розвинули «нашу» мирну і демократичну Європу, і зникнення якого зробило би продовження цього шляху немислимим.
Тому нам потрібно переконати себе, що внутрішній мир у Європі можливий лише за умови, що ніхто не загрожуватиме її кордонам і не намагатиметься перервати автономний розвиток демократії на її кордонах. Оскільки фундаментальною річчю, яку слід повторити сьогодні, є те, що Україна самостійно почала свою еволюцію до демократії, природним доповненням до якої є західне позиціонування, враховуючи, що всі консолідовані демократії розташовані на заході України і що жодна загроза її територіальній цілісності не виникла — і не походить — із Заходу. […]
Хай би що казала російська пропаганда та її троянські коні, […] жодної перспективи вступу України в НАТО не було. Цей вступ був запропонований у 2008 році тодішнім президентом Джорджем Бушем і відхилений главами держав та урядів основних європейських країн, включаючи Францію, Німеччину, Італію та Іспанію. Тоді як саме перспектива структурного наближення України до Євросоюзу у 2014 році спровокувала потужне втручання Росії в український політичний процес, вторгнення до Криму та військову підтримку сепаратистів Донбасу. […]
Лише ми — Захід, Європа — можемо санкціонувати перемогу злочинного плану Кремля, не вірячи в благо нашої справи, яка на сьогодні становить єдність зі справою українського народу, натомість піддаючись погрозам, прихованим у тонких і брехливих аргументах Володимира Путіна.
Лише ми можемо віддати йому в руки здобич разом із пальмою переможця, разом із ліцензією на респектабельність для нього та невинністю для нас, спотворюючи за допомогою заспокійливих епітетів реалізму, розважливості й пацифізму те, що називається цинізмом, боягузтвом і безвідповідальністю.
Саме нам вирішувати, чи хочемо ми дозволити українцям воювати і цим, звісно, продовжувати війну, — але мати можливість вибирати: жити як раби чи померти, щоб продовжувати бути вільними.
Переклад з італійської ексклюзивно для РІСУ Тараса Курильця. Редагування: CREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
