Сандро Маджістер, італійський журналіст і ватиканіст, у своєму блозі на «L’Espresso» ділиться думками про кризу віри в Італії та світі, про межі «відкритості Церкви для всіх, без виключення» і про омріяні та реальні плоди поточного понтифікату.
Церква «не має дверей», а тому увійти до неї може кожен — справді кожен, «всі, всі, всі, без жодного виключення». Це послання, на якому особливо наполягав Папа Франциск під час своєї подорожі до Лісабона напередодні Синоду, який, згідно зі своїм робочим документом, ставить на початок списку запрошених «розлучених і повторно одружених, людей у полігамних шлюбах і католиків ЛГБТК+».
Але тим часом в Італії, де Папа є єпископом Рима і примасом, храми порожніють. Поглиблене опитування, проведене «Euromedia Research» для журналу «Il Timone», показало, що сьогодні лише 58,4% громадян Італії, старших за 18 років, вважають себе католиками, тоді як 37% назвали себе невіруючими. Люди, які щонеділі ходять на Месу, становлять лише 13,8% населення — переважно це особи, старші за 45 років. У Ломбардії та Венето, регіонах, які були історичним форпостом італійського «католицького світу», цей показник іще менший.
Та проблема не лише у цьому. Навіть серед «практикуючих» католиків — тобто тих, хто ходить на Месу принаймні раз на місяць, — лише кожен третій вважає Євхаристію істинним Тілом Христовим. Інші зводять її до розпливчастого «символа» чи «спомину Тайної Вечері». Також лише кожен третій із тих, хто хоча би на рік приступає до сповіді, досі переконаний, що це Таїнство відпущення гріхів.
Такий занепад супроводжується помітною поступливістю «духу часу» у царині доктрини та моралі. 43,8% практикуючих католиків вважають аборт правом, 41,6% із них вважає за потрібне дозволити гомосексуальні шлюби, 61,8% заперечують, що розлучення є гріхом, а 71,6% схвалюють контрацепцію. Певний опір спостерігається лише щодо сурогатного материнства, проти якого висловилося дві третини католиків.
Але якщо це реальні факти, то яким же має бути ефект від постійного запрошення приймати до Церкви «всіх, всіх, всіх», тобто навіть тих, хто, згідно з вченням Церкви, не може приступати до Таїнств?
Це питання поставила Папі журналістка Аніта Гіршбек з «Katholische Nachrichten-Agentur» на пресконференції під час повернення з Лісабона 6 серпня.
Франциск відповів, що так, Церква має приймати всіх, «потворних і красивих, добрих і злих», включно з гомосексуалістами. Але «служіння в Церкві — це інша річ, що є шляхом просування пастви вперед, і одна з важливих речей — у своєму служінні супроводжувати людей крок за кроком на шляху їхнього дорослішання… Церква — мати, вона приймає кожного, і кожен прокладає свій шлях у Церкві».
Таким чином, ця відповідь Папи гальмує курс «синодального шляху» Німеччини (і не лише її) на революцію у доктрині Церкви про сексуальність. Натомість, вона цілком узгоджується з пастирським листом скандинавських єпископів, опублікованим під час Великого Посту: «Католик, який протягом певного часу не може приступати до Таїнств, не перестає бути членом Церкви. Досвід внутрішнього вигнання, оточений вірою, може призвести до глибшого почуття причетності. Вигнанці часто постають такими у Святому Письмі. Кожному з нас належить здійснити вихід, але ми йдемо не самі».
Але слід зазначити, що у цих питаннях Папа Франциск не завжди говорить і діє послідовно.
Наприклад, благословення одностатевих пар, заборонене — за письмової згоди Папи — Дикастерієм віровчення, очолюваним на той момент кардиналом Луїсом Ладарією, фактично було кілька разів ним підтримане.
Тепер, коли Ладарію замінить Віктор Мануель Фернандес, суперечливий аргентинський богослов і улюбленець Хорхе Маріо Берґольйо, можна бути певними: час охоронців доктрини, які «вказують і засуджують», скінчився. На зміну прийде нова, миролюбна програма «гармонійного зростання» між «різними напрямками філософської, богословської та пастирської думки», що «ефективніше збереже християнське віровчення, ніж будь-який механізм контролю», як зазначено у незвичному листі Папи до новопризначеного префекта.
Рішучим поворотом керма в цьому напрямку є опубліковане 27 липня у «L’Osservatore Romano» інтерв’ю з 68-річним П’єро Кодою, генеральним секретарем Міжнародної теологічної комісії, членом теологічної комісії Синоду, професором інституту Лоппіано, членом вищого рівня руху Фоколярів.
Інтерв’ю має назву: «Немає реформи Церкви без реформи богослов’я». І в ньому, окрім відповідей, показовими є також запитання від Андреа Монда, директора ватиканської газети, та Роберто Сетери — обидва раніше були шкільними вчителями релігії.
Початкове припущення полягає в тому, що теологія, яку досі викладають на теологічних факультетах і у семінаріях, «застаріла». Це так, бо «людина змінюється», навіть у «стосунках між статями», і ми «ризикуємо говорити з чоловіком і жінкою, яких більше не існує», тоді як натомість «оновлення богослов’я має початися саме з перегляду антропологічної думки».
Тому Людину Ісуса також слід переосмислити в новій формі, без «фіксації», яка була раніше. Кода каже: «Теологічну антропологію, як ми її часто представляємо, здебільшого треба покласти на полицю: звісно, не за сутністю, а за тлумаченням, яке їй надається. Тому що воно абстрактне та ідеалістичне. Воно представляє екскультуроване бачення світу та людини. Нам потрібно це пережити, переосмислити й запропонувати заново».
Звідси випливає низка пропозицій щодо реформ, що їх інтерв’юери перераховують наприкінці: «Перемотуючи стрічку цієї розмови назад, почнімо з первородного гріха: його треба переосмислити. Потім благодать: переосмислити; потім свобода: переосмислити; потім Таїнства: переосмислити. Якби ми були на вашому місці, монсеньйоре Кода, і думали про роботу, яку потрібно виконати — виходячи з того, що реформи Церкви немає без реформи богослов’я — у нас би тремтіли руки…»
Якщо це — відкритий будівельний майданчик, де можна все змінити, важко уявити більш революційний понтифікат на спаді, ніж нинішній. А точніше — більш заплутаний.
фінансово.
Щиро дякуємо!
