Кардинал Герхард Людвіг Мюллер, колишній префект Конгрегації віровчення, в ексклюзивному інтерв’ю для LifeSiteNews прокоментував нещодавнє призначення архієпископа Віктора Мануеля Фернандеса на посаду очільника Дикастерію віровчення.
Це призначення викликало занепокоєння у католицьких колах, оскільки архієпископ Фернандес має суперечливі погляди стосовно таких питань, як людська сексуальність, одностатеві зв’язки, Святе Причастя для розлучених і повторно одружених тощо; його також називають «тіньовим співавтором» енцикліки «Amoris laetitia».
У своєму листі до архієпископа Фернандеса Папа Франциск зазначив, зокрема, що очолюваний ним Дикастерій «колись використовував аморальні методи, що відбувалося в часи, коли замість поширення богословського знання вона переслідувала можливі доктринальні помилки». Завдання нового префекта, за словами Папи, полягає в тому, щоб «посвятитися збереженню і оживленню віри».
— Еміненціє, раніше ви вже називали деякі заяви архієпископа Фернандеса єретичними. Яку небезпеку тепер складає його призначення головою Дикастерію Віровчення, особливо враховуючи його участь в написанні та трактуванні «Amoris laetitia» як документу, що допускає Причастя для розлучених і «повторно одружених»?
— Рішення про призначення префектів основних конгрегацій (чи дикастеріїв), що безпосередньо допомагають Римському Понтифіку у здійсненні вселенського навчання, зарезервоване виключно за Святішим Отцем. Так само він мусить відповідати за це рішення, згідно з сумлінням, перед Христом — Господом та Головою Церкви. Це не виключає проявів занепокоєння з боку численних єпископів, священників, та вірних з усього світу. Вони мають право вільно висловлювати своє занепокоєння (Lumen gentium, 37).
Ідея про те, що будь-яка дієцезія може виступити як престол наступника Петра — що я свого часу критикував, — уже розглянута отцями І Ватиканського Собору як єретичне заперечення об’явленої віри, про що свідчить канон 2 Конституції «Pastor aeternus». Концепція «повної, верховної та вселенської влади Римського Понтифіка над Церквою» (Lumen gentium, 22), тобто plenitudo potestatis, не має нічого спільного з необмеженими повноваженнями світських можновладців, що посилаються на вищі сили.
Церква Триєдиного Бога не потребує ані нового заснування, ані модернізації — так, ніби вона була занедбаним будинком або ніби слабкі люди могли перевершити божественного Головного Будівничого. Вона вже була встановлена у Христі у певний історичний момент, раз і назавжди, і досконало задумана доктринально, конституційно, та літургійно, згідно з Божим планом спасіння.
Через Святого Духа вона постійно служить людям як таїнство спасіння світу. Церковне вчення — це не програма, що вдосконалюється та оновлюється людьми, а вірне та завершене свідчення есхатологічного об’явлення Бога у втіленні Свого Сина, «повного благодаті та істини» (Йн 1,14).
Завдання Дикастерію на службі папського Магістерію — показувати біблійні основи доктрини віри, її розвиток в історії догматики й те, як її зміст авторитетно подається у Магістерії. Релігійний послух, що зобов’язує усіх католиків відносно вселенського єпископату, а особливо Папи, охоплює виключно надприродні правди доктрини віри та моралі (включаючи природні істини у сфері онтології, епістемології та етики, які є необхідними умовами для пізнаваності Слова Божого людським розумом).
Папа та єпископи не можуть вимагати послуху своїм приватним поглядам, і тим більше — вченням і вчинкам, які суперечать об’явленню та природному моральному закону. На цьому вже наголошували німецькі єпископи у 1875 році, коли заперечили хибне тлумачення вчення І Ватиканського собору з боку німецького канцлера Бісмарка, і папа Пій ІХ виразно погодився з ними (Денцінґер-Гюнеман, 3115; 3117).
Папа та єпископи зв’язані Святим Писанням та Апостольскою Традицією, а не якимись джерелами додаткового об’явлення — чи об’явлення, яке нібито вимагає достосування до актуального стану наук.
«Про належне дослідження цього Об’явлення та гідне його викладання пильно дбають і Римський Архієрей, і єпископи, кожен відповідно до своїх обов’язків і вагомості справи й використовуючи відповідні засоби; однак жодного нового загальнообов’язкового об’явлення, яке би входило до Божого депозиту віри, вони не приймають» (Lumen gentium, 25).
— Архієпископ Фернандес також заявляв, що статеві стосунки між співмешканцями не завжди є гріхом. Яка небезпека випливає з того, що така людина очолює Дикастерій віровчення?
— Посилаючись на початкову волю Творця, сам Ісус назвав розлучення та повторний шлюб перелюбом, заперечуючи фарисеям, аргументами яких були реалії життя їхніх сучасників та їхня нездатність виконувати заповіді Божі (Мт 19,9).
Будь-який тяжкий гріх виключає нас із Царства Божого аж до моменту розкаяння за нього та його прощення (1Кор 6,10). Боже милосердя полягає у примиренні розкаяного грішника з Богом через Ісуса Христа. Тривання у гріху, тобто у смертельному протиріччі зі святою та освячувальною волею Бога, жодним чином не можна виправдати посиланням на нашу слабкість.
Цілком інша річ — пастирське, чуйне ставлення до багатьох людей, чиї шлюби та сім’ї зазнали шкоди, часто фатальної, через їхню провину або з провини інших. Однак Церква не має влади релятивізувати об’явлені істини про єдність шлюбу (моногамію), його нерозривність і плідність (прийняття дітей як Божого дару). Добра пастирська опіка заснована на добрій догматиці, бо лише добре дерево зі здоровим корінням принесе добрий плід.
— Архієпископ Фернандес сказав: «У багатьох питаннях я значно прогресивніший за Папу». Що б Ви, як колишній префект Конгрегації віровчення, могли порадити йому в царині захисту доктрини віри?
— У Латинській Америці Церква втратила половину своїх членів. У синодальній Німеччині лише у 2022 році півмільйона католиків публічно зреклися сопричастя з Церквою. Ми всюди бачимо порожні семінарії, закриті монастирі, тоді як у Європі та обох Америках антиклерикальні «еліти» проводять дехристиянізацію у витончений та жорстокий спосіб.
Лише дурень може говорити зараз про «весну Церкви» та «нову П’ятдесятницю». Похвали мейнстрімних медіа на адресу прогресивних реформаторів наразі не призвели до навернення людей до віри в Ісуса Христа. Бо лише у Сині живого Бога вони можуть знайти надію, як в житті так і в смерті.
Мислити в старих культур-теоретичних категоріях «прогресивного/ліберального та консервативного», так само, як і класифікувати віруючих за політичною шкалою «праві-ліві», тепер виглядає як злочинна наївність.
Важливим є не те, в якій точці ідеологічного спектру ми поставили себе, а чи ми слухняні у вірі Богові, об’явленому в Ісусі Христі, чи слухняні Його об’явленню. Ми орієнтуємось не на людей та їхні ідеології, а на Сина Божого, котрий один може сказати про себе «Я є дорога, істина і життя» (Йн 14,6).
Чи хочуть ці люди моїх порад? Сумніваюсь. Що ж до доктрини Церкви стосовно істинної та спасительної віри, а також щодо того, до чого зобов’язаний префект і його Дикастерій з огляду на вселенський Магістерій Римського Понтифіка, то слово надається отцям ІІ Ватиканського Собору:
«Щоб могти відповісти Богові такою вірою, потрібна Божа благодать, яка випереджає людську дію та підтримує її, а також внутрішні порухи від Святого Духа, який порушує серце і навертає до Бога, відкриває очі ума й дає “всім насолоду приймати правду і вірити в неї”. А щоби щораз глибшим ставало розуміння Об’явлення, той самий Святий Дух невпинно своїми дарами віру вдосконалює» (Dei Verbum, 5).
Раніше кардинал Мюллер різко розкритикував рішення скандального «синодального шляху» у Німеччині, зазначивши, що її члени забирають у людей правду віри, замінюючи її «дешевим пюре ідеології».
фінансово.
Щиро дякуємо!
