«Я не знав колись, що то за хвороба – старість. То так: не жити і не вмирати. Бо коли жити, то треба щось робити. А коли не можна нічого робити, то велика досада. Тоді день дуже довгий. Я ще трохи читаю, скоріше минає час. А сидіти довго теж не дуже добре, бо тоді взагалі ще гірше».
Коли я був молодим «півником», то був насичений цим життям. А тепер, на старість років, я голодний. Я завжди голодний, як той пес. Та де там собаці! Він стільки не потребує їжі, як людина. Тепер я точно знаю, чим відрізняється людина від тварини – величиною прагнення насититися. Ранком, тільки-но розплющу очі, ще не прийшовши до тями після всіляких снів, – потребую знову нагодувати свої пристрасті – варю каву, беру до рук цигарку, і починається ранковий моціон… Хіба це спало б на думку собаці ? О-ой. Добре. Просвітліло після наповнення легенів смолою та судин гірким кофеїном. Наче й сонце вже побачив! А зараз можна й до молитви! Свята це справа, тварині не зрозуміти, як це – стати навколішки зранку, подивитися на Образ Божий і… заплющити очі та усвідомити Його присутність. Якби ще забути і перестати уявляти сусіда, який, хай йому грець, – має заробіток вдома і клепає залізо, наче той дятел, мені по голові. А тут ще й начальника свого згадав, який таку гарну секретарку собі знайшов. Чому я не молодий і не начальник? А вірні з моєї парафії. Скільки ж над ними ще працювати та носами тикати, як треба в храмі поводитись, як молитися. Та ще й нудьга мене охопила від думки, що маю зустріч із тією бабцею, яка продихнути мені не дає: «Криша тіче, та криша тіче». Хіба то горе, стара? Он, у мене он дах їде від турбот і голоду.
Їсти, їсти, їсти! Нарешті! Дійшла черга й до шлунка. Бо ж Господь казав: «Турбуйтесь спочатку про їжу нетлінну». Виконано. Тепер й картопельки з салом поїмо. Ось! Задоволення номер два! Без їжі я, як Карлсон, – не ковтнув, то й не полетів. Гадаєте, тепер я запакований? Голову теж потрібно нагодувати. По дорозі на роботу починається «годування мізків». От ви, наприклад, чим їх насичуєте? Не думали? Тому вона й порожня, голова ваша. Або чи знаєте, чому кажуть, що риба починає гнити з голови? Тому що голова не фільтрує те, що говорить. От якби я мав, наприклад, мільйон доларів… Як добре було б. Всіх би ощасливив. Але хіба спочатку собі те і се прикупив, а жінці та дітям те і так розпорядив, сусіді б, звісно, язик показав, а перед начальником зуби вишкірив. І так, мандруючи і годуючи свою уяву і почуття позитивними емоціями, я забув про голову. Але нічого! Ще маю досить часу на роботі. А там, звісно, сильно не наїсися. Хіба знову ж таки нікотином зі смолою. (Страшна думка прийшла. Що, в пеклі теж годуватимуть цією стравою? Хай йому грець!) А то, всю решту часу на роботі та й в усьому житті чуєш тільки одне: давай, давай, давай. А що ж давати старій людині? Примітивні люди. Бо ж для того, щоб давати, треба мати! А я – гол-о-о-дний…
фінансово.
Щиро дякуємо!
