Нещодавно у Франції опубліковано «Доповідь незалежної комісії Сове». Вона підготовлена на замовлення єпископату, стосовно сексуального насильства з боку людей Церкви у Франції в період від 1950 по 2020 рік.
Оприлюднення цього документу викликало широкий резонанс у французьких і світових ЗМІ. Про суть проблеми сексуального насильства в Католицькій Церкві, а також про методологічні помилки згаданої доповіді розповів о. Юрій Блажиєвський — керівник часопису «Скинія», який зараз перебуває в Римі на спеціальному навчанні стосовно взаємодії з засобами суспільної комунікації.
Розмова відбулася у прямому ефірі CREDO, а зараз пропонуємо її текстовий варіант.
Церква хоче розділяти зі скривдженим його біль, а не покривати злочинця
— Ми, на жаль, не вперше чуємо звинувачення на адресу священників — і не тільки їх, а взагалі людей, які представляють Церкву. Йдеться про священників, мирян, монахів, монахинь, які своєю негідною поведінкою не тільки зрадили Христа, але й завдали Церкві дуже великої шкоди. Вони скоїли злочин, і цей злочин має великі, можна сказати — непоправні наслідки для людей, які від нього постраждали. Адже якщо говорити про сексуальне насильство, то це не має жодного виправдання. Тому Церква у Франції розпорядилася провести дослідження, щоби встановити, наскільки великий розмах цієї проблеми: скільки таких злочинів сталося і хто, якщо це можна встановити, несе відповідальність. Було створено незалежну комісію, яку очолив відомий політик і громадський діяч, почесний віце-президент Державної ради Франції Марк Сове — людина, яка декларує себе католиком і користується довірою французького суспільства.
Доповідь була оприлюднена 5 жовтня 2021 р. і справила ефект вибуху бомби. Сам лише заголовок, що йдеться про злочини, скоєні в Церкві, притягнув до неї увагу всіх провідних медіа, і не лише у Франції. І тут сталася певна плутанина. Адже медіа, як то кажуть, раді старатися, коли вдається знайти заголовок, що привертає увагу; натомість у довгі документи вони не вчитуються. А щоб багато людей бажало «клікнути» на заголовок, у нього має бути вкладено багато емоцій. Що більше в цих емоціях негативу, що вони сильніші, — то краще для новини: більше людей її відкриють. І багато видань із великим реноме, як у Франції (таких, як «Ле Монд», «Фігаро»), так і за кордоном підійшли до цієї новини некритично. Вони відразу зробили заголовки, які боляче ранять кожного католика — не тільки у Франції, а й в усьому світі, — і паплюжать Церкву.
Перш ніж говорити про «Доповідь Сове», необхідно згадати, що позиція Церкви загалом — Папи Франциска, єпископату Франції — така: якщо є хоч одна жертва — це вже забагато. І, за великим рахунком, байдуже, хто це зробив: він злочинець. Це завжди злочин проти того, чого навчає Церква. Той, хто скоює такий учинок, діє не тільки проти іншої людини. Він діє також проти всієї Церкви. Тому Церква завжди автоматично стає на бік скривдженого: вона хоче розділяти зі скривдженим його біль, а не покривати злочинця.
— Що являє собою ця доповідь?
— У ній подано дві цифри, що означають кількість жертв сексуального насильства від людей, які так чи інакше пов’язані з Церквою. 216 тис. жертв і 330 тис. жертв. Цифри шокують: адже одна жертва — це забагато, а тут сотні тисяч!
Те, що цифр дві і вони дуже відрізняються, наштовхує на думку, що десь щось недоговорено. І викликає запитання: чи ці цифри точні? Чому їх дві, чому така велика розбіжність?
Сама доповідь містить 180 сторінок французькою мовою та підсумковий файл англійською, обсягом 30 сторінок. Але обидва файли — це короткі підсумки з цілої доповіді, в якій додатки налічують десятки тисяч сторінок. Прочитати це фізично складно.
Звідки взялись ці цифри і хто, кого і в чому звинувачує? Хто навчався на факультеті журналістики, має знати, що в доповідях про масове явище треба подивитись на аргументацію: чому стверджується достовірність цифр. У доповіді Сове сказано, що їх знайдено шляхом застосування двох методик. Перша — це вивчення архівів справ, які лежать по церковних судах, тобто там, де потерпілі поскаржилися, що стали жертвою насильства. Церква в такому випадку застосовує певні механізми: автоматично відсуває підозрюваного від посади, незалежно від його стану та посади, яку він обіймав, ізолює його від потерпілого, передає справу до прокуратури країни і сама починає паралельне розслідування. Формується церковний архів, який перебуває під захистом персональних даних. Адже йдеться про дуже делікатну справу і, крім того, потрібно пам’ятати, що далеко не кожний звинувачуваний насправді є злочинцем. Не всі звинувачення можуть виявитись правдивими. Отже, використовуючи церковні архіви, комісія отримала цифру 216 тис. жертв.
Друга методика, яку застосувала комісія Сове, — опитування. І тут для кожного журналіста має спалахнути червона лампочка, бо це головний пункт критики оприлюдненої доповіді. Комісія провела публічне опитування приблизно 20 тис. людей. Журналіст, отримуючи результати опитування, спершу передивляється його методологію. З ким його провели, на яку аудиторію, хто замовив тощо. «Інститусьйон франсез» на замовлення комісії провів опитування широкої аудиторії по всій Франції, опитавши 20 тис. осіб. Це добра методика — але не для того, щоби з’ясувати такі глибокі й болючі питання. Можна спитати, наприклад: «Що ви думаєте про ціни на ковбасу?» Тут, опитавши 20 тисяч (за умови, що вибірка цієї аудиторії проведена репрезентативно), можна припустити, що приблизно такий відсоток відповідей показує ситуацію в усій Франції, де живе понад 66 млн. людей. Натомість коли йдеться про ФАКТИ, робити цього не можна. Не можна запитати 20 тис. чи 10 тис. українців: «Наскільки вас особисто торкнулася війна? Оцініть по шкалі від одного до десяти». Ми не можемо дані, отримані від 10 тис., перенести на 42 млн. У кожного свій досвід і в кожного свої обставини. І очевидно, що війна найбільше зачепила тих, які живуть на тимчасово окупованій території або у «сірій зоні».
Подібна ситуація також і тут. Якщо ми говоримо не про ставлення, а про конкретні факти, то їх не можна вимірювати опитуваннями: ми не отримаємо чіткої цифри.
Певною мірою можна сказати, що ця цифра, можливо, приблизно показує глибину проблеми. Але і з цим не все в порядку. Є вимоги з боку держави при оприлюдненні будь-яких публічних загальнонаціональних опитувань. У кожному такому звіті після даних опитування треба подати методологічні дані. По-перше, повідомити, що цифри приблизні: адже ніхто не опитав 66 млн. французів. Опитали тільки 20 тисяч. Якщо рахуватимемо у відсотках — це буде десь 0,3%. Навіть не 1% усього населення! І робити висновок, що в усіх приблизно так, як у цієї групи опитаних, — надто сміливе припущення. Тому кожний, хто подає статистику, зобов’язаний повідомити, що дані — приблизні, є статистична похибка, показати репрезентативність чи нерепрезентативність вибірки, тобто чи можна переносити дані з 20 тис. на 66 млн. Щодо методології, застосованої «Інститусьйон франсез», є сумніви в репрезентативності вибірки, оскільки методології вони не подали. Є розділ, який говорить про методологію, але в ньому немає цифр. У цій доповіді знайти, як робилась вибірка, просто неможливо. Можливо, це сказано десь у додатках. Але додатків — десятки тисяч сторінок, без вказівок, де що шукати. Тому виникають сумніви: або це робив хтось не дуже вправний у дослідженнях — або хтось навмисно щось приховує. Непрофесійність в оголошенні результатів опитування кидає тінь на самі результати.
— Чому про доповідь комісії Сове, як і проблеми сексуального насильства загалом, потрібно говорити?
— Хочу повторити ще раз — і це не моя особиста позиція, а позиція всієї Церкви, проголошена у будь-якій країні, починаючи від Папи і закінчуючи останнім сільським настоятелем: кривда, зло, злочини не повинні мати місця в Церкві. Навіть один випадок скривдження людини, а тим більше — в такий страхітливий спосіб, як сексуальне насильство, не має права бути всередині Церкви. І тому зрозуміло, що такі злочини обурливі для всіх нас. Ми, як Церква — одне містичне Тіло Христове, — не можемо вдавати, ніби нас це не стосується. Або стверджувати, що це все наклепи. Або що, навпаки, всі навколо нас єретики і всі злочинці. Від цього страждаємо усі ми. Звісно, страждаємо не так, як ті, хто реально постраждали, фізично і психічно. Немає жодного порівняння нашого обурення з тим, що вони тепер відчувають. Але ми, як Церква, як християни повинні проявити емпатію, співчуття. І, як християни, ми повинні шукати правду.
Навіщо шукати правду? По-перше, щоб відділити голослівні звинувачення від справжніх. Є, напевно, ще звинувачення, які з тих чи інших причин не пролунали. Але ті звинувачення, що є, мають пролунати не десь у тихому кутку. Якщо є проблема, про неї треба говорити. Без істерики, без фанатизму, дуже зважено, з великою турботою. З турботою, як про тих, хто став жертвою, так і про тих, чия вина ще не доведена.
По-друге, все це потрібно робити тому, що злочинці не прилітають до нас із Марса. Вони зростають у наших родинах. Вони навчаються в наших семінаріях. Вони є священниками в наших парафіях. І вони не відправляють Службу самі собі — навколо них є маса людей, які по-християнськи, по-братськи також несуть відповідальність за їхню поведінку. Мають даний їм Богом шанс зупинити когось ще перед тим, як той «хтось» скоїть злочин. І спасти не тільки цю людину, а й того, кого він чи вона могли би скривдити. Тому важливо про це говорити. Не для того, щоб ми один одного почали підозрювати, а для того, щоб ми усі відчували відповідальність.
Очевидно, проблема доповіді в тому, що там бракувало багатьох пояснень. Наведено цифри, факти майже без пояснення, звідки вони взялися. Деякі пояснення були, але недостатні. Ще менше пояснень ми чуємо тут, в Україні. Звідки нам потрібно чекати пояснення проблеми в Церкві? З ліберальних світських медіа? Чи, можливо, з церковних медіа?
Врешті, якій сенс Церкві самій проводити розслідування, ініціювати пошук правди, щоби потім про це не говорити? Ось, була ініціатива єпископів Франції. Вони хотіли знати правду, наскільки їм могли цю правду представили, і тепер потрібно з’ясовувати, чи це вся правда, чи не було там допущено помилок… Напевно після Франції такі розслідування відбудуться і в інших країнах. Ми будемо бачити ті самі за тональністю заголовки у світській пресі. Й нам казатимуть, що ми не маємо жодного морального права говорити про Христа, говорити про любов, про милосердя, про прощення, про право на життя, про моральні принципи, тому що ми тут, у Церкві, всі злочинці. Тому ми повинні самі себе оскаржувати. Самі стати перед судом. Євангеліє каже, що прийде Святий Дух і розповість правду, Він осудить. І, звісно, для кожного з нас це буде момент Страшного суду. Але вже зараз правди не потрібно боятися. Християнин — це не той, хто боїться правди і втікає від світла. Це той, хто, навпаки, коли бачить можливість стати на суд Божий, іде туди не зі страхом, а з радістю, бо знає, що завдяки цьому можна очистити те, що погане. І це дозволить Церкві стати кращою. Врятувати життя інших. Це дозволить проявити милосердя не тільки у словах проповідей, а й подаючи руку, перепрошуючи, захищаючи потенційні наступні жертви. Тому Церква у Франції взялася за цю справу.
— Що викликає сумніви?
— Повернемось до того, як це було зроблено. Чи ми можемо екстраполювати відповіді 20 тис. на 66 млн. і з чистою душею сказати: «От так вийшла цифра 330 тис.»? Ні. Не тому, що ми хочемо виправдати себе, а тому, що ми все одно не бачимо реального стану справ. Можливо, ця методологія не пасує до цієї ситуації. Можна подивитись, яким шляхом пішли інші країни, бо ця доповідь не перша.
Перше таке розслідування проводилось у США — так званий «Джон Джей рапорт». Інституцією, якій єпископат США довірив дослідження цієї справи, був Коледж «Джон Джей» — коледж кримінального права. Дослідження проведено тричі: в 2004, 2006 і 2011 роках. Воно охоплювали період із 1950 до 2002 року. Подібну доповідь опрацювали і в Німеччині. Її на замовлення єпископату зробило також університетське середовище: університет Мангейм-Гейдельберг-Іссен. Дослідження було проведене 2018 року і стосувалося періоду із 1946 по 2014 рік. І в Австралії — ця країна, як відомо, належить до Співдружності Британської корони і номінально головою держави там усе ще вважається британська королева. В усіх країнах Співдружності такі резонансні розслідування проводить спеціально створена королівська комісія. Замовником у цьому випадку не була напряму єпископська конференція Австралії, а королівська комісія і австралійський уряд. Ця комісія провела дослідження у 2017 році й воно охоплювало період від 1950 до 2015 року. Отже, Франція — не перша країна, де сама Церква, сам єпископат хоче знати, як виглядає ситуація з цими жахливими злочинами, яким не повинно бути місця в Церкві.
Проблема комісії Сове ще й у тому, хто робив опитування. Незалежна комісія — добре. Якщо запитати навіть не пересічного француза, а католика; більше того — якщо запитати представницю французького єпископату при Ватиканських медіа, то й вона не зможе відповісти, хто ці люди. Їх призначив голова комісії. З одного боку, це запорука незалежності. З другого — чи це гарантує професійність цих людей? Чесність — віримо, що так; а щодо професійності — невідомо. Багато з них волонтери: зголосились самі. Чому зголошувались, якою була їхня мотивація — невідомо. Немає також чіткого поділу звинувачуваних: незрозуміло, що значить «люди Церкви». Всі в одному мішку: там і священник, і монахи, і монахині, і миряни, які виконували різні функції в парафіях, школах, інших інституціях Церкви. Скільки з них кого — важко розібрати. Тому перше, що кидається у вічі, коли преса пише: «В Католицькій Церкві проблеми. Три тисячі священників у Франції винні у злочинах», — це те, що цифра вийшла з екстраполяції. Ми опитали, почули, що з 20 тис. французів стільки-то людей мали стільки-то проблем, не називаючи конкретних злочинців; це множимо на відповідну величину і розширюємо до виміру країни. Чи це насправді три тисячі — невідомо! Невідомо і скільки там священників, монахів і монахинь, скільки мирян. Тим більше що миряни, які працюють при Церкві, це не обов’язково католики.
Звісно, відповідальність завжди лягає на Церкву. Церква мала гарантувати безпеку — тому вона провела це дослідження. Але чи добре воно зроблено, чи доповідь містить щось більше, ніж загальні висновки, — сказати важко. Три тисячі людей — це приблизно 3% французького кліру. Чи можна сказати, що аж 3% французького кліру — злочинці? Я вважаю, що це перебільшення.
Далі, зіставимо цифри: 3 тис. звинувачених і 330 тис. жертв. Арифметика проста: один злочинець у середньому винен у скоєнні 110 злочинів! Не кажу, що це неможливо; але всі три тисячі? Сама математика показує, що в цифра щось не збігається.
Церковні архіви налічують 4832 обвинувальні акти, за якими з 1950 по 2020 рік точилися процеси. Комісія говорить про 3300. Звідки ця розбіжність — також незрозуміло.
І, можливо, найбільша проблема цієї доповіді — те, що імена перетворилися в цифри. Не сказано про конкретні випадки. Не надано слова — звісно, зі зміненим ім’ям, з охороною персональних даних, — жодній з жертв. Можливо, усе це є в додатках; але хто їх читатиме, якщо сама доповідь — 180 сторінок?
Ще одна проблема — в доповіді неможливо знайти перелік запитань. В Україні автори досліджень не зобов’язані їх подавати; натомість у Євросоюзі в кожній країні є спеціальна сторінка, де публікуються методологічні дані будь-якого загальнонаціонального соціологічного дослідження. Я не знаю, чому вони не включили ці дані у доповідь. Може, вони десь у додатках, тисячі сторінок без покажчика. Чи можна в такому хаосі щось знайти? Чи можна проаналізувати, наскільки запитання були точними і зрозумілими? Адже від точності постановки запитання залежить і точність відповідей: є приклади, коли одне й те ж запитання, поставлене по-іншому, міняло відповідь на протилежну. Чи не було допущено неточностей, двозначностей, а то й маніпуляцій?
Усе сказане можна звести до двох пунктів.
Перша проблема доповіді комісії Сове — нечітка методологія. Незрозуміло, звідки взялися ті цифри і чи мають вони щось спільного з дійсністю. Це все одно, що не проводити дослідження взагалі.
Друга проблема — ця доповідь не дає чіткого пояснення того, про що питали опитуваних. Чи питали їх про те, що вони самі стали жертвою, і потім на підставі цього виводили відсоток жертв в усій країні, — або їх питали, чи знають вони жертв. Тоді п’ятеро людей можуть сказати, що вони знають жертву, і це може бути одна й та сама людина, а записано буде п’ять.
— Що показала доповідь?
— Тут є і позитив, якщо так можна говорити в такій ситуації. Церква визнала, що проблема є. Інакше єпископат Франції не замовив би проведення цього дослідження. Можливо, потім, коли цю доповідь виправлять, пояснять, дадуть ключ до прочитання і ми зможемо зрозуміти, звідки з’явилися дані, вони стануть більш достовірними. Сьогодні їх такими не можна назвати; але намір був добрий. Церква відсторонилася, даючи повну свободу дій незалежній комісії. Адже жоден із членів комісії Сове не займає жодної посади в Церкві, не є священником, монахом чи монахинею, не є також членом руху, ради або якоїсь іншої церковної організації. Отже: намір Церкви у Франції показує, що Церква вважає злочинним замовчувати проблеми і хоче зрозуміти їх причини.
Нам не можна піддаватись неправдивому відчуттю, що оскільки про це говориться в Церкві, то проблема існує тільки в Церкві. Не можна вважати, що такі злочини трапляються тільки в Церкві. Абсолютно ні. Церква — єдина інституція у світі, яка говорить про цю проблему — адже жоден уряд жодної країни таких досліджень ніколи не проводив! — усередині себе, а не тикаючи на когось пальцем. І хоче з цією проблемою розібратись.
На тлі цієї недосконалої доповіді з Франції хочеться звернути увагу ось на що. Згідно з незалежними статистичними даними, які наводить світська ліберальна преса, у світі за останні 60-70 років сталося 5 млн. випадків сексуального насильства, об’єктом якого стали діти. У світі, а не в Церкві. Натомість щодо Церкви — у Франції доповідь показує цифру 3 тис. звинувачень. В Америці, якщо подивитись доповіді, згадані вище, — 4300 звинувачень; у Німеччині — 1670, в Австралії — 572 звинувачення щодо людей Церкви. Порівняємо порядок цих цифр із п’ятьма мільйонами. Не йдеться, повторимо ще раз, про те щоб вигороджувати Церкву. Йдеться про те, для чого такі доповіді робити. Не тільки для того, щоб висвітлити ситуацію всередині Церкви, знайти причини і, мірою змоги, зробити так, щоб такі злочини не повторювались. А також і щоб підштовхнути суспільство провести відповідні дослідження в державних установах, в армії, поліції, школах, університетах, лікарнях, в усіх інших установах, які так чи інакше контактують із дитиною. І передусім — у родинах. Звідки ці 5 млн.?
Хтось повинен дати приклад, що годі про це мовчати. Хтось повинен дати приклад того, що з цим можливо і потрібно боротися. Хтось повинен показати, що хоч зараз ми не можемо чи не вміємо ефективно з цим боротись, але ми постійно над цим працюємо. І протягом цих приблизно 20-ти років, коли проводяться дослідження стосовно сексуального насильства над дітьми, Церква не була пасивним слухачем чи тільки замовником досліджень. Вона дуже багато зробила. Від священства відлучено багато справжніх злочинців. Їх передано в руки цивільного правосуддя і вони відбувають реальні строки. Церква відкривала всі потрібні архіви, розсекречувала потрібні данні, надавала матеріали слідству. Папа Франциск вніс конкретні зміни у процесуальні кодекси карних справ у Церкві. Коли тільки висунуто звинувачення, але ще не відомо, чи насправді людина скоїла цей злочин, її відразу відсторонюють не тільки від займаної посади, а від священницького служіння загалом та публічних контактів. Усіх контактів, не тільки з жертвою. Протягом усього часу проведення розслідування звинувачуваний не може виконувати священницьких функцій ані обіймати жодної посади в Церкві. Покажіть інституцію, яка так робить.
Ідеться не про звеличення Церкви, а про те, що вона має правильну інтуїцію. Хтось повинен узяти на себе відповідальність, стати лідером навіть у тяжких до вирішення справах. Хтось повинен взяти на себе хрест. Його вже взяли жертви. Чому Церква не може стати для них Самарянином, Симоном Киринейцем? 20 років — не такий довгий час, щоб довести процедури до досконалості. Але рух у цьому напрямку йде.
Інша проблема, яку висвітлила доповідь, — необхідність широкої співпраці. Це дослідження тривало близько двох років і єпископи Франції повідомили Папу про нього, коли були з візитом ad limina. Але вони не попередили конференції єпископів інших країн, і для них це стало великою несподіванкою. Речники не знали, як це коментувати: адже вони самі ще не тримали в руках тієї доповіді!
Стосовно сприйняття «доповіді Сове» суспільством, то комунікаційно Церква ще не готова діяти на міжнародному рівні. Справа не обмежилась французькою пресою. Нею зацікавилася преса в усьому світі, але дискусії на цю тему, дискусії про слабкі та сильні сторони доповіді (а вони безперечно є), дискусії аргументованої, неістеричної, неемоційної, неупередженої, — не відбувалось. Суспільна дискусія в Церкві, принаймні між тими, хто в Церкві відповідає за засоби масової комунікації, повинна відбуватися. Інакше ми залишаємось німі й безпорадні перед тими, хто використовує кожну нагоду, щоб якомога болючіше вдарити. Крім справедливості та співчуття до постраждалих — це на першому місці — є ще вміння говорити, вміння пояснювати, аргументувати і робити це у вірогідний спосіб. Із цим трошки не складається. Ватиканські медіа нині проходять період трансформації і зараз немає прес-офісу всієї Церкви. Є прес-офіс «Sala Stampa», Святого Престолу, але прес-офісу Церкви не має. Тому, якщо відбувається подія з ініціативи Конференції єпископів певної країни, Папа і папський прес-офіс дає можливість цій Конференції висловитися першою — і зазвичай не втручається в коментування. Адже припускається, що ті, кому належала ініціатива, знали, на що йшли, передбачили можливі наслідки, і тому вони найкраще підготовлені, щоб відповідати на запитання. Тим не менш, іноді бракує комунікації між прес-офісами різних країн. Це ще раз доводить — і значною мірою стосується України — необхідність мати у Церкві добре підготовлені кадри з суспільних комунікацій. Необхідно, щоб кожна єпархія, кожна дієцезія мала свій прес-офіс, який складався би з професіоналів. Конференція єпископів, синод єпископів повинні розуміти цю необхідність. Але пізно кликати професіонала, коли потрібно пояснювати щось, що вже викликало резонанс. Професіоналізм полягає в тому, щоб постійно моніторити теми і знати наперед, що готується. Щоб, як у випадку з цією доповіддю, ознайомитися з документом наперед і мати змогу дати відповідь на запитання, що виникнуть. Певні висновки вже зроблено, але чекаємо завершення реформування ватиканських ЗМІ — сподіватимемось, що там це також буде враховано.
Доповідь закінчується порадами. 45 порад від незалежної комісії для Церкви стосовно проблеми сексуального насильства. Є дуже гарні поради, як потрібно покращити процедури розслідування в Церкві, але є і такі, як, наприклад: подумати, чи не можна в таких випадках відкрити таємницю сповіді в інтересах слідства. Відомо, що коли на цю тему Церква дебатує з невіруючими — їм не поясниш, у чому полягає святість Таїнства Сповіді, чому це таємниця тільки між грішником і Богом. Варто цим людям найпростіше пояснити, чому це не вихід із ситуації. Тому що це одноразова міра. Якщо уявити, що Церква відкрила таємницю сповіді в інтересах того чи іншого розслідування, це спрацює тільки для одного розслідування, одного дослідження, одного опитування. Бо тоді або більше ніхто не прийде сповідатись, або ніхто більше не говоритиме на сповіді того, що може бути використане проти нього в суді.
— Що зроблено на випадок того, якби така проблема, не дай Боже, з’явилася в Україні?
— Ще рік тому на всіх рівнях, при всіх дієцезіях, єпархіях, як в УГКЦ так і в РКЦ, створено відповідні структури. Вони діють згідно з ватиканськими нормами, що були випрацювані завдяки гіркому досвіду і є обов’язковими в усій Вселенській Церкві. Тому можна сказати, що в Україні ми краще підготовлені, щоб зустріти такі кризи, а ще краще — попередити можливі злочини. Процедури з розслідування таких справ, передання їх у прокуратуру, недопустимості їх замовчування давно запущені в українській Церкві. Призначено відповідальних, відкрито «зелені лінії довіри», організовано психологічну допомогу — є все, що необхідно. Якщо в практиці Вселенської Церкви з’явиться щось нове, краще, — можна не сумніватися, що в Україні воно буде впроваджене майже відразу. А те, що можна зробити на сьогодні, в Україні вже зроблено.
Єдине, з чим можуть виникнути проблема, — це, знову ж таки, з комунікацією. У Франції, де Церква, здавалось би, має набагато давніші традиції комунікації, — не змогли озвучити і пояснити власну ж доповідь. Це тривожний дзвінок для Церкви в усіх країнах: починаючи від найбільш багатих і забезпечених матеріально і кадрами, до останніх місійних країн. Україна не серед останніх по забезпеченню, але і не серед перших. Я не думаю, що католицькі медіа в Україні мають випрацюваний кризовий план, якщо несподівано з’явиться така ситуація.
Також треба зауважити, що наша ситуація складніша, ніж в Америці чи у Франції. Ми живемо в такому цікавому суспільстві, де рівень довіри до Церкви — один із найвищих у світі. А оскільки наше суспільство поліконфесійне, то до кінця не відомо, що люди мають під цим на увазі. Крім католиків обох обрядів, у поняття «Церква» в громадській думці включається Православна Церква України, Українська Православна Церква Московського патріархату і деякі більші протестантські конфесії. Для українського суспільства ми всі — збірне поняття «Церква». Тому нам потрібно бути готовими не тільки своєчасно реагувати на події, пов’язані з правдивими або неправдивими новинами щодо скандалів у лоні Католицької Церкви, а й мати комунікаційний план на випадок проблем подібного характеру в інших Церквах.
— Чи вирішить проблему відмова від целібату священників?
— Під «людьми Церкви» дуже часто розуміють тільки і виключно священників, які мають обов’язок целібату. Формується рамка сприйняття. Логічний спрощений висновок: проблеми з насильством над дітьми стаються через священників. Подивіться, наскільки спрощений висновок, — і на підставі чого ми його робимо? Бо говорять лише про священників. Коли нема з чим порівнювати, коли ми замкнені в рамках повідомлень лише про священників, коли не чуємо про тисячі й тисячі процесів батьків, одружених чоловіків, — сам собою насувається логічний висновок, що це проблема лише священників. І починаємо раціоналізувати тему. Чому священники допускаються цього? Насувається, знову ж таки, спрощений висновок: якщо це допускають неодружені священники — одружити їх, і тоді буде спокій. Але цей висновок не правильний, бо постає в рамках, які нам намалювали медіа. Скільки разів ми чули — мова не про Україну, а взагалі про світ, — про сексуальне насильство над жінками, над чоловіками, над дітьми, в армії, в поліції, у в’язничних установах, лікарнях, навчально-виховних закладах… Хто чинив це насильство? Що, ці поліцейські, військові, лікарі, в’язничні наглядачі усі були неодружені? Отож відмова від целібату ситуацію не виправить. А щоб її виправити, напевно потрібно приділити більше уваги підготовці майбутніх священників. Їх відбору, допуску до семінарій, допуску до свячень. Потрібно не боятися втратити в кількості, щоби здобути в якості. Не тільки навчати, а й допомагати долати комплекси, проблеми. Немає проблем, яких неможливо подолати, але над ними потрібно працювати.
— Чи мали місце неправдиві звинувачення на адресу священників?
— Варто зрозуміти, наскільки ситуація складна. В Америці є неписаний закон: єпископ має назвати прізвища тих, хто лише підозрюється у скоєнні злочинів сексуального характеру. Тобто: триває процес, не винесено рішення, не було ще судового засідання, — а єпископ має моральний обов’язок подати конкретні імена. В цьому випадку не діє захист персональних даних — американська система тут дуже відрізняється від європейської. Подумайте тепер, скільки священників були звинувачені хибно. Дехто — умисно хибно, а дехто — просто помилково. Проблема не тільки в тому, що їхні імена пролунали на всю країну, а й у тому, що пролунали в парафіях, де вони працювали, стали відомі в цьому контексті і родичам, і знайомим, і колишнім парафіянам… Потім оскарження виявилось хибним: їх виправдали, про що також повідомили публічно, — але хто читає те, що написано дрібним шрифтом? Таких випадків не менше сотні.
Другий приклад. У Варшаві згромадження отців-оріоністів понад сто років провадить заклад перевиховання для неповнолітніх хлопців, які мають конфлікт із законом. Це заклад обмеженого типу. Підлітки туди потрапляють за вироком сімейного суду — є такий у Польщі, й нам чогось такого бракує в Україні. Живуть в інтернаті, школа на місці, вихід за перепустками і т.д. Отців там від двох до чотирьох максимум, і близько 40 працівників — вихователів, учителів. Чоловіків і жінок. Немає такого, щоб хтось зі священників залишався сам на сам із цими хлопцями. Навіть сповідають при відчинених дверях. Отже — не може бути так, щоби священник виставляв себе на підозру в заборонених контактах із дітьми. Але навіть і в таких умовах, коли фізично неможливо скоїти злочин, — час від часу до прокуратури приходять заяви на священників, які там працюють. А потім прокуратура з’ясовує, що хлопець, який написав донос про насильство, хотів помститися за те, що йому відмовили в перепустці, коли він хотів вийти в місто. В яку ситуацію потрапляє священник? Як захищатися? Чим? Дивує мужність і відвага тих отців, що й далі працюють для тих підлітків, від яких кожного дня можуть отримати ніж у спину!
Є й інші осередки, де Церква опікується, наприклад, розумово неповносправними. І вони теж можуть сказати щось таке, що буде хибно сприйняте людьми ззовні. Таких оскаржень — десятки, якщо не сотні, в одній тільки Польщі. Отже, проблема стоїть дуже гостро. Тому не поспішаймо осуджувати кожного звинуваченого, бо хибні звинувачення справді трапляються, і вони не рідкість.
фінансово.
Щиро дякуємо!
