Карл фон Клаузевіц, прусський генерал і військовий теоретик ХІХ століття, зазвичай не вважається інтелектуальним ресурсом для моральних філософів і теологів. І це прикро. Бо фундаментальне твердження Клаузевіца про те, що війна — це продовження політики, насправді є моральним твердженням.
Чому? Бо якщо війна — це не один зі способів розширення політики, тобто, якщо використання збройної сили не спрямоване на відновлення або встановлення миру, свободи, справедливості і порядку, тоді війна — це просто розбій і бійня.
Понад тридцять п’ять років я намагаюся довести цю тезу — відтоді, як уперше заявив, що окрім класичних принципів ius ad bellum (рішення про війну) та ius in bello (ведення війни), католицька традиція справедливої війни, що є складовою класичної католицької теорії міжнародних відносин, також містить імпліцитний ius ad pacem: зобов’язання будувати після війни справедливий мир. Маю підозру, що Клаузевіц — хоча, як прусак, він мав зовсім інші ідеї, ніж Августин і Аквінат, — погодився б із тим, що мир — це результат війни, якого слід прагнути. Та як би там не було, я все одно стверджував би, що зобов’язання ius ad pacem пов’язує класичні католицькі принципи справедливої війни з концепцією Клаузевіца про війну як політичну, а не просто військову справу.
Однак ідея ius ad pacem, вбудована у традицію справедливої війни, залишається непомітною у сучасному католицькому мисленні. Чому? Частково тому, що багато сучасних католицьких мислителів погоджуються з ідеєю, що традиція справедливої війни починається з «презумпції проти війни». Але це означає вбудову пацифістської передумови у спосіб мислення про справедливу війну, і цей перший хибний крок невблаганно веде до такої ж помилкової думки, що принципи справедливої війни — це своєрідний контрольний список, який етики пропонують державним діячам (тобто, проставте всі необхідні галочки — і можна йти воювати). Це робить традицію справедливої війни карикатурою на саму себе. Бо традиція справедливої війни та її принципи — це основа для спільної моральної рефлексії етиків та держслужбовців, відповідальних за спільне благо. Ці принципи — не набір обручів, через які релігійні лідери та теоретики моралі переконують стрибати державних діячів; а обмеження аналізу справедливої війни стрибками через обручі призводить до завершення дискусії ще до того, як вона дійде до справедливого миру, якого потрібно прагнути.
Це питання знову стало актуальним через війну, розв’язану росією в Україні. Бо «презумпція проти війни» створює аргумент, на жаль, присутній у деяких католицьких колах, що шлях до миру в Україні пролягатиме через «діалог» між росією та Україною: діалог між політично і морально симетричними сторонами, кожна з яких має морально виправдані цілі війни. Але це очевидна неправда.
Згідно зі словами самого владіміра путіна, війна росії — це неоколоніальна загарбницька війна, що має геноцидний підтекст: українці — не справжня нація; Україна не має законних претензій на національний суверенітет; Україною керують нацисти, що мають намір знищити росію за вказівкою Заходу. Це брехня, поширювана на міжнародному рівні невпинною російською пропагандою і підкріплена блюзнірськими заявами патріарха РПЦ кіріла (що замолоду був співробітником КДБ у Женеві). Але вони справили свій ефект на Захід — і, не в останню чергу, на Італію.
Обговорення книжки [«Волання про мир» за авторством засновника Спільноти святого Еґідія Андреа Ріккарді] у Римі 4 липня, спонсороване Спільнотою святого Еґідія, здається, потрапило у цю пастку симетрії. Я захоплююся зусиллями спільноти, спрямованими на служіння римським біднякам, і я вдячний за чудову роботу зі створення храму сучасних мучеників у базиліці Сан-Бартоломео на острові Тіберіна у Римі. Але коли під час заходу 4 липня доповідачі заговорили про складність історії та необхідність вийти за межі простих розв’язань конфліктів, постало питання про демонстровану ними інтелектуальну глибину, оскільки ці слова були традиційними кліше. Коли один із доповідачів наполягав на тому, що кожна війна робить світ гіршим, я подумав: чи хтось із присутніх, пам’ятаючи про американське військове кладовище у сусідньому Неттуно, вважає, що Італія стала гіршою після того, як її звільнили союзники під час Другої світової війни?
Концепція світової політики Спільноти святого Еґідія має мало спільного з класичною католицькою теорією міжнародних відносин і традицією справедливої війни. І на цьому варто зробити акцент, бо, здається, спільнота взяла на себе керівництво миротворчою місією в Україні, яку просуває Папа Франциск, залишивши Державний секретаріат Ватикану у підпорядкованій ролі.
Читайте також: Вайґель: без чіткого визначення агресора і жертви ватиканська «миротворча місія» може завдати шкоди
Переклад CREDO за: Джордж Вайґель, First Things
фінансово.
Щиро дякуємо!
