Ми — істоти, наділені розумом. Завдання розуму — досліджувати й пізнавати. Покладатися виключно на віру це фідеїзм; Католицька Церква його не схвалює. Бог дав людині розум, щоб вона ним користувалася.
Розум намагається зрозуміти (з‑розум‑іти), інколи роблячи правильні спостереження і висновки, іноді помиляючись. В усьому, і в питаннях віри теж. Розум намагається, наскільки це буває можливо, пояснити також і чудеса — чи в позитивному сенсі, тобто пояснюючи і дякуючи Богові, чи в негативному, тобто заперечуючи. Чудеса бувають справжніми і фальшивими: коли комусь щось здалося і він шукає марної слави, чи лукавий когось обманув. Бувають «великими», теологічними, і «місцевого застосування», чудом особистого рівня, про що старанно написав о. Петро Балог: якщо повз когось куля пролетіла, то це ще не теологічне чудо, бо вона могла влучити в когось іншого, а хіба той інший не молився?..
Ці думки виринають у моїй голові всі жужмом, і до них іще додаються публікації про те, «як довго» в нас перебуває Бог після того, як ми приймемо Причастя, — щоразу, коли до рук потрапляє чергове фото з Меси.
Я не знаю, як розцінювати такі фотографії. Чи як «чудо», чи як його «підтвердження», чи як «вдалий» або «невдалий» кадр. Працюючи в церковній пресі вже 30 років, я мала таких фотографій десятки. Раз по раз чудувалася: ой, видно, Господь не любить фотографуватися, рука священника є, а Ісуса-Причастя-Гостії в ній не видно. Ну, певно, то був невдалий кадр. Ну, певно, то вже після моменту Причастя, коли людина вже спожила Тіло Христове, а фотограф ще тільки клацнув. Ну, певно, то Гостія маленька і була ребром, її на картинці не видно. Таких «самопояснень» у мене — пачки. Бо невідомо, чому на одних світлинах видно білу Гостію, яку священник подає вірним споживати, а на інших — не видно. Це десь «справжнє Причастя», а десь «несправжнє»? Та таки ні, це вже повна єресь.
А ще згадується Марта Робен. Вона була містичкою, стигматичкою і належала до тих нечисленних, хто жив «Євхаристійним постом», тобто нічого не їв і не пив роками і десятиліттями, живучи тільки Причастям. Священник, який причащав Марту Робен, згадував, що Гостія «виривалася з його пальців», наче поспішаючи проникнути в Марту, наче мала в собі якийсь двигун до руху, і зникала в її устах, при тому що паралізована Марта вже не мала ковтального рефлексу.
То як саме «відбувається» Причастя? В який саме момент Ісус Євхаристійний «входить у наше серце», як ми це повторюємо з катехізису, гадки не маючи, що таке «входить у серце», якщо ми ковтаємо Гостію ротом і потрапляє вона до шлунка. Коли Господь входить у нас, у наше єство.
А може, це залежить від стану кожної конкретної душі в якусь конкретну мить? Хтось рота відкрив, проковтнув і пішов далі, а де там Господь подівся — він один знає. Хтось має все ще захаращену «комірчину» серця, так що Ісусові доводиться протискуватися туди, розчиняючись у нашому тілі фізично. А ще є таке явище, як Духовне причастя — пам’ятаєте, ми багато про нього говорили під час пандемії. Тобто «якось» Бог здатен приходити і на Літургії, і поза нею, і у «фізичному носії», і без нього. Зрештою, Він таки Бог Всемогутній, і це також може.
То, може, ті моменти, коли Гостії не видно на знімках, означають саме це — «маленьке чудо місцевого значення і особистого користування», але своє чудо? Коли священник іще тільки підносить Гостію людині до уст, а вона вже прийняла Ісуса своїм серцем. І насправді комуніканта не видно на знімку, бо Таїнство вже відбулося…
Все може бути. І це, і те, і ще щось. Ось тільки в епоху цифрових фото є можливість збільшити картинку і ретельно роздивитися — пальці священника вже вільні чи він іще насправді тримає Гостію. Тобто у нашому фізичному світі ми ще бачили комунікант у руці. А насправді Причастя вже відбулося. І можна не переконувати себе, що це «Гостія в профіль, вона тонка і її не видно».
Якщо це чудо, то воно Господнє, в повному розумінні, і ніяких офіційних підтверджень не треба. Зрештою, кожна Євхаристія це чудо, просто ми звикли… Інколи отакі моменти дозволяють з‑розум‑іти. Побачити. Запрагнути, щоб Господь увійшов у серце й душу. Оновити в собі усвідомлення того, що це не просто «попи на дурних заробляють, щоб їм у церкву гроші несли». Що це не «вигаданий друг» і не набридливий соціальний ритуал — ходити на Службу. Що в цьому є та Таємниця, заради якої ми ходимо.
Заради якої ми, власне, живемо.
Використано фото Ігоря Богомолова
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
