В інтерв’ю для Vatican News пані Наталія Тарабалка, матір загиблого українського героя, розповідає, як допомога людям, що також переживають горювання, дає їй силу і «бажання далі жити, бажання далі бути потрібною іншим».
«Після втрати сина мені було важко оговтатися, важко було це сприйняти», — каже матір українського військового, пілота Степана Тарабалки, що загинув на фронті у березні 2022 року. Йому посмертно присвоїли звання Героя України. «Я і дотепер не можу цього прийняти. Вже минуло понад два роки, а я ще не поставила синові пам’ятник, бо ще не готова до кінця прийняти, що він не повернеться, що його нема, — бо тіла ми не бачили».
Важливо бути серед тих, хто має однаковий біль
В голосі матері героя — сум, але не відчай. Такі інтерв’ю нелегко записувати — не тому, що, слухаючи співрозмовника, переймаєш його переживання й біль, а тому що усвідомлюєш: зрозуміти їх можеш лише частково і боїшся сказати щось недоречне, або якимось запитанням завдати додаткового болю… Але пані Наталія все розповідала сама, немов огортаючи в обіймах свого голосу, даючи зрозуміти, що ділитися горем — це дуже по-людськи, це облагороджує і того, хто говорить, і того, хто слухає.
«Я пообіцяла синові на могилі, що буду сильною заради таких, як він, — каже пані Наталія. — Я розумію всю складність того, що відбувається в Україні. Крім того, брат мій колись служив в Афганістані й після його повернення я бачила, як складно ветеранові адаптуватися і в сім’ї, і суспільстві. І також, коли я сама після втрати сина була на реабілітації з іншими родинами, то зрозуміла, як важливо бути серед тих людей, які мають однаковий біль, однакові переживання. Бо суспільство не завжди розуміє цю втрату. Навіть якщо є багато друзів, знайомих і кожен хоче якось допомогти, — але це, так би мовити, не той формат спілкування. А коли спілкуєшся в колі людей, які зазнали такої ж втрати, як ти, то це набагато легше переживати».
Діяльність, яка дає бажання жити
Після загибелі сина пані Наталія почала знайомитися з багатьма ветеранами, з військовими, і деякі розповіли їй, що ще від 2014 року мали мрію створити простір, де зможуть спілкуватися, зустрічатися з побратимами, з людьми, які пройшли такий самий шлях, як вони. Це спонукало її створити громадську організацію «Пізнай свою мрію» імені Степана Тарабалки. Організація вже понад два роки діє на Коломийщині Івано-Франківської області й надає підтримку і ветеранам, і родинам, які втратили рідних на фронті. Йдеться про психологічну допомогу, підтримку у розв’язанні певних питань у соціальній сфері; за співпраці з іншими організаціями вони також надають правову допомогу.
Одна з ініціатив цієї організації — відкриття Оздоровчого центру соціально-психологічної допомоги «Тепло крилатої душі», що діє в селі Ценяві Коломийського району. Тут ветерани й військові можуть пройти фізичну і психологічну реабілітацію у стаціонарі.
«Мене ця діяльність надихає і підтримує, — зізнається пані Наталія. — Бог дав мені серце, яке відчуває біль інших, і я намагаюся підтримувати їх і в розмові, і в спілкуванні. Завжди залишаюся ввечері чи з ветеранами, чи з дружинами і з матерями, які втратили своїх рідних. Ми спілкуємося в теплому колі, ділимося переживаннями, і це мені самій дає бажання далі жити, бажання далі бути потрібною іншим. Бо багато хто дає позитивний відгук і бажає тої підтримки».
Важливо надавати підтримку також ветеранам, які не можуть повернутися до своїх домівок, бо ті населені пункти, звідки вони походять, окуповані і їм нема куди повертатися. «Їхні рідні можуть бути десь за кордоном; або може бути так, що родичі відмовляються опікуватися ветераном, який має інвалідність. Це стається дуже рідко, але такі випадки є; і маємо розуміти, що тут у нас, в західній Україні, спокійніше. Маємо забезпечити умови проживання для цих ветеранів, для родин. І якщо сам не будеш у ресурсі, то не зможеш допомагати іншому», — наголошує вона.
Село Королівка вшановує своїх загиблих героїв
Готувати суспільство до нових викликів
Окрім допомоги ветеранам та родинам загиблих, члени ГО «Пізнай свою мрію» імені Степана Тарабалки стараються також готувати суспільство до прийняття ветеранів. «Бо іноді дуже складні речі відбуваються і в родинах, і в сім’ях, у стосунках між рідними й ветеранами, які повертаються з зони бойових дій. Україна не була готова до війни, і на початку також психологи наші не були готові. Хоча зараз уже багато є навчань, багато тренінгів, зустрічей, форумів, спілкування. Є багато державних програм на підтримку і ветеранів, і сімей, і родин загиблих», — зауважує наша співрозмовниця.
Одна з проблем, на яку вказує пані Наталія, — що багато дружин виїхали за кордон, і багато ветеранів, які повернулися з фронту, залишилися самі: нема дружини, нема дітей, бо дружина забрала їх із собою. «І знаєте, є випадки, коли дружини одружуються за кордоном. Це так сильно ранить хлопців», — журиться вона.
Ще одна проблема, про яку, мабуть, не часто говорять, — це непорозуміння чи суперечки, які можуть виникати між дружинами і матерями загиблого. «Про таке навіть важко слухати, — каже пані Наталія, — бо й так багато болю завдає ворог; а ще й ця втрата рідних не об’єднує, а навпаки, роз’єднує, і завдає їм ще більшого страждання. Я розповім про свій особистий досвід: моя невістка вдруге вийшла заміж, народила чудового хлопчика. І мені приємно, що вже мій онук, який був у неї з моїм сином, щасливий далі в родинному колі. Мене це радує, бо дуже складно дружинам переживати втрату чоловіків. Але вони молоді, мають розуміти, що повинні ставити на ноги діточок і, по змозі, створювати нові сім’ї. Я думала про те, як правильно дати пораду дружинам, які не можуть знести цього болю й не знають, як їм жити. Я мотивую їх, кажучи: “Ви маєте дякувати Богу за чоловіків, які у вас були, за цих діточок, — але маєте рухатися далі. Бо наші рідні загинули для того, щоб ми могли жити і творити ту націю, яка гідна своїх героїв; і ми маємо бути здорові духовно, з Божою допомогою далі намагатися творити нашу Україну”».
Мати Степана Тарабалки зізнається: іноді люди не розуміють, як вона може надалі підтримувати дружні стосунки зі своєю невісткою. «Я пояснюю, — каже вона, — що у мене є онук і я хочу, щоб він був щасливий; але щоб був щасливий мій онук, то має бути щасливою його мама. Мама щаслива тоді, коли буде затишок, спокій, мир у серці. На мою думку, цінність сім’ї — це тепер основне в Україні. Я завжди кажу, що як наші діти віддали життя для того, щоб ми жили, то ми не маємо права просто існувати, заради їхньої пам’яті, заради тих учинків, які вони зробили, — а є так багато героїчних учинків, стільки пішло на війну добровольцями…»
Бути знаряддям Божого миру
Матір загиблого героя визнає: буває складно спілкуватися з родинами загиблих військових. «Тому що ти водночас наново переживаєш щось своє, але розумієш, що маєш через це пройти, бо це все треба проговорювати, — ділиться вона. — В іншому разі, коли ти замикаєшся в собі, — та людина, з якою спілкуєшся, не бачить твої відвертості, щирості, і сама не відкриється. Тому я намагаюся завжди бути максимально відкритою». Пані Наталія пригадала слова молитви святого Франциска: «Боже, вчини мене знаряддям Твого миру» і пояснила: спілкуючись із людьми, вона віддає це спілкування в Божі руки, щоби Бог дав мудрості, щоб говорив через неї те, що потрібно цій людині задля її миру, спокою та подальшої мотивації для життя.
«На цей момент таку іскру надії мені дає усвідомлення того, що я роблю потрібні речі, — веде далі вона, — і це мене надихає. І також радує, коли об’єднуються довкола мене небайдужі люди. Є такі моменти, коли, так би мовити, “накриває”, бо відбуваються ситуації, коли ти згадуєш втрату і довго не можеш оговтатися; то є ті люди, які підставляють плече, які допомагають рухатися далі або дозволяють тобі в якийсь момент відпочити, перезавантажитися».
Пані Наталя пише вірші. Одна з рубрик її поезії має назву «Сповідь божевільної»: вона щиро говорить про свої переживання, відчиняє вікно у найглибше місце душі, де відбувається спілкування з Богом. «Людям віруючим, які моляться, ця рубрика дає розуміння того, що Бог не є ініціатором війни, Бог не карає, тому що Бог — це любов, милосердя, — пояснює вона. — Протягом року після втрати сина я не могла молитися так, як доти. Не могла зрозуміти, чому так. І тепер, коли спілкуюся з родинами, — бачу, що вони також ображаються на Бога, не хочуть молитися, не хочуть повертатися до Нього. І в своїх віршах я ставлю ці запитання Богові: “Як?” “Чому?” І це відкривається мені трошки інакше. І я дякую Богові, що можу бути потрібною для інших».
Пані Наталія з працівниками оздоровчого центру
До позитивного, до кращого, до світлого
Наша співрозмовниця зізнається, що не була готова до цієї активної діяльності. «Я хвилювалася, бо я ж проста сільська жінка, і не знала, що означає керувати організацією, не розуміла, що таке ґранти, що таке управління. Я думала, що просто організую навколо себе людей, дам трошки своїх коштів, щоби можна було провести ремонт будівлі, а потім буду собі спілкуватися з військовими, з дружинами, з ветеранами. А так склалося, що треба було керівництво брати в свої руки, бо розумієш, що ти зацікавлений і наповнений тією ідеєю. Іноді мене запитують: “Що ти будеш з того мати? Ти ж вклала кошти”. Я відповідаю, що це не бізнес і я не можу це пояснити. Для мене найкращим відшкодуванням є те, коли я бачу, що людина задоволена у спілкуванні, задоволена перебуванням у нашому закладі. Наша громадська організація “Пізнай свою мрію” імені Степана Тарабалки робить дуже багато чого в суспільстві, у громадському секторі, уже і в органах влади. Ми своєю діяльністю також робимо багато змін до позитивного, до кращого, до світлого».
У колі родичів загиблих військових
Віддала своє серце в Божі руки
Тим, хто переживає травму чи втрату, нелегко давати собі раду з емоціями та почуттями до тих, хто цю рану завдав. Це довгий і болючий шлях, і кожен проходить його по‑своєму. «Божа любов і мій духовний досвід присутності Бога в житті людини, — каже пані Наталія Тарабалка, — є тим стрижнем, який не дозволяє, щоб моє серце стало кам’яним, неживим; не дає перебувати в ненависті. Бо наші діти, наші сини захищають нашу землю з любові: з любові до своїх рідних, з любові до своєї України. Бог сотворив людину такою надзвичайною, і я завжди намагаюся шукати в людині оте світло, яке Бог дав від початку, від народження. Я своє серце віддала в Божі руки і дозволила Богові з ним робити все, що Він забажає. Бо після втрати сина мені справді здавалося, що воно розірветься, і я казала: “Боже, тримай, бо я не в силі сама з цим упоратися”».