– Майже кожен, хто у Львові приймає або дає хабар, на Великдень святить паску. Поки ті, які святять паску, не є вільні від цього корупційного стилю життя, шлях до зрілості суспільства не завершено.
26 серпня Українська Греко-Католицька Церква отримала 49-го єпископа. Вчора відбулась Архиєрейська хіротонія ректора Українського католицького університету, громадського діяча, провідного науковця отця Бориса Ґудзяка. Напередодні нововисвячений Апостольський Екзарх для українських греко-католиків Франції, Швейцарії, Бельгії, Голландії та Люксембургу розповів в інтерв’ю ZAXID.NET про те, які зміни чекають на Український католицький університет, чи багато греко-католиків у Франції і як духовній людині на парламентських виборах прийняти вільне та моральне рішення.
«Моє служіння не має мати етнічної межі»
– 26 серпня відбулася хіротонія, а що далі? Які зміни чекають на Вас?
– Найближчим часом я поїду з іншими єпископами на Синод єпископів УГКЦ до Вінніпегу, який триватиме практично 10 днів всередині вересня. Наприкінці вересня я хотів би поїхати до Люрду, де відбудеться проща українців з Іспанії та Італії. І після того поїхати до Бельгії, у Брюссель та до Лювенського католицького університету, де продовжують навчання наші студенти, щоб краще познайомитися з певними обставинами там. Хоча я за останні 10 років там часто бував, відвідуючи наших студентів.
Саме переймання обов’язків відбудеться аж 2 грудня через так звану інтронізацію. Тож прямого мандату, повноважень, до 2 грудня я в екзархаті не маю. Тут, в УКУ, я залишаюсь з обов’язками ректора.
– До 2 грудня?
– Мабуть, це триватиме і довше. Сьогодні ми живемо у мобільному, глобальному суспільстві. Наприклад, часто, коли я за кордоном, ми проводимо різні зустрічі через скайп. За цим столом (показує на стіл, за яким ми сидимо, – ред.) ми ставимо камери і проводимо зустрічі. Взагалі за останні роки я міг і 5-6 місяців на рік бути в дорозі, поза Львовом. Я чекаю, щоб впровадили рейс Львів-Париж, щоб ви могли приїжджати до Парижа, а я міг легше до Львова їхати.
У нашому порівняно невеликому університеті є сім проректорів. До прикладу, Львівський університет (ЛНУ ім. Івана Франка, – ред.) мусів би мати 400 проректорів, щоб мати таку пропорцію керівних адміністраторів. І це є потужні особистості –отець Богдан Прах, Мирослав Маринович, Мирослав Сеник, Павло Хобзей, Тарас Добко, Володимир Турчиновський, Олег Турій –кожен з них має немалий досвід. Другий аспект –50 наших працівників, а їх триста, є співавторами нашого бюджету. Тобто існує взаємна відповідальність і є прозорість. Гадаю, ми маємо певну корпоративну зрілість, і я за це найбільше Богу дякую. Є багато гри, жарту, інакше би такої пригоди та викликів людина не пережила. Остаточно все це є в Божих руках, якщо це Боже, то воно триватиме.
– Тобто наразі питання про вибір нового ректора для Українського католицького університету не стоїть?
– Ні.
– І інформація про те, що є вже кандидати на цю посаду, – лише чутки?
– Ми розглядаємо різні можливості і формати. Це робота команди, а не диктатура однієї особи, такі важливі рішення також залежать від Сенату УКУ і Великого Канцлера УКУ, яким є зараз глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук).
– Після 2 грудня скільки часу плануєте проводити у Франції, а скільки тут?
– Я ще не маю конкретних планів. Мій план – слухати. Послухати владику Михаїла Гринчишина, послухати священиків. З ними зблизитися, зблизитися з людьми, а потім на підставі того буде творитись якась конкретна стратегія.
– А наскільки великий екзархат у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу?
– Він потенційно є значно більшим, ніж вважають офіційно. Є багато людей, що не мають офіційних документів на проживання у Франції, а тому їх ніде не реєструють, тому важко назвати чітку цифру. Кажуть, що у Франції є 30 тисяч. Чи це українців, чи це греко-католиків –важко сказати. Зрозуміло, що інфраструктура, яка існує, не задовольняє цих потреб ні в кількісному, ні в якісному вимірі. А з приїздом цих вимушених економічних мігрантів, в ХХІ столітті, у постмодерній культурі є якісно нові вимоги і до цього потрібні нових підходів.
– Тобто є велике поле для душпастирської праці?
– Очевидно. Є ця душпастирська церковна праця, є наші святині і культурні установи, наприклад, Люрд – місце, куди приїжджають тисячі паломників з України. Також під Парижем у містечку Сарсель є будинок, який належить екзархатові. Саме там професор Кубійович з кінця 50-х років до 80-х писав та редагував Енциклопедію українознавства. Цей будинок зараз в аварійному стані, і перед нами стоїть питання, чи не можемо ми відродити наукове середовище. Там свій осідок мало Наукове товариство імені Т. Шевченка і є дуже поважна бібліотека.
Париж є Парижем. Ми сьогодні всі вивчаємо англійську мову, але нам треба знати і французьку. Я би дуже хотів, щоб академічні стосунки України і Франції, Бенілюксу, Швейцарії розвинулися. Наш університет дуже активний у міжнародному русі католицьких університетів, а в цих країнах є католицькі університети, з якими ми співпрацюємо. Отже, вже є база, друзі, знайомі, і я дуже запрошую читачів ZAXID.NET якось ангажуватися і виявити солідарність до наших людей, які часто є без документів, без прав. Нам якось треба піднімати українське питання і духовні цінності. Остаточно, я думаю, наша Церква і цей екзархат, і моє служіння не має мати етнічної межі. Я б дуже хотів, щоб говорили про українську Церкву, як Церкву, яка в особливий спосіб відчуває потребу бідних людей, тих, які є на вулиці, неповносправних. Тут не йде мова, щоб запанувати чисельно, а своєю якістю і відкритістю засвідчити, що Христове Євангеліє трансльоване, скажімо, через український досвід, може, бути особливо актуальним у центрі Парижу.
– Як різниться робота з вірними у Франції та в Україні, зокрема у соціально-політичному контексті?
– Я все своє священиче життя провів в академічній сфері. Хтось може мені закинути, що я не маю душпастирського досвіду, але люди в академічній сфері – також люди. І ми старались розвивати духовне жити в університеті, і ті навики та досвід мені допоможуть. Крім того, я уродженець і вихованець діаспори, а це має свої переваги у цьому служінні. У 1982 році я стажувався влітку у Франції, допомагав вже покійному отцеві Павлові Когутові, дуже відомому священику. Там я працював з дітьми у літньому таборі, а ці діти вже тоді не знали добре української мови, і треба було з ними говорити французькою. Крім того, допомагав у будівництві нашої установи в Люрді. І, можна сказати, отак знизу пізнавав проблеми екзархату. Але, очевидно, ситуація за 30 років змінилась, і треба трохи часу, аби її пізнати наново.
«Нема черги олігархів, які спішать в УКУ з пожертвами»
– Повернімося до теми УКУ: все-таки, які зміни чекають на університет?
– Напевно, якісь зміни будуть. Годі їх сьогодні передбачити – до змін ми готуємось роками. Я розумів від першого вибору ректором ще тодішньої Львівської Богословської Академії, а це було 12 років тому, що основним завданням є забезпечити тяглість університету. І протягом останніх років скріплення верхівки адміністрації було пріоритетом. Скріплення духовне зокрема. Сьогодні в нашому університеті працює 28 священиків. Коли я став ректором, священиків було 6 чи 7. За ці 12 років університет збільшився втричі у кожному вимірі (кількість працівників зросла від 80 до 300). Розвинулася корпоративна культура, яка вже має свою тотожність, свій стиль, тож я не боюся змін. Якщо ж УКУ з будь-якою зміною матиме великі проблеми, то це означає, що я був поганим ректором.
– Що стосується фінансової частини: ми знаємо, що значну частину фондів УКУ в діаспорі збирали саме Ви. Чи є зараз в УКУ такий фонд, який міг би забезпечувати його потреби?
– Ні, ми живемо майже з дня на день. Але наші донори дають пожертви саме на УКУ, на освіту, на духовні цінності, а не є донорами отця Бориса Ґудзяка. Це важлива сфера роботи, у якій я, напевно, буду особливо намагатися університетові допомагати. Але найважливішим є питання: чи людям цей університет потрібен? Якщо потрібен, то його підтримуватимуть.
– І таки є чимало меценатів, які, зокрема, пожертвували і на побудову університетського Колегіуму. Дискусії точилися довкола постаті пана Фірташа, який виступив одним з жертводавців. Чи правда те, що на побудову спорткомплексу до цього Колегіуму жертвував кошти пан Ахметов?
– Ні. Але я думаю, що це – непогана думка.
– А в який спосіб Ви залучаєте фундаторів?
– Це у кожному разі по-різному. У нас немає черги олігархів, які в УКУ спішать з пожертвами. Якщо буде така проблема, будемо її вирішувати.
– І все-таки, як воно відбувається, переважно, Ви звертаєтеся по допомогу чи люди самі пропонують?
– Ми багато працюємо над тим, щоб шукати меценатів, але часом вони приходять самі. Наприклад, один українець, що провів дитинство у Поморянах. Він був простим учителем економіки, але дуже добре інвестував на Нью-Йоркській біржі. А мій батько родом з Поморян, і коли ми з тим паном зустрілися, я просто розповів йому про наш університет. У нього не було дітей і весь свій спадок, майже 4 млн. доларів, він залишив на розвиток УКУ. Його ми не шукали, він знайшов нас. Але це радше виняток.
Важливо розуміти, що поважний пошук коштів – це не є пошук грошей. Це відкритість на спілкування, тобто це передусім людський, душпастирський момент. Дехто може сказати, що шукання коштів –це адміністрація, фінанси, гроші. Це відбувається у контексті духовної пропозиції.
– А які критерії для людей, що пропонують фінансову допомогу?
– Ми маємо дуже чіткі критерії, вони прописані, затверджені Сенатом УКУ, розміщені на веб-сторінці університету. Кожен, зокрема й жертводавці, має нагоду з ними ознайомитися. Жертводавець не може впливати на політику університету – це основний критерій.
– Чи всі в УГКЦ підтримують ідею існування такого університету, яким є УКУ. Чи, може, є якась опозиція у Церкві.
– Гадаю, є різні позиції. Ризик бути вільним і шанувати волю інших людей бентежить і страшить не одного чи в Церкві чи поза нею. І не один, може, вважає, що УКУ занадто ризикує. Але для нас прикладом є постать Патріарха Любомира (Гузара), який за багато років свідчив великою свободою. Він зі всіма міг говорити: з поляками, з євреями, з росіянами, з владою, з олігархами, а передусім – зі своїми вірними. Його наступник Патріарх Святослав (Шквчук) сказав дуже знаменні слова, які можуть бути відповіддю на Ваше питання: «Я не уявляю собі УГКЦ без УКУ і УКУ без УГКЦ». Це є офіційна позиція глави і батька нашої Церкви, а решта все буде вирівнюватись.
– Як УКУ вдається зберегти баланс та незаангажованість у стосунках з жертводавцями, з іншого боку – міністерством?
– Університет був, є і буде активним учасником суспільних процесів в Україні. Його голос не звучить менше від голосу інших університетів. Сьогодні дискурс, який генерує університет виходить далеко поза його пропорції. І настанова є радісна, бойова, у доброму сенсі цього слова; не агресивна, але активна.
– А які зараз стосунки в УКУ з міністерством?
– Непрості. Але ми стараємося правовими методами і своєю якістю переконувати навіть тих, хто не дуже хоче нас визнавати.
– Вдається?
– Перших 12 років університет не мав державної акредитації. Загалом за історію університету у нас довший досвід без акредитації, ніж з акредитацією. Ми є дітьми підпільної Церкви, яка ціла була неакредитована, навіть нелегальна.
Ви знаєте два «м» нашої тотожності? Це є мученики і маргіналізовані. Мученики тому, що вони виконали найскладніше завдання ХХ століття – вистояли проти тоталітаризму і не зламалися. І вони можуть нас вчити, як іти на зустріч найбільшим викликам ХХІ століття. Я кажу студентам, і я в цьому переконаний, що найбільші олімпійці людського змагання ХХ століття є люди – такі, як наші мученики. Це відбулося тут, не в Сінгапурі, не в Нью-Йорку, не в Парижі. Отже, якщо це відбулося у ХХ столітті на цій землі, є шанс, що воно може відбутись і в ХХІ столітті. А щодо маргіналізованих, то ще у 1992-93 роках, коли ми формували концепцію університету, ми відкрили, що розумово неповносправні люди мають не лише особливі потреби, але й особливі дари. У суспільстві, в якому немає міжособистісної довіри через страх, через системне нищення людей, через корупцію, неповносправна людина свідчить про основні питання – чи ти можеш зі мною спілкуватись, чи ти можеш мене любити? Ми вирішили, що це – найважливіше нормативно-педагогічне питання, і ми хочемо, щоб це питання стояло чітко у ядрі нашого університету. Від самого початку люди з особливими потребами є в серці нашої академічної установи, яка має високі академічні амбіції. Вони для нас є професорами людських стосунків. Я не знаю, чи є ще університет у світі, який має схожий досвід. Це є ще один приклад того, що в Україні може бути новаторство і підходи, які мають шанс поширитися.
– УКУ використовує не один новаторський досвід, чому ж такі перешкоди на рівні міністерства стоять в Україні?
– Я думаю, що багато тих, хто при владі, можуть відчути загрозу від цінностей, які УКУ старається плекати. Влада боїться. Боїться вільних людей.
– Як цей страх долати?
– Остаточно, мені здається, тільки любов’ю, а це вимагає великої витримки.
«Під час виборів Церква молиться, щоб люди мали відвагу бути вільними»
– Наскільки в УГКЦ зараз обговорюється ідея створення Помісної Церкви і Патріархату?
– Помісна Церква твориться, вона росте, розвивається. Мені хтось сьогодні сказав, що я буду 49-м єпископом. Ще ніколи в історії наша Церква не мала стільки єпископів. В 1989 році ми мали 300 священиків, дехто з них вже був дуже старенький. Сьогодні маємо 2700, і їхній середній вік – десь 38 років. Отже, Церква розвивається, її помісність – у її автентичності, у служінні. Це не питання титулів чи якихось зовнішніх структур. Патріархат утверджується через ріст і розвиток Церкви.
– Тобто якогось особливого процесу зараз немає?
– Це цілісний процес, і в тому він є автентичний.
– Оскільки наближаються вибори, а університет не стоїть осторонь суспільних процесів, яку позицію під час виборів займатиме УКУ зокрема та УГКЦ загалом?
– Позиція Церкви залишається стабільною. Вона активно молиться за те, щоб люди мали відвагу бути вільними. Друге – вона наголошує на принципах. Ми не маємо казати людині: роби «а» або «б» – вибирай того чи іншого, вступай у ту чи ту партію. Ми маємо допомогти кожній людині стати зрілою і свідомою, щоб вона вільно приймала правильне, моральне рішення.
– Скільки ще дозрівати суспільству?
– Очевидно, що до зрілості ще далека дорога і для багатьох членів нашої Церкви. Я думаю, що майже кожен, хто у Львові приймає або дає хабар, на Великдень святить паску. Поки ті, які святять паску, не є вільні від цього корупційного стилю життя, робота не завершена.
– А як звільнятися? Це ж не одноденний процес…
– Це дуже складна проблема, і нема магічної палички чи якоїсь одної простої формули. Є базові речі. Щораз більша кількість людей має об’єднуватися, щоб казати таким правилам «ні».
– Довкола чого має бути консолідація?
– Україні довелося котитися вниз, щоб зрозуміти: Без Бога, без духовного начала це є абсолютно неможливо і не відбудеться.
– Так, але Ви кажете, що ті, хто на Великдень святить паску, наступного дня йдуть і дають хабар. То як відрізнити духовність позерську від справжньої і донести це до людей, зокрема тих, що при владі?
– Ми з вами не маємо великих здібностей. Ви мене питаєте, я є обмеженою людиною – 80 кілограмів, 175 сантиметрів і з різними своїми немочами. Я не претендую на велику силу, здібності та мудрість. Але я дивлюсь на Ісуса Христа. Ми, християни, сповідуємо, що він є Вседержитель – сотворитель цього космосу, який має в радіусі, здається, 45 мільярдів світлових років. І він стає людиною, безборонною дитиною, і живе поруч. Він не нав’язує, а пропонує відкриту долоню, яку потім прибивають до дерева. Це парадокс християнства, який здебільшого відкидається. Це абсурд. Апостол Павло каже, що це є глупота для греків і згіршення для євреїв («Ми проповідуємо Христа розіп’ятого, який є згіршенням для євреїв, а глупотою для поган, але для тих, які покликані серед євреїв та греків, Христос є силою і мудрістю Божою» – 1 Кор.1:23-24).
Це наша відповідь – бути поруч і свідчити. Ісус Христос лише свідчив. Бізнес-план його був поганенький –він інвестував своє життя і програв усе. Ріст християнства був дуже повільний. Сьогодні, принаймні формально, на Сихові є більше християн, ніж було на цілій земній кулі в 200-му році. Отже, це велике таїнство, як Господь працює. І таїнство людини, таїнство людської душі – чому я вчиняю чи ти вчиняєш так чи інакше? І якщо Господь шанував людську волю навіть робити зло, навіть грішити, я думаю, що ми один одного мусимо шанувати і закликати до зрілості вільно вибирати добро.
– Чи не людською волею продиктована така популярність різноманітних сект і релігійних груп в Україні? Наприклад, ситуація з «догналітами». Як ця група здобула таку популярність? Можливо, у чомусь вона продиктована промахами Греко-католицької Церкви?
– Без сумніву, вони («догналіти», – ред.) мають прихильників, які у дечому є розчарованими своїм душпастирем чи парохією. У Церкві ніколи не було спокою, завжди були різні ферменти, часто патологічні. Духовне життя – дуже тонке питання, зокрема монаше життя. Можна часто сказати, що це балансування над прірвою, ризик. І дехто, хто вважає, що його правда, стає одержимий гординею і падає. І, на жаль, падає на інших і калічить інших людей. Крім того, думаю, що є чимало чинників, які не тільки зацікавлені у розвитку такого феномену, але його прямо фінансують. І тут можна собі уявити, звідки такі фінанси могли би йти.
Довідка
Борис Ґудзяк народився 24 листопада 1960 року в місті Сиракузи, штат Нью-Йорк, США.
З 1978 по 1995 рік навчався у Сиракузькому університеті (США), Папському Урбанському університеті, Папському Орієнтальному інституті в Італії та Гарвардському університеті (США).
В 1992 році заснував та очолив Інститут історії Церкви тоді ще при Львівській Богословській академії (зараз Український католицький університет).
В 1998 році прийняв таїнство Священства у Соборі Святого Юра у Львові.
Протягом 2000–2002 років був ректором Львівської Богословської академії. Від 2002 року дотепер – ректор Українського католицького університету.
Христина Нога, ZAXID.NET
фінансово.
Щиро дякуємо!
