Ходити до церкви означає брати участь у культі Єдиного Бога. Це має сенс лише тоді, коли ми не визнаємо інших божків.
Напередодні початку Року Віри – розмова про віру й Церкву з о.Вєславом Давидовським OSA, Варшава.
– Якщо поза Церквою немає спасіння, то які межі Церкви – де Церква ще є, а де її вже немає?
– На це питання прагнув дати відповідь ІІ Ватиканський Собор. У Догматичній конституції про Церкву «Lumen gentium» читаємо, що єдина істинна Церква Христова перебуває (subsistit) у Католицькій Церкві. І про це слово «перебуває/існує» серед богословів триває суперечка: чи його потрібно розуміти інклюзивно – включаючи до Церкви віруючих інших віросповідань, чи ексклюзивно – обмежуючи сферу Церкви тільки Церквою Католицькою. Однак що ж було наміром соборних отців?
Бенедикт XVI, ще як кардинал Ратцінгер, у документі «Dominus Iesus» цілком виразно визначив, що subsistit означає межі Католицької Церкви. Але, знову ж таки, професійний теолог сперечатиметься щодо того, чи має більшу вартість учення Конгрегації віровчення, чи соборне вчення.
– Яка концепція Вам ближча – звуженої чи розширеної Церкви?
– Я прихильник розширення меж Церкви, але не до краю неможливого!
– У згаданій Вами Догматичній конституції про Церкву (п.14 і 15) описано ступені приналежності до Церкви: спершу католики, потім інші християни, юдеї, мусульмани, сповідники інших релігій, зрештою – люди доброї волі.
– Одразу спростую. Конституція у цих пунктах виразно говорить про приналежність до Люду Божого, а не до Церкви. Часто ці дві речі плутають. Люд Божий – це поняття, ширше за Церкву, яка є знаком спасіння, але не є дорогою спасіння.
– Є тільки знаряддям?
– Саме так. Дорогою спасіння є Христос, а Церква на Нього вказує. Конституція «Lumen gentium» розпочинається словами «Світлом світу є Христос», не Церква.
Церква, як казали соборні отці, – то лише місяць, який світить людям уночі й дозволяє дочекатися дня.
Коли ми все порозставляємо по місцях, постане питання: де люди спасаються?
– Ну то де?
– Наша розмова йде у напрямку з’ясування формули, висловленої св.Кипріаном у ІІІ ст.: «Extra Ecclesiam nulla salus» – «поза Церквою немає спасіння». Але треба пам’ятати, в якому контексті Кипріан вимовив ці слова. То був час переслідування християн, багато хто полишав Церкву, побоюючись за своє життя. Кипріан сказав і ще одну дуже важливу фразу, яка багато що пояснює: «Не може мати Бога за Отця той, хто не має Церкву за матір». Ось тільки – увага! – це висловлювання не стосувалося тих, хто поза Церквою, а тих, хто належав до неї. Сімнадцятьма століттями пізніше конституція «Lumen gentium» скаже, що до Церкви належать серцем, а не тілом. І виразно розрізнить: є такі, хто офіційно не вступив до Церкви, але й так до неї належить – то ті, хто виконує закон Божий і завдяки цьому є ближчий до спасіння. Але є й такі люди в Церкві, які перебувають у ній лише тілом, а не духом; і такі – конституція ясно це каже, цитуючи, зрештою, св.Августина, – спасіння не осягають. Тобто можливо бути в Церкві й не осягнути спасіння. Це – драма, насамперед драма Бога, бо Він не нав’язує спасіння комусь, хто цього не хоче.
– Чим, власне кажучи, є спасіння?
– Спасіння є поняттям із багатьма сенсами, але не багатозначним. Ідеться про перемогу над кимсь або чимсь. З одного боку, це salus, тобто здоров’я, яке полягає в інтегральності душі й тіла. Ідеться про поведінку людини згідно з духом, за духом, а не за пожаданнями тіла.
– Цей вид спасіння ми осягаємо вже тут і тепер?
– Радше ми про це стараємося, боремося. Але воно також і дароване нам. Святий Августин каже до Бога: «Дай те, що велиш, і вели, що хочеш». Це означає, що я не можу виконати того, чого Бог від мене вимагає, без допомоги Його благодаті. Ми маємо співдіяти з Богом, аби спастися.
Також є друга реальність спасіння, яке розуміється як щастя, що починається тут і має своє продовження у вічності.
– Як можна розпізнати ці прояви спасіння в буденності? Як побачити, що наше ходіння до церкви вже тепер, грубо кажучи, оплачується?
– Чим є ходіння до церкви? Ми, певно, не до кінця це розуміємо. Історія спасіння, яку знаходимо в Біблії, це опис двох ситуацій: Бога, який шукає людину, й людини, яка шукає Бога. Але не будь-якого бога, а тільки Бога Єдиного! Оце таємниця обраності Ізраїля, якого було покликано вшановувати Єдиного Бога й бути у світі Його знаком. У певний момент історії з’являється Христос, із якого виростає Церква, а в цій Церкві йдеться докладно про те ж саме! У розмові з самарянкою Ісус каже, що істинні поклонники Бога поклонятимуться Йому в дусі й правді (пор. Йн 4,21-23), і наше ходіння до храму є, власне, здійсненням культу Єдиного Бога. Це має сенс виключно тоді, коли ми не визнаємо інших божків у нашому житті. В іншому разі ми лиш «реєструємо картку перебування» у храмі, навіть якщо під час св.Меси побожно приймаємо Святе Причастя. Неймовірно важливо для нас є відкрити, що до церкви ми йдемо для того, щоб віддати шану Єдиному Богові у спільноті тих, хто вірує так само, як ми. Коли св.Кипріан каже «поза Церквою немає спасіння», це означає, що людина не знайде щастя поза тією ситуацією, в якій здійснює культ Єдиного Бога. А це не таке просте.
“ Наше ходіння до храму є, власне, здійсненням культу Єдиного Бога. Це має сенс виключно тоді, коли ми не визнаємо інших божків у нашому житті. В іншому разі ми лиш «реєструємо картку перебування» у храмі.
– Коли Ви говорите про культ, я одразу бачу загрозу порожньої обрядовості та обмеженості спільноти, в якій цей культ здійснюється.
– Ну так! Саме в цьому полягала драма Ісуса, який, за Євангелієм від Марка, увійшов до Єрусалимського Храму, все ретельно оглянув і одразу вийшов, бо побачив фасад обрядовості, порожній ритуал. Може так статися, що наш культ так само буде фасадний, не зачепить серця. Але я маю враження, що сьогодні – принаймні, в деяких колах – заново відкривають дух літургії, тобто те, що є сутністю нашої зустрічі у святині. Ми зустрічаємося, бо зустріли Єдиного Бога, Того, від кого вийшли й до якого повертаємося. Щоразу більше людей шукає зустрічі з Богом у тиші, в гармонії, а не в галасі гітар і багатослівних молитов.
– Як у такому разі бути в Церкві – прошу зазначити, що я не використовую визначення «ходити до церкви», – аби пізнати спасіння?
– Щоби приймати дар спасіння, дар щоденного щастя, причому так, щоб і в інших його не відбирати? (Сміється.) Бо коли відбираємо щастя в інших або не дозволяємо, щоби хтось обік нас був щасливий, то також грішимо. Все остаточно зосереджується довкола заповіді любові до Бога і ближнього: там сходяться всі наші прагнення і шукання.
– А що Ви думаєте про традиціоналістські рухи, які відроджуються й розвиваються у Церкві? Чи пропонують вони кращий шлях до спасіння, більш плідний? Чи звичайної участі замало?
– Спасіння охоплює дуже широкий обсяг людського життя – відкуплення, вибавлення людини від гріха, від ситуації конфлікту совісті, від драми роздвоєності між нашими виборами; показує, що людина, попри страждання, спроможна осягнути щастя. Не тому, що страждання облагороджує, але тому, що Бог входить у це страждання в особі Ісуса Христа. Традиціоналістські рухи – то не шлях краще дізнавати спасіння, а певна форма релігійності й ритуал її переживання. Постання таких рухів, наприклад, у США, пов’язане також і з пробудженням усвідомлення, що після ІІ Ватиканського Собору щось було випущено, що вихлюпнули дитину разом із водою. Я знаю з розповідей священиків зі США, які були свідками, що священик служив Месу, замінивши хліб тістом піцци, а вино – кока-колою. Вочевидь вірні знали, як йому за це відплатити, і наступної неділі кидали на тацю гудзики…
– Сподіваюся, це анекдот!
– Ні, це факти. Отож складно дивуватися, що маятник відхиляється праворуч. Це реакція на зловживання. Бенедикт XVI каже, що Тридентська Меса і пособорна Меса (Павла VI) є двома рівноправними формами літургії, які можуть співіснувати поруч. Важливо, щоби ті, хто в них бере участь, не дивилися один на одного з погордою, з вищістю. Бо коли відправлення культу Єдиного Бога і можливість осягнути спасіння звужуються до якоїсь групи, то тут щось не так. Святий Павло каже, що Бог прагне, аби всі дійшли до спасіння (пор. 1 Тим 2,4). Але ж люди – не ідентичні, й тому немає однакового для всіх шаблону спасіння. Якби Бог створив нас за однією моделлю, то це був би дуже сумний Бог і страшенно нудний світ.
– Пам’ятаю, як на катехезі в початковій школі священик гримав: мовляв, хто не вірить у Бога, і то в Польщі, де костели повсюди, – той таки буде засуджений.
– Ви зачепили одразу кілька тем. На початку Послання до євреїв читаємо: «Багаторазово й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же цих днів Він говорив до нас через Сина» (Євр 1,1-2). Бог промовляє до людей різними методами, готуючи їх до прийняття віри в Сина Божого. Багато хто ще лиш формує свій світогляд, а коли доходять до найглибших питань буття – стикаються також і з питанням про Христа. Вони готуються до Його приходу, зовсім про те не відаючи. Але в цьому є Бог.
Звернімо увагу хоч би на історію німецького журналіста Петера Зеевальда, який провів два інтерв’ю з Папою Бенедиктом XVI. Після першого з них відійшов як людина надалі невіруюча, лівих поглядів. І кардинал Ратцінгер не кидав у нього каменів, не страшив його пеклом. Залишив йому простір дозріти до зустрічі з Христом.
Він сказав: «Є стільки шляхів до Бога, скільки людей на землі».
Сьогодні ж той самий Петер Зеевальд переконує світ, що Бенедикт XVI – фантастичний папа: папа свободи, який знає, що остаточною відповіддю для кожної людини є Христос. Тому я вважаю, що залякування пеклом на катехезі (й не тільки) – це несерйозно.
“ Христос і Церква – це два нероздільні організми. Якби ми відірвали Христа від Церкви, то представили б Його як Будду, вчителя просвітлення, прекрасного філософа, – але не Бога, який становить єдність із людиною.
– Чи такі духовні шукання, дозрівання, стосуються також людей охрещених?
– Так. Навіть більше: якщо хтось охрещений у своєму сумлінні дійде до переконання, що дорога віри не для нього, – він має її покинути. То не мої єретичні вигадки, а вчення св.Томи Аквінського. Якщо людина, з усіма своїми здібностями, з повною залученістю та інтелектуальним зусиллям розпізнає, що Церква є не для неї, то така людина має слідувати за голосом сумління. Остаточна інстанція, в якій ми розмовляємо з Богом, це наше сумління. Тому я боюся запальних поборників віри. Повторюю слідом за св.Франциском Сальським і св.Йоанною Францискою де Шанталь, що більше бджіл упіймаєш на ложку меду, аніж на бочку дьогтю.
– З того, що Ви кажете, випливає, що в нашому житті й життєвих виборах ідеться насамперед про Христа. Отож, може, краще було би замінити гасло «поза Церквою немає спасіння» на інше: «Поза Христом немає спасіння»?
– Можливо, це пролунає як єресь, але йдеться не про Христа, а про людину. Бог не послав свого Сина у світ для того, щоби…
– Щоб себе розрекламувати?
– Точно! Але щоби спасти людину. Місія Христа – це така «рятівна операція», як сказав К.С.Льюїс, бо сатана вдерся на територію, що належить Богові, й Бог відвойовую цю територію з допомогою свого Сина.
Христос і Церква – це два нероздільні організми. Церква є Тілом Христовим, а окремими членами цього Тіла є ми. Якби ми відірвали Христа від Церкви, то представили б Його як Будду, вчителя просвітлення, прекрасного філософа, – але не Бога, який становить єдність із людиною, який солідаризується з нею до меж можливого.
– Де проявляється ця солідарність Ісуса з людиною, де її побачити у Церкві?
– Я проваджу душпастирство, до якого належать люди різних соціальних груп. Я їх знаю, і знаю, де працюють. Під час причастя те саме Тіло і Кров приймають заможний бізнесмен і бідний студент із Нігерії. Це один вимір солідарності.
Другий – це взаємна підтримка у Церкві. Маю на увазі різноманітні справи милосердя, які провадить Церква. Вона це робить не тому, що має статус філантропічної організації, а тому, що вірить: у цих бідних насправді присутній Христос.
І тут починаються сходинки, бо Ісус не обмежує свою присутність тільки охрещеними. Він є в кожній людині – без огляду на расу, релігію, походження. Він завжди нас випереджає! Й саме тому – повертаюся до початку нашої розмови – уточнення меж Церкви таке складне.
Довідка:
Вєслав Давидовський – 1964 р.н., августинець, теолог, душпастир, публіцист. Ректор англомовного душпастирського осередку для іноземців у Варшаві, співголова Польської ради християн і юдеїв. Починаючи з червня ц.р. є провінціалом Ордену Святого Августина. Живе у Варшаві (на Ломянках).
Анна Сосновська, W drodze