Днями побачила світ Lumen fidei – Світло віри (LF) – перша енцикліка Папи Франциска. Вона складається з чотирьох розділів, вступу і висновку. Це Послання стає в один ряд з енцикліками Бенедикта XVI про любов і надію, і містить «цінну працю», пророблену Папою-емеритом, який «майже завершив» енцикліку про віру. У цей «початковий проект» Папа Франциск додав свій внесок.
Вступ (п. 1-7) розкриває мотивації, покладені в основу документа: перш за все відновити властивий вірі характер світла, здатного освітлити все людське життя, допомогти людині розрізняти добро від зла, особливо в наш час, коли віра протиставляється пошуку, і коли віра сприймається як ілюзія, як стрибок у порожнечу, як перешкода людській свободі. По-друге, у Рік віри, в 50-річницю II Ватиканського Собору, «Собору про віру», цей документ бажає вдихнути нове життя в сприйняття широти горизонтів, які відкриває віра, щоб сповідувати її в єдності і цілісності. Віра, по суті, не є чимось самим собою зрозумілим, – це дар Божий, який слід живити і зміцнювати. «Хто вірить – бачить», – пише Папа, тому що світло віри виходить від Бога і здатне висвітлити все існування людини: воно виходить з минулого, з пам'яті про життя Ісуса, але і приходить з майбутнього, тому що відкриває широкі горизонти.
Перша глава (п. 8-22): Ми увірували в любов (1 Ін. 4, 16). Посилаючись на біблійну фігуру Авраама, віра в цій главі пояснюється як «слухання» Слова Божого, як «заклик», вийти з власного «я», щоб відкритися до нового життя, і як «обітниця» майбутнього, яке дає можливість нашому шляху у часі бути безперервним, зв'язуючись тісно з надією. Віра також характеризується «батьківством», тому що Бог, Хто закликає нас, не чужий нам, але Бог Отець, джерело добра, яке лежить в основі всього і підтримує все. В історії Ізраїлю, протилежністю вірі є ідолопоклонство, яке розсіює людину в різноманітті її бажань і «дезінтегрує її на тисячі миттєвостей її історії», відмовляючи йому в очікуванні часу обітниці. Віра ж, навпаки, – це ввірення себе милосердній любові Бога, Який завжди приймає і прощає, Який випрямляє «спотворення нашої історії»; це готовність давати знову і знову преображувати себе за покликом Бога, «це безкорисливий дар Бога, що вимагає смирення і мужності довіряти і покладатися на Нього, щоб побачити світлий шлях зустрічі між Богом і людьми, історію спасіння»(п. 14). І в цьому полягає «парадокс» віри: постійне звернення до Господа робить людину міцною у вірі, віддаляючи її від ідолів.
Потім Енцикліка Lumen fidei зупиняється на фігурі Ісуса, посередника, який відкриває нас до істини, яка більше, ніж ми самі, є проявом тієї любові до Бога, яка є основою віри: «в спогляданні смерті Ісуса віра зміцнюється», тому що Він являє в ній Свою непохитну любов до людини. Крім того, Христос, який Воскрес, є «гідним довіри» «достовірним свідком», через Якого Бог діє в історії і визначає її остаточну долю. Але у вірі в Ісуса існує «вирішальний аспект»: «участь у Його способі бачити». Адже, по суті, вірити – це не тільки дивитися на Ісуса, але й дивитися з точки зору Ісуса, Його очима. Використовуючи аналогію, Папа пояснює, що подібно до того, як у повсякденному житті ми покладаємося на «людей, які знають свою справу краще за нас», – архітектор, фармацевт, адвокат – так і у вірі нам потрібен хтось, хто є надійним і досвідченим «в справах Божих», і Ісус є «Тим, Хто пояснює нам Бога». Тому ми віримо в Ісуса, коли приймаємо Його Слово, і віримо в Ісуса, коли приймаємо Його в наше життя, і ввіряємо себе Йому. Його втілення робить так, що віра не відокремлює нас від реальності, але допомагає нам зрозуміти її глибокий зміст. Через віру людина спасається, бо відкривається до Любові, яка передує їй і перетворює її зсередини. І це дія Святого Духа: завдяки Йому «християнин може мати очі Ісуса, Його почуття, його синівську відданість, тому що він стає причасником Його любові, яка є Дух» (п. 21). Поза присутності Духа неможливо сповідувати Господа. Таким чином, «існування віруючого стає церковним існуванням», тому що віра сповідується в тілі Церкви, як «конкретної спільності віруючих». Християни є «єдиним» цілим, не втрачаючи своєї індивідуальності. Таким чином, «віра не є особистою справою, якоїсь індивідуалістичною концепцією, суб'єктивною думкою», але народжується з слухання, її слід озвучувати, вона повинна стати звісткою.
Друга глава (п. 23-36): Якщо не увіруєте – не зрозумієте (Іс. 7,9). Папа демонструє тісний зв'язок між вірою і істиною, достовірною істиною Бога, Його вірну присутність в історії. «Віра без істини не спасає, – пише Папа, – залишаючись в цьому випадку красивою казкою, проекцією наших бажань щастя». І сьогодні, враховуючи «кризу істини, яку ми переживаємо», більш ніж будь-коли необхідно нагадувати про цей зв'язок, тому що сучасна культура схильна приймати тільки істину технології, те, що людина може побудувати і виміряти за допомогою науки і те, що є «істинним, тому що функціонує», або істини індивідуума, які служать тільки йому, а не загальному благу. Сьогодні ми дивимося з підозрою на «велику істину, яка пояснює цілісність особистого та суспільного життя», тому що її помилково асоціюють з так званими істинами тоталітарних режимів ХХ століття. Це, однак, включає в себе «велике забуття сучасного світу», який – на користь релятивізму і побоюючись фанатизму – забуває питання про істину, про походження всього, питання про Бога. Далі в енцикліці підкреслюється зв'язок між вірою і любов'ю, що розуміється не як «почуття, яке приходить і йде», а як велику любов до Бога, яка перетворює нас зсередини і дає нам по-новому бачити реальність. Отже, якщо віра пов'язана з істиною і любов'ю, то «любов і істину не можна розділяти», тому що тільки справжня любов витримує випробування часом і стає джерелом знань. І так як знання віри народжується з вірної любові до Бога, «істина і вірність йдуть разом». Істина, що відкриває нам віру, є істина, зосереджена на зустрічі з втіленим Христом, Який, прийшовши до нас, доторкнувся до нас і дав нам Свою благодать, перетворюючи наше серце.
Далі Папа розвиває розлогі роздуми про «діалог між вірою і розумом», про істину в сучасному світі, де вона часто зводиться до «суб'єктивної автентичності», оскільки загальна істина вселяє страх, ототожнюється з безжальним нав'язуванням тоталітаризму. На відміну від цього істина Божої любові не нав'язується шляхом насильства, не пригнічує людину. Тому віра не є непримиренною, а віруючі – зарозумілими. Навпаки, істина гамує і призводить до співіснування та поваги інших. Звідси випливає, що віра веде до діалогу у всіх сферах: у галузі науки, тому що пробуджує критичне почуття і розширює горизонти розуму, закликаючи нас дивитися з подивом на Творіння; в міжрелігійному спілкуванні, в яке вносить свій внесок християнство; в діалозі з невіруючими, які не перестають шукати, які «намагаються діяти так, ніби Бог існує», тому що «Бог є світло, і Його можуть знайти ті, хто шукає Його зі щирим серцем». «Хто творить добро, – підкреслює Папа, – вже наближається до Бога». Нарешті, в Енцикліці йдеться про богослів'я і стверджується, що воно неможливе без віри, тому що Бог не просто «об'єкт», але Суб'єкт, Який дає Себе пізнати. Богослів'я – це участь у знанні, яке Бог має про Самого Себе; з цього випливає, що ця наука повинна бути на служінні віри християн, і що Учительство Церкви не є обмеженням богословській свободі, але її складовим елементом, тому що воно забезпечує контакт з початковим джерелом , зі Словом Христа.
Глава третя (п. 37-49): Я передав вам те, що й прийняв (1 Кор 15,03). Вся глава зосереджена на важливості євангелізації: хто відкритий до Божої любові, той не може тримати цей дар для себе, – пише Папа. Світло Ісуса сяє на обличчях християн і так поширюється, передається контактом, як полум'я, яке запалюється від іншого, і переходить з покоління в покоління, через безперервний ланцюг свідків віри. Це включає в себе зв'язок між вірою і пам'яттю, бо любов Божа з'єднує всі часи і робить нас сучасниками Ісуса. Більше того, стає «неможливо вірити насамоті», тому що віра не є «індивідуальної опцією», але відкриває «я» кожного з нас до спільного «ми», і вона живе завжди «у спілкуванні Церкви». Тому, як і в Трійці, «той, хто вірує, ніколи не самотній», тому що він виявляє, що простір його «я» розширюється й створює нові відносини, які збагачують життя.
Тим не менш, є «спеціальний засіб», за допомогою якого може передаватися віра: це Таїнства, в яких повідомляється «втілена пам'ять». Папа згадує передусім про Хрещення, – як дітей, так і дорослих – яке нагадує нам, що віра не є справою окремого індивідуума, актом, який можна здійснити насамоті: вона повинна бути отримана в церковному спілкуванні. «Ніхто не хрестить себе сам», – пояснюється в Енцикліці. Крім того, оскільки дитина при хрещенні не може сама сповідувати віру, її повинні підтримати батьки і хресні батьки, з цього випливає «важливість взаємодії між Церквою і сім'єю в передачі віри». По-друге, це Євхаристія, «дорогоцінна їжа віри», «акт пам'яті, актуалізація таємниці», яка «веде від видимого світу до невидимого», вчить нас бачити глибину реальності. Далі Папа згадує сповідання віри, Символ віри, в якому віруючий не тільки сповідує віру, але виявляється залученим в істину, яку він сповідує; молитву Отче наш, в якій християнин починає бачити очима Христа; Декалог, який розуміється не як «набір заборонних заповідей», а як «звід конкретних вказівок» для того, щоб вступити в діалог з Богом, «дозволяючи собі бути охопленим Його милістю», вступити на «шлях подяки» до повноти спілкування з Богом. Нарешті, Папа підкреслює, що віра єдина, оскільки єдиний пізнаний і сповідуваний Бог, бо вона звернена до єдиного Господа, дарує нам «єдність бачення» і «сповідується усією Церквою, яка є єдиним тілом і одним Дух». Враховуючи, що віра єдина, вона повинна сповідатися у всій її чистоті і цілісності: «єдність віри є єдністю Церкви»; відняти щось від віри – значить відняти щось від істини спілкування. Крім того, оскільки єдність віри є єдністю живого організму, вона може асимілювати в собі все, що на перевірку виявляється універсальним, католицьким, здатним просвіщати і вести до її кращих виразів весь космос і всю історію. Ця єдність гарантується апостольським спадкоємством.
Глава четверта (п. 50-60): Бог приготував їм місто (Євр. 11,16) У цій главі описується зв'язок між вірою і загальним благом, яка веде до формування місця, де людина може жити разом з іншими. Віра, яка народжується з любові до Бога, зміцнює зв'язки між людьми і служить справедливості, законності та миру. Ось чому вона не віддаляє нас від світу і не є чужою для конкретної діяльності сучасної людини. Більше того, без любові до Бога, єдність серед людей було б заснована лише на корисності, інтересі або страху. Віра ж є найкращою основою людських відносин, їх кінцевої долею в Бозі, і ставить їх на служіння загальному благу.
Далі Енцикліка фокусується на сферах, які просвічуються вірою: це передусім сім'я, заснована на шлюбі, що розуміється як стійкий союз між чоловіком і жінкою. Вона народжується з визнання і прийняття благості статевих відмінностей, і, заснована на любові у Христі, обіцяє «любов, яка назавжди», і визнає творчу любов, яка веде до народження дітей. Потім молодь: тут Папа згадує Всесвітні дні молоді, в рамках яких молоді люди демонструють «радість віри» і прагнення жити нею всерйоз і щедро. «Молоді люди мають бажання великого життя, – пише Папа. – Зустріч з Христом дає нам тверду надію, яка не засоромить. Віра – не притулок для людей без мужності, а розширення життя». А також у всіх соціальних відносинах: роблячи нас дітьми Божими, віра надає нового значення загальному братерству між людьми, яке є не просто рівністю, але досвідом батьківства Божого, розумінням унікальної гідності кожної людини. Ще однією сферою є природа: віра допомагає нам дбайливо ставитися до неї, «знайти моделі розвитку, які не засновані тільки на корисності чи прибутку, але розглядають творіння як дар»; вона вчить нас знаходити правильні форми управління, в якій влада виходить від Бога і служить загальному благу; вона дає нам можливість вибачення, що веде до подолання конфліктів. «Коли віра втрачається, існує ризик того, що навіть основи життя будуть втрачені», – пише Папа, і якщо позбавити наші міста віри в Бога, ми втратимо довіру один до одного, і нас буде об'єднувати тільки страх. Тому ми не повинні соромитися сповідувати публічно Бога, оскільки віра висвітлює соціальне життя. Ще однією сферою, яку висвітлює віра, є сфера страждання і смерті: християнин знає, що не можна уникнути страждань, але вони можуть стати засобом ввірення себе в руки Бога, Який ніколи нас не залишає, і, тим самим, стати «етапом зростання віри» . Страждаючій людині Бог пропонує Свою присутність, супроводжуючи її і вказуючи шлях до світла в теиряві. У цьому сенсі віра з'єднана з надією. І тут Папа звертається із закликом: «Не дозвольмо вкрасти у нас надію, не дозвольмо, щоб вона стала марною через скоростиглі рішення і пропозицій, які зупиняють нас на шляху» до Бога.
Висновок (п. 58-60): Блаженна, бо повірила (Лк. 1,45) На закінчення Енцикліки Lumen fidei Папа закликає нас споглядати Марію, «досконалий образ» віри, оскільки, як Матір Ісуса, Вона зачала «віру і радість». До Неї підносить свою молитву Папа, щоб Вона допомогла вірі людини, нагадувала нам про те, що той, хто вірить, ніколи не самотній, і навчила нас дивитися очима Ісуса.
Радио Ватикана / Католицький Оглядач
фінансово.
Щиро дякуємо!
