Західна Церква боролася на рівних зі світськими правителями за вплив і владу, а також могла виправдати будь-яку помилку свого папи. Натомість Східна Церква протягом історії засвідчувала дивовижне вміння пристосовуватися до будь-якої влади та виправдовувати дії царя чи іншого правителя.
Ця поверхова думка зовсім не нова, як не є новиною пропозиція провідних церковних лідерів України взяти участь у голосуванні. Якби тільки не заклик обирати когось конкретно з-поміж двох кандидатів другого туру президентських виборів.
Відверте лукавство аж ніяк не личить справді шанованим церковним персонам, репутація яких досі видавалася майже бездоганною. І мова не йде про конкретні політичні симпатії того чи іншого архиєрея.
Проблема в іншому: є погане відчуття, що обманювати паству – це вчинок, апріорі негідний пастиря. Чесніше було б напряму назвати ім’я кандидата, замість висмоктувати з пальця аргументи про те, що християнинові не личить ігнорувати вибори чи голосувати проти всіх.
Це добре відома позиція не менш добре відомої політичної сили, необхідна для порятунку її амбіцій, а тому багаторазово артикульована останнім часом у різний спосіб. Якщо ж урахувати ще й специфіку політичних симпатій вірян тих церков, предстоятелі яких не вдовільнилися спільною заявою ВРЦіРО , а виступили ще й з окремими зверненнями до своєї пастви, то стає цілком очевидно, за кого саме закликали проголосувати владики. Ті самі, від котрих нерідко можна почути про небезпеку компромісів із власним сумлінням.
Може, в МЗС виявлений дипломатичний хист єпископів і могли б належно поцінувати, але для частини простих українців така поведінка церковників стала прикрим відкриттям. Он, Катерина Щоткіна цілком конкретно висловилася на шпальтах «Дзеркала тижня» із цього приводу в статті «Про користь, не про благодать»…
Тож церква на цих виборах уже загубила трохи довіри. Хай це відчуває невеликий відсоток українців, але, мабуть, доволі якісний відсоток. Бо церква таки не зуміла лишитися осторонь змагань тих політичних кіл, котрі назагал утомили та розчарували суспільство.
Тепер належна політикам частка апатії та скепсису неодмінно прищепиться й до структури-співучасниці брудних ігрищ за владу. Вибори дуже скоро дійдуть до фіналу, на відміну від інституції, покликаної служити зв’язку Бога і людей. Репутація церкви не вимірються передвиборчим піаром, але легко ним псується. І це зовсім не тішить.
Якби владики східного обряду втрималися в межах звернення з роз’ясненням дару вибору як такого – гострих питань, імовірно, не виникало б. Але душпастирі наважилися «влізти» разом із виборцями до кабінок і почали наполегливо радити, в яких саме клітинках бюлетенів не варто ставити позначок.
Які б аргументи з Біблії щодо цього не наводилися, але публічна спроба втручання в особисте життя громадянина з наполегливими порадами та політичними оцінками – це однозначний провал церкви як духовної сили.
Не лише через відверте намагання вплинути на конституційне право кожного українця на вільне і таємне волевиявлення. Цим порушенням, загалом-то, могли б перейнятися компетентні органи, коли б в Україні вони гідно виконували власні професійні функції, а не були такими точно заручниками політичних протистоянь, як і релігійні організації.
Та ще більше дивує виклик, який шановані архиєреї наважилися кинути совісті багатьох вірян своїх церков. Бо чимала кількість людей саме зі згаданих у зверненнях предстоятелів «моральних критеріїв і світоглядних цінностей» розцінюють «прейскурант» другого туру як вибір з-поміж двох зол.
Чому християнин мусить безальтернативно обирати зло на догоду церковним керівникам (якщо не взагалі штабам кандидатів) і всупереч голосові власного сумління?
Невже Бог, який наділив кожну людину грандіозними перспективами свободи та відповідальності, схвалив би такий «ніжний» і «дипломатичний» примус?
Чи треба ховатися із своїм вибором «проти всіх» у церковній спільноті, коли вона висуває інші критерії, ніж дослухання до совісті?
Чи взагалі доречні політичні розмежування у релігійному середовищі?
Якщо ні, то хтось понесе відповідальність за їх провокування?
Отакі питання стоять перед деякими українцями – це вже їхній особистий вибір-2010. Може, важливіший за далекий від їхньої щоденної реальності, проте дуже гучний герць Віктора Януковича та Юлії Тимошенко…
І ще: знаєте, чим відрізняється середньостатистичний адепт позиції «проти всіх» на виборах-2010 від більшості тих, хто персоналізує свої політичні уподобання поміж кандидатами-фіналістами?
Не лише скепсисом щодо здібностей обох претендентів на президентську посаду. Припускаю, насамперед тим, що носіїв інакшої точки зору він не ладен сприймати своїми ворогами. На відміну від інакших, які вкотре поринули «вершити долю країни», поляризувавши суспільні настрої, демонізувавши опонентів, розбудувавши чергові кордони «свій – чужий».
От і лишається дилема: яка ж модель поведінки наразі більш гідна християнина?..
фінансово.
Щиро дякуємо!
