Католицька Церква ось вже не одну сотню років з часу протестантської Реформації регулярно зазнає критики з боку протестантів, які звинувачують католиків у відступах від апостольського вчення, зафіксованого в Письмі Нового Завіту. Зіставляючи прочитане в Євангеліях і апостольських посланнях із вченням і практикою сучасної Католицької Церкви, протестанти констатують численні відмінності, відступи і додатки. Їх вердикт суворий: католики не є справжніми послідовниками Ісуса Христа. Використовуючи як основну богословську парадигму принцип Sola Scriptura, діти Реформації відкинули авторитет Церкви і відчули себе компетентними засновувати нові церкви, які спираються на Біблію як на єдиний зразок і критерій церковної практики та віровчення. У цій статті ми спробуємо показати, що процес канонізації Писань Нового Завіту є сам по собі сильним богословським аргументом, здатним похитнути впевненість протестантів у правильності їхньої критики католицької Традиції.
Протестантське пояснення складання канону Нового Завіту
Оскільки протестантизм — явище різноманітне і невпорядковане, представляти його позицію з того чи іншого богословського питання можна тільки за деяким застереженням. У нашому випадку ми обмежимося поданням позиції так званого євангелічного протестантизму — найбільш поширеної в Україні протестантського течії, представниками якого є такі деномінації як баптисти, євангелісти та п'ятидесятники.
Авторитет Ісуса Христа
Одним з найважливіших критеріїв канонічності творів апостольського століття протестанти вважають авторитетність висловів Ісуса Христа, які ці книжки містять. Вислови Божественного Вчителя передавалися як усно, так і письмово, і чотири канонічні Євангелія, на думку протестантів, авторитетні саме в силу слів Христа, які містяться в них. Інші Євангелія були визнані неканонічними або через наявність в них сумнівних висловів, приналежність яких Ісусові була спірною і не відповідала усній традиції, або тому, що вони не були широко відомі і поширені в основних помісних церквах, що побічно свідчило про неапостольське авторство. «Характерна риса апокрифів — підробка. Підроблений є автор книги, підроблені ідеї, іноді підроблений навіть стиль автора» [Олег Козырев. Формирование канона Нового Завета. // AMEN №2, 2005, с. 20]
Апостольський авторитет
Численні протестантські автори часто підкреслюють апостольське авторство як головне, що відрізняє неканонічну книгу від канонічної. Протестанти вважають, що будь-який твір духовного змісту повинен автоматично включатися в канон просто в силу апостольського авторитету. «Критерій формування канону новозавітних книг був таким самим, як при відборі книг Старого Завіту. Це давнина, авторитет і схожість з однією або двома іншими книгами. […] Іншим важливим критерієм стала наявність апостольського авторства або його відсутність» [Рональд Янгблад. Как у нас появилась Библия. // Канон священного Писания. СПб. 1993].
Неапостольське авторство Євангелій від Марка і Луки протестантів не бентежить, тому що ці твори, на думку протестантів, авторитетні через наявність в них слів Самого Ісуса Христа. Недолік цього критерію полягає в нездатності пояснити, чому такі апокрифічні твори, як Євангеліє від Томи, апокаліпсис Петра і їм подібні, що носять, здавалося б, імена апостолів, в канон все ж включені не були. Також не зрозуміло, з якої причини в корпус Священного Писання увійшли послання апостола Павла, адже формально Павло не був одним з безпосередніх учнів Ісуса.
Поширеність книг
Третім ключовим чинником канонічності протестанти називають поширеність книг по всій території розселення християн. Поширеність свідчила про те, що ці твори використовуються у богослужіннях, себто правильні і авторитетні книги передавалися християнами від громади до громади в рамках процесу заснування нових церков. «У II-III століттях з'явилися перші переклади Писання іншими мовами. Наявність перекладів свідчить про те, що ці книги використовувалися в практиці ранньої церкви» [Олег Козырев. Формирование канона Нового Завета. // AMEN №2, 2005, с. 19].
Принцип богонатхненності
Четвертим, більш універсальним фактором, що дозволяє відрізнити канонічне писання від неканонічного, є богонатхненність тексту. Якщо автор писав свій твір під проводом Духа Святого, значить написане ним можна вважати Словом Божим, вважають протестанти. Однак яким є критерій богонатхненності? Хто і на основі чого може визначити наявність богонатхненності в тому чи іншому тексті? Протестантські богослови усвідомлюють суб'єктивність цього критерію: «Хоча богонатхненність є самоочевидною умовою канонізації тексту, ми не зустрічаємо прикладів, коли богонатхненність використовувалася би як вирішальний критерій розрізнення, згідно з яким всі тексти, що є доктринально коректними, оголошувалися би позбавленими богонатхненності» [K. Stendahl. The Apocalypse of John and the Epistles of Paul in the Muratorian Fragment, op. cit., p. 243].
Божественне провидіння
Але все ж таки найголовнішою причиною, що вплинула на формування новозавітного канону, протестанти називають волю Божу: «Вчені, ведені Божественним Провидінням, у другій половині IV століття встановили межі канону Нового Завіту» [Рональд Янгблад. Как у нас появилась Библия. // Канон священного Писания. СПб. 1993]. Тільки ця причина, на відміну від перерахованих вище, може узгодити всі складові процесу канонізації книг і виправдати довіру протестантів як до сучасного канону Нового Завіту загалом, так і до тексту книг, що входять до нього.
Причини невизнання ролі Католицької Церкви
Не бажаючи визнавати в процесі канонізації писань Нового Завіту ключову роль Церкви як Тіла Христового, яке сили пекельні не переможуть (Мт 16:18), протестанти висувають які завгодно критерії та причини відбору канонічних книг, крім самої головної — авторитету Церкви. Тому зрозумілі виповнені розчаруванням слова протестантського біблеїста Річарда В. Гаффіна: «Ясно, що Церкви так і не вдалося встановити критерій. Більш того, видно, що спроби наполягати на одному з критеріїв приречені на невдачу» [Ричард В. Гаффин. Новый Завет: знаем ли мы наверняка? // Канон священного Писания, с. 11. СПб. 1993].
Визнавши, що критерієм канонічності писань Нового Завіту є сама Церква, «стовп і утвердження істини» (1Тим 3:15), протестанти змушені були б визнати і всі інші католицькі практики та доктрини як такими, що мають право на життя в силу тієї ж самої причини — рецепції Церквою.
Церква — її думка, її авторитет і повноваження представляти Христа на землі — ось є відсутня ланка в протестантському поясненні процесу канонізації книг Нового Завіту. Припустивши, що саме Церква повноважна і відповідальна «в'язати і вирішувати» (Мт 16:19; 18:18) на землі з питань канону, ми отримуємо найбільш послідовний критерій, який пояснює всі протестантські нестикування.
«У Переданні Церква пізнає повний канон Священних Книг, і Святе Письмо в ній розуміється глибше і безперервно стає дієвим. Так Бог, що говорив в давнину, невпинно розмовляє з Нареченою Свого улюбленого Сина, і Святий Дух, що через нього живий голос Євангелія звучить в Церкві, а завдяки неї — у світі, вводить віруючих в повноту істини і рясно вселяє в них слово Христове». [Догматична конституція про божественне Об’явлення Dei Verbum, 8].
На закінчення слід зазначити, що в середовищі протестантів вже стало чути голоси тих богословів, які піддають принцип Sola Scriptura справедливій критиці.
фінансово.
Щиро дякуємо!
