Про «інструкцію з обслуговування» харизматиків і рак, який Бог бере на себе – розмова Мартіна Якімовича з Александром Банькою
– Що відчуває людина, яка перед кількатисячним натовпом вимовляє слова: «Бог у цю мить зцілює тих присутніх, хто хворий на рак»?
– Насамперед величезну відповідальність. По той бік стоять люди з величезними проблемами, яких я навіть уявити неспроможний. Я відчуваю певне засоромлення, бо в твоєму питанні є «друге дно», що стосується дивної таємничої сили, яку я нібито маю. А оскільки я її маю, то я або обранець Божий, або шарлатан, або навіжений. Заспокою тебе: ні те, ні інше.
– Отець Ремігій Рецлав визнає: для нього вимовити слова пророцтва, що Бог зцілює ту чи ту людину, є видом смерті. Він не отримує завчасно СМС «згори» зі списком осіб, які мають отримати здоров’я…
– Слово пізнання – це один із дарів (харизм) Святого Духа, а вони у Церкві споконвічно. І найважливішими є не ті, що найбільш видовищні. Харизми – це таке «точне устаткування», надане нам Богом. Воно вимагає від нас уміння користуватися ним, але має дивовижну властивість гнучко пристосовуватися до того, хто ним користується. В одних харизми проявлятимуться через сильні передчуття, образи, слова. Також є люди – як ото я – менш чутливі до таких сигналів.
– Але зрештою ти промовляєш у мікрофон слова: «Бог зцілює Яна Ковальського, 23-х років…»
– Запитуєш, як це працює? Важко пояснити. Це так, ніби намагаєшся згадати чиєсь ім’я. Ламаєш голову, тупцяєш на місці, і нуль. Відкладаєш це і починаєш робити щось інше. І несподівано приходить осяяння. Згадуєш те, що силкувався знайти. Без власних розумових зусиль. Як проблиск. Часто супроводжується думкою, що це від Духа Божого. Інколи все більш туманно, й тоді треба вступити у незнане. Тоді треба величезної довіри. І послуху спільноті Церкви.
– А що ти відчуваєш, коли люди надсилають тобі свідчення, що вони справді зцілені? І долучають лікарські висновки, де не видно й сліду хвороби?
– Завдяки цьому якось перевіряються харизматичні дари. Але насамперед це підстава прославити Бога. Після нещодавнього Вечора Прославлення я читав надзвичайно зворушливі свідчення. Читаєш ці листи, тремтиш і маєш відчуття, що береш участь у чомусь, що тебе перевищує. Відчуваєш, що твоя роль – друго- і третьорядна. Ти маєш тільки привести людей на зустріч з Ісусом. Решту зробить Він сам.
– В Євангелії описано, як у синагозі став кричати чоловік, одержимий злим духом. Я приїхав на вашу зустріч і побачив те, про що читав священик. Коли ти вперше переконався, що Євангеліє здійснюється просто на твоїх очах?
– То був процес. Бог завжди був присутній у моєму житті, але певної миті з’явилася туга, прагнення особистої зустрічі. Приблизно з 1995 року я став дуже інтенсивно молитися. Здолав сотні теологічних книжок, всотував знання. Це було захопливе, давало якесь відчуття влади, будувало моє его. Коли до мого дому стукали свідки Єгови, то…
–…виходили від тебе кліриками?
– Аж так то ні (сміється). Проте міг відповісти на всі їхні питання. Наривався на спори з велетенським задоволенням. Але тоді з’явилося прагнення: багато розумієш, але чи переживаєш це? Способом перевірки на істинність була молитва. Я ставився до неї вельми поважно. Вирішив, що буду щодня упродовж години молитися Святим Письмом. І так є донині. Потім я побачив, що не можу прожити без Євхаристії. В молитві почав пізнавати, що Слово Боже нас змінює. Побачив, наскільки фальшивий образ Бога я носив у собі. Побачив, що те, що я вважав християнством, ним не є: це лише набір істин віри, моральність, етика. А це все має бути не основою, а наслідком того реального переживання істини, що Бог мені ближчий, ніж я сам собі.
– Чи твоє служіння супроводжується невпевненістю, темрявою?
– Так. Бо воно є переживанням близькості Ісуса, яка зовсім не завжди є емоційною.
– А хіба не хочеться ласки?
– Цього було чимало. Але вже досить давно я усвідомив, що Бог ближчий до мене тоді, коли провадить мене в темряві, ніж коли я йду в повному світлі. Наше служіння супроводжується сильною духовною боротьбою. Вона розпочинається задовго до Тихівських Вечорів Прославлення. Конкретно відчутні спокуси, наростання труднощів, залякування хворобами. Але крізь усе проходить інтенсивний досвід любові Бога. Це не безсенсовна марнота. Я не ширяю попід небеса, маю досвід турботи Бога про найменшу дрібницю мого життя. Бачу, що вражаюча більшість життєвих неспокоїв, з якими люди приходять на Вечори Прославлення, виникає з браку присутності Бога в їхньому життя.
– Ти розумієш, що онколог вхопиться за голову, почувши слова: «Видужаєте від раку шлунка, коли пробачите чоловіка»? Чому граничною умовою зцілень є прощення?
– Не підлягає сумнівам, що людина збудована кількарівнево. Медицина підтвердила, що коли ми хворіємо психічно, це проявляється в нашій тілесності. Депресія супроводжується болями в животі, неврозом серця, розладами в рухах тощо. Проблема психічного походження може відбиватися на фізичному рівні. А в нас же є ще один, найфундаментальніший рівень – духовний. На ньому сходяться всі процеси. Й інколи сильна духовна рана може вплинути на тілесність. І проявитися у хворобі.
По роках досвіду я маю враження, що Господь Бог вступає з нами у певні торги. Він каже: «Добре, Я тебе благословлю, але впусти Мене у своє життя. Я можу взяти твої хвороби, але дозволь Мені діяти». Натомість ми часто поводимося як клієнти супермаркету: замовляємо зцілення й чекаємо виконання замовлень. І не турбуємося про те, хто його буде виконувати. Але ж саме це і є найважливіше!
– Як виглядає «кухня» зцілення? Людям здається, що приходить Ісус-чарівник, і хвороби зникають, як від помаху чарівної палички.
– Вся теологія переконує нас, що Бог втілюється для того, аби брати на себе наші хвороби. Це неймовірне. В серці зцілення перебуває таємниця хреста. Хвороби не зникають, не дематеріалізуються. Їх несе Бог. Він узяв на себе наші хвороби, депресії, злоякісні пухлини людства. У таємниці хреста зосереджені всі фізичні страждання світу. Але ще більше, ніж страждання фізичне, вражає страждання духовне, через яке пройшов Ісус. Ми віруємо, що цей самий досвід уприсутнюється в кожній Євхаристії. Під час адорації я стою навколішках не тільки перед воскреслим і прославленим Христом, а й перед опльованим Приреченим, Який відкриває навстіж своє поранене серце – так широко, що я можу в ньому сховатися.
Якби ми увірували, що навіть коли б на світі не було нікого, крім конкретного мене чи тебе, то й тоді збулась би вся історія Спасіння, – то не були б потрібні виняткові Вечори Прославлення. Факт, що ми не переживаємо цього на «звичайних» щоденних Євхаристіях, це проблема не Бога, а нас самих: ми не маємо свідомості віри. Все харизматичне оформлення молитовних зустрічей – лише знаряддя, яке має доправити людину до близькості з Богом.
Довідка: Доктор Александр Банька – філософ, викладач Сілезького університету в Катовіцах, Польща, один з аніматорів Дияконії молитви Руху «Світло–Життя».
фінансово.
Щиро дякуємо!
