«Найважливіше — навернення кожного з нас, тільки це щось реально міняє», — єпископ Радослав Змітровіч

У листопаді минає рік від призначення єпископа-помічника Кам’янець-Подільської дієцезії Радослава Змітровіча.

Владика Радослав розповів CREDO про служіння, яке він виконує, дієцезію, у якій служить, та свій погляд на душпастирську діяльність священиків і роль мирян у Церкві.

Ваше Преосвященство, у вересні Ви брали участь у зустрічі нововисвячених єпископів з Папою. Розкажіть, будь ласка, про ваші враження від цієї зустрічі.

Наша зустріч називалася «Паломництво до гробу Святого Петра». Але зрозуміло, що йшлося не стільки про історію, як про єдність Церкви із сучасним Петром — Папою Франциском.

Все відбувалося як завжди: коротка молитва, слово Папи і після цього кожен єпископ підходив особисто привітатися до Святішого Отця.

Особливою була мить, коли я зміг особисто подивитися в обличчя Папи. Святіший Отець виглядає дуже спокійним, але також і втомленим, помітно, що багато працює і що має свої роки.

Але найважливіше це те, що Папа нам говорив. Папа Франциск наголосив, що ми, єпископи, маємо бути батьками: завжди бути готовими прийняти священиків, перебувати з людьми та бути присутніми на своєму місці.

Що для Вас особисто означає служіння єпископа?

Папа Франциск під час однієї з нещодавніх загальних аудієнцій, розповідаючи про «Апостольську Церкву», сказав, що два основних завдання кожного апостола — це молитва та проповідування.

Отже, я, в першу чергу, маю молитися за свою дієцезію, молитися за мого єпископа-ординарія, за священиків, хворих, страждаючих, за нові покликання, за семінаристів та монахинь. А також я проповідую. Можу сказати, що проповідування — це найбільш вдячна справа. Адже приємно зустрічатися з вірними, зі священиками, приємно служити Словом.

Непросте у єпископському служінні — це персональні рішення, коли комусь потрібно відмовити, комусь зробити зауваження. Це завжди хрест, і це непросто.

Девіз Вашого єпископського служіння «Спізнаєте правду і правда визволить вас» (Йн 8, 32). Яким чином Ви його втілюєте у життя?

У першу чергу я намагаюся втілювати ці слова у своєму власному житті. Постійно прошу Святого Духа, щоб Він допоміг мені бачити себе у правді, бачити свої гріхи. Тому що завжди існує небезпека гордині. Адже до єпископа всі ставляться з пошаною і зазвичай не говорять йому відразу те, що думають, навіть якщо й думають щось погане. Ми часто боїмося правди. Тому я щодня прошу Святого Духа, Духа Любові і Духа Правди, щоб відкрив мені цю правду. А правду я зможу прийняти лише, знаючи про Божу любов. Це перший і найважливіший вимір мого девізу. Інший аспект — це шукати правду в усьому. Часто, коли зустрічаємося з людьми, розмовляємо з ними на різні теми, про різні проблеми, то виникає спокуса протистояння, довести свою правоту, шукати аргументів на свою користь. Це неправильний шлях. Важливо завжди ставити собі питання: «Яка правда?», а не «Хто має рацію?». І це мені завжди допомагає у різних розмовах і зустрічах: виходити з цієї пастки — доводити хто правий.

Папу Франциска запитували, чи він залишається єзуїтом. А Ви залишаєтеся облатом?

Так, звичайно, це моя природа, це частина мене. Кожен з нас залишається тим, ким раніше був. Навіть важко усвідомити собі наскільки облатська формація мені допомагає, тому що я ще до кінця не знаю скільки отримав. Багато того, що я пережив у своєму житті, було завдяки приналежності до Місіонерів Облатів: праця в різних країнах, зустрічі з людьми. Це все формувало мене і це все якимось чином тепер має вплив на моє служіння у Кам’янець—Подільській дієцезії.

Для облатів характерні три речі: місіонерство, Марія та спільнота. Також дуже важливим для Місіонери Облатів Непорочної Марії — завжди і в усьому шукати добра Церкви. Наш засновник був єпископом, тому він мав велику чутливість на те, яким є добро для Церкви.

Я дізнався про своє призначення, коли повернувся з Росії. Там ми відкривали нову місію на Північному Кавказі. А заради цього довелося поїхати з парафії у Кривому Розі. Парафію, де ми побудували храм, парафіяльні будинки, потрібно було віддати комусь іншому. Найважливіше — розпізнати яким є добро Церкви, а не тільки думати про своє власне добро.

Я впевнений, що все це впливає на моє сьогоднішнє служіння.

Під час рукоположень Ви говорили, що ще не знайомі зі своєю дружиною-дієцезією. А що скажете зараз? Можливо, Ви, як нова людина, бачите, що потрібно було би змінити?

На сьогодні моє служіння у Кам’янець-Подільській дієцезії — це передусім душпастирське служіння, служіння Євангелії. Я ще дуже мало знаю дієцезію, але хочу пізнавати її все краще і краще.

Кам’янець-Подільська дієцезія надзвичайно різноманітна. Тут є і великі парафії, у яких священики почуваються потрібними, відчувають радість від свого служіння і маленькі, де в неділю на Службу приходить 15-20 осіб. Зрозуміло, що у такій парафії священику важко.

Велике багатство нашої дієцезії — різноманітність різних харизм. У нас дуже сильні традиційні форми, розарієва молитва, різні молебні, також розвиваються нові дійсності, які Святий Дух народив останнім часом, нові рухи: Неокатехуменальна Дорога, Віднова у Святому Дусі, Світло-Життя, Назаретанські Родини. Помітна благодійна діяльність Церкви, добре працює Карітас, організовані дитячі садки при парафіях. Є також освітній заклад — Інститут Богословських Наук. Є духовні осередки, Летичівський санктуарій, багато інших реколеколекційних центрів. У Шаргороді будується унікальна Хресна дорога.

Дія Святого Духа — це єдність і різноманітність. Саме це щире багатство я і бачу у Кам’янець-Подільській дієцезії.

Що потрібно поміняти? Найважливіше — навернення кожного з нас, тільки це щось реально міняє. Тому що є спокуса таких змін як проста перестановка меблів у квартирі, але від цього нічого не змінюється насправді. Без живої зустрічі з Господом нічого не буде. Потрібно продовжувати працювати у тому напрямку, у якому працювала дієцезія, і розвивати всі ці дари і харизми, які маємо.

Якою Ви бачите роль мирян у Церкві?

Найважливіша роль кожного з нас — це прагнути до святості і до любові. Плідне служіння і мене, як єпископа, і кожного мирянина — це служіння з любов’ю. Хочу підкреслити цей вимір любові — плід життя з Господом.

Роль мирян — не в тому щоб вирішувати якісь важливі справи у Церкві, найважливіша роль усіх — бути живим свідком Ісуса Христа. Кожен має бути місіонером, служити іншим, допомагати, молитися. Миряни — це Церква, це Тіло воскреслого Христа, Церква — це не тільки священики, це ми всі разом. Роль мирян у Церкві – дуже важлива. Наприклад, є мирянин, який прибирає в храмі, організовує Хресну дорогу, читає Слово Боже під час Служби — таким чином він допомагає настоятелю, він служить. Але ще важливіше, щоб він жив із Господом, щоб був добрим батьком, аби щодня молився та навертався, аби був з дружиною відкритий на життя. Місія Церкви передусім — не організувати, наприклад, Хресну дорогу, а любити один одного, як Ісус полюбив нас.

Якщо є сім’я, яка здатна не працювати в неділю, проводити цей час разом, тому що довіряє Богові — це справжнє свідчення, не тільки, коли вони роблять щось у храмі, а коли вони утворюють Домашню Церкву.

Як Ви вважаєте, чи існує потреба створення Парафіяльних рад у тих парафіях, де їх ще немає?

Не знаю яка зараз ситуація з Парафіяльними радами: де вони є, а де їх немає, але не думаю, що вони необхідні. Яка мета парафіяльних рад? Радити, допомагати. Священик у парафії може обійтися без Парафіяльної ради. Зрозуміло, що настоятель потребує допомоги і поради мирян, але вона може мати різні форми. Створення Парафіяльних рад не вирішує проблем, а інколи може бути навіть Тому перешкодою для душпастирства та євангелізації.

Папа Франциск говорить, що однією з найбільших спокус у Церкві є клерикалізм. Що таке клерикалізм? Це такий підхід до життя та душпастирства, що я все хочу взяти під контроль, усе запланувати, усе втиснути у свої рамки. Клерикалізм — це не тільки риса священиків, дуже часто — мирян, які не піддаються дії Святого Духа. Для них важливе тільки те, що вони запланували під час свого зібрання.

Природа Церкви така, що є пастир, який відповідає за вівчарню перед Богом, і саме він веде отару. У дієцезії — це єпископ, у парафії — настоятель, який перебуває у єдності з єпископом. Часто буває так, що священик має серце душпастиря і хоче щось зробити, а Парафіяльна рада йому цього не дозволяє. Тому що миряни, які отримали владу, вирішили інакше. Вони – члени Парафіяльної ради, але насправді не мають віри. І ці миряни є дуже клерикальними, незважаючи на те, що вони миряни.

Наприклад, в Австрії деякі люди зібралися і сказали: «Ми є Церквою і ми будемо все вирішувати так як вважаємо за потрібне». Ні, Церква від Бога. Не можуть світські сказати: ми — Церква. Так, вони Церква, але в єдності, не проти когось чи чогось. В Католицькій Церкві завжди важливе «і»: віра і вчинки, свобода і воля, Святе Письмо і Традиція. Така структура Церкви, така структура дійсності життя. Ми служимо Богові. Об’явлення Боже не прийшло до нас шляхом демократії, воно прийшло із небес від Ісуса Христа. У Церкві важлива єдність Папи, єпископів, настоятелів, мирян.

Звичайно, дуже важливо слухати, що кажуть миряни. Але в Церкві немає демократії. Неможна шляхом голосування вирішити моральні питання.

На Вашу думку, якою сьогодні має бути проповідь, щоб бути зрозумілою для сучасної людини? Часто люди скаржаться, що проповіді священиків «немовби із космосу» і «далекі реального від життя»…

Це велике завдання для нас, священиків – жити Євангелієм, а також бути близько біля людей. Я думаю, що якщо священик живе Словом Божим, перебуває з людьми, слухає людей, то його проповідь також буде пов’язана з життям. Папа каже, що якщо священик не молиться, то він перетворює віру в ідеологію. І ця криза віри конкретного священика може бути причиною того, що на проповіді ми чуємо про щось дуже далеке від життя.

Але також хочу нагадати, що завжди, коли проповідується, здійснюється притча про сіяча: одне зерно падає на дорогу, інше — на скелю, ще інше — в бур’яни. У церкві є люди, які слухають із закритим серцем. Проблема не тільки у поганих проповідях, але також і в поганому слуханні.

Це як стосунки хлопця та дівчини. Він може робити все, що у його силах, аби побудувати стосунки. Але якщо у неї серце закрите, вона його не почує.

Потрібно ставити собі питання: Як я слухаю? Як слухаю Євангеліє? Як слухаю проповідь? Тому що завдання кожного — навертатися і свідчити світу про Божу любов, а мирян — у першу чергу.

Довідка CREDO

Радослав Змітровіч народився 2 вересня 1962 року в Польщі, в місті Ґданську. 1981 року розпочав новіціат у Згромадженні Місіонерів Облатів Непорочної Марії (ОМІ) при санктуарії Святого Хреста в Польщі. Склав вічні обіти 1987 року в Обрі. Був рукоположений у священики 17 червня 1989 року.

Протягом декількох років служив на парафії в Познані (Польща), був вихователем та духівником Малої семінарії Місіонерів Облатів Непорочної Марії в Марковіцах (Польща).

Від 1997 до 2000 року о. Радослав виконував місійне служіння в Туркменістані.

У 2000 році отримав призначення до України, розгортаючи душпастирську діяльність у різних парафіях, які обслуговують священики із Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії.

Від 2006 був Настоятелем Делегатури Місіонерів Облатів Непорочної Марії в Україні,.

29 листопада 2012 року Святіший Отець Бенедикт ХVІ призначив о. Радослава Змітровіча ОМІ, настоятеля Делегатури Місіонерів Облатів Непорочної Марії, єпископом-помічником для Кам’янець-Подільської дієцезії РКЦ в Україні, надаючи йому титулярний осідок Ґіссарії.

Єпископські рукоположення відбулися 9 лютого 2013 року у Кам’янець-Подільській катедрі.