28 липня 2014 року був день 1026-річчя хрещення Київської Русі. 988 року володар Києва, святий Володимир Великий, першим із князів східної Слов’янщини прийняв хрещення і визнав християнство державною релігією.
Фактично християнська віра буда присутня на території нинішньої Української держави від самого початку. Святий папа Климент І Римський, чиє ім’я ми чуємо в Римському каноні, був засланий у Крим і там помер близько 102 р. н. е. Київ — місто, яке існувало щонайменше з V століття, стояло на торговому шляху зі Скандинавії до Візантії, і християнські купці й духовенство бували в ньому регулярно. Однак від моменту Володимирового хрещення та шлюбу князя з сестрою візантійського імператора Русь офіційно увійшла до грона християнських держав, а Київ став місцем розквіту християнської культури. Свідченням цього є візантійські храми, які збереглися донині, зі Святою Софією на чолі, літописом Нестора та іншими пам’ятками матеріальної культури, історичними та релігійними рукописами.
Рік тому в Києві тривало урочисте святкування 1025-річчя хрещення Русі. Тоді я була там, проводячи відпустку у своїх близьких друзів, українських домініканців, і дивилась, як Путін із Януковичем та митрополитом Кирилом використовують цю подію для великої політичної показухи верховенства Москви над «русским міром», який сягає по Білорусь і Молдову. Всіх нас нудило від несмаку.
За кілька місяців я розмовляла через Фейсбук з одним із цих домініканців, священиком двох обрядів, який навчався в Римі, людиною великої культури, ерудиції та історичних знань, Петром Балогом ОР. Уже тривав Майдан, і Петро був капеланом однієї з його сотень. Ми розмовляли про цю прокляту долю наших народів, втиснутих поміж Берліном і Москвою, і про трагічний, тобто відсутній, вибір між чумою «русского міра» і холерою Союзу Європейських Соціалістичних Республік із провідною силою Німеччини і диктатурою абортмахерів, евтаназистів і кого там іще. Я переконувала його, що єдина втеча від нашого клятого геополітичного розташування — це створення (з уникненням колишніх помилок) Речі Посполитої Ягеллонів. (Не обов’язково навіть у форматі єдиної держави, достатньо було би політичного та економічного союзу.) Коли Польща й Україна, разом із Білоруссю, Литвою, Лівонією, а в певний момент також Чехією і Великою Угорщиною, що охоплює Словаччину і значну частину Балкан, діяли разом, то Росія і Німеччина не були страшною загрозою. Петро впирався, що це рішення абсолютно неможливе, що до цього ніколи не дійде, що Росія ніколи не випустить Україну зі своїх лап.
Після того святкування хрещення Русі минув рік. Усього рік. У Києві вже півроку як немає Януковича і його злодійського кодла. Москва втратила 350-річне домінування над широкими українськими землями. На Донбасі триває війна, але її терези перехиляються в бік українських сил. Крим захоплений Росією, але це панування вельми лабільне. Росія стає щоразу більше нестабільною. Вона поринає в авторитаризм щодо власних громадян і щоразу сильніші відцентрові тенденції, які вже невдовзі можуть розірвати ланцюги «тюрми народів».
На наших очах твориться новий геополітичний порядок Європи, який скасовує той, що протягом останніх 300-400 років душив народи Центральної Європи, також і поляків, у ярмі Російської імперії (царської+радянської), періодично — в союзі з подібною Німецькою імперією, і ставив Варшаву у кляті кліщі Берліна і Москви. Конституційним елементом цього союзу була Переяславська угода 1654 року.
Не можна заперечити, що залишаються серйозні бар’єри, які нас розділяють. Кров убитих поляків волає з землі Волині й Поділля. Волає також і кров замучених українців та руїни повалених церков. Про перше говориться у Польщі, про друге — в Україні. Й надалі спроби створити з двох цих представлень одне та знайти примирення — перебувають у пелюшках.
Упродовж усього часу тривання Майдану та нинішньої війни з Росією я стою по стороні моїх українських друзів і підтримую їхню боротьбу за свободу й незалежність, але водночас вбачаю в цьому вид якоїсь історичної справедливості — історії світу цього, вочевидь, а не Бога. Нині українці знають, що відчували поляки у вересні 1939-го. Росія в Криму і на Донбасі повторила те, що зробив СССР зі східними теренами Речі Посполитої 17 вересня 1939 р. і пізніше. Я не заперечую, що з етнічного погляду ці території були українськими, білоруськими й литовськими, а поляки там були поселенцями, людом приходнів (щоправда, мешкали вони на цій землі 600 років, отож, певно, набули громадянські права?). Однак було би якоюсь шизофренією вважати, що те захоплення силою (використовуючи одночасний напад Німеччини на Польщу), здійснене СССР, якому міжнародна спільнота аплодувала 1945-го, було цілком добрим і правильним, а тепер подібні дії Росії то злочин і агресія. Поляки добре усвідомлюють цю рівнозначність, хоча у своїй масі вони зуміли пробачити і нині підтримують українців у їхній боротьбі.
Але я сподіваюся, що як Україна цю війну виграє і захистить свою територію, то роздуми на тему цієї подібності розпочнуться. Так, зокрема для Литви володіння Вільнюсом було питанням про «бути чи не бути», набагато важливішим, ніж Львів для України. Ідеться, однак, про те, щоби змінити представлення справи і не похваляти того, що тоді сталося, бо воно так само було міжнародним злочином. Обговорення, звісно, мають тривати за дотримання принципу непорушності державних кордонів. Польщі так само невигідно порушувати питання границь — бо в такому разі неминуче постане питання про західний і північний кордони. Можна більше втратити, ніж набути. Я просто сподіваюся, що встигну дожити до того, що від Львова до Станіславова, а колись також до Гродно й Пінська ми їздитимемо так, як тепер їздимо Словаччиною чи до Німеччини, і як німці можуть їздити до Вроцлава чи Ольштина: минаєш по дорозі табличку з написом, що це вже інша держава, так як таблички з назвами річок чи міст… Це вирішить проблему всіх реваншизмів.
*
Вочевидь зараз усі ці справи потрібно відкласти вбік. Якщо Україна не затримає російських солдат на Донбасі, то за кілька років ми матимемо російські танки в Ольштині і в Гданську, а наступним кроком буде «повернення історичної справедливості» стосовно Східної Прусії (можливо, за порозуміння з Німеччиною). А може, «захист прав російського населення» торкнеться також і цих теренів? (Зрештою, росіян, які з різних причин перебувають у Польщі, не так і мало.) Влада в Росії нестабільна й потребує нової війни щокілька років, аби втриматися.
Після вторгнення Росії в Крим і на Донбас я наново усвідомила, що СССР=Росія, і що цю імперію зла незмінно слід винуватити за вересень-39. Загалом беручи, місцевий український і білоруський люд вітав (хоч далеко не всі) «радянських визволителів», аби незадовго потім стати жертвами сталінського терору… але якби не агресія Совєтів, керована з Москви, Україна сама ніколи би цих територій від Польщі не відірвала.
2014 року, 1026 років після прийняття хрещення від Візантії, Київська Русь перестає бути частиною Мордору, туранської цивілізації професора Конечного, й повертається до грона європейської культури, частиною якої вона була завжди. Святий Йоан Павло ІІ нагадав, що Європа дихає двома легенями, і без культури християнського Сходу, яка виводиться з Візантії, її автентичність і духовність завжди будуть неповні. У круговерті нинішніх подій не без значення буде присвятити годинку на перегляд енцикліки «Slavorum Apostoli».
Ще залишається тема Росії. Я не ворог Росії. Високо ціную російську культуру, маю друга-росіянина і добрих знайомих — росіян. Путін і його агресивна імперська політика становлять нещастя насамперед для самих мешканців цього краю. То росіяни перші стануть його жертвами, подібно як Сталін мордував насамперед громадян СССР, а потім уже інших. Системи змінюються, а влада у Кремлі — ні. Від усього серця зичу «друзям-москалям» справжньої свободи, в якій їм не загрожуватиме п’ятирічне ув’язнення за участь у демонстрації, а прибутки від природних багатств ітимуть на школи, лікарні й дороги, а не на армію ненаситну. Мешканці Російської Федерації — сто різних народів, а не тільки росіяни — заслуговують на толкову й чесну владу, яка дбатиме про істинне благо свого суспільства, а не залишатиме по собі біду, кров і трупи.
Домініка Крупіньска, історик, Краків
фінансово.
Щиро дякуємо!
