«Мене вже давно не повинно бути. Я живу наперекір і в кредит». Розмова з о. Яном Качковскім, директором госпісу св. Отця Піо (Пуцк, Польща), біоетиком, який бореться з пухлиною в мозку, героєм книжки «Життя на повну котушку» — про хворобу і страждання, звинуваченні Бога в усьому, генеральну репетицію помирання і плюшевий католицизм.
— Отче, Ви часто даєте інтерв’ю, в яких розповідаєте про своє смертельне захворювання. Ви навіть самі себе називаєте «онкосвящеником». Чи означає це, що Ви щасливі у своїй хворобі (або попри неї)?
— Я б уникав таких узагальнень. Зрештою, ніхто з нас, певно, не буває повністю, аж по вінця щасливий, чи то з хворобою, чи то без неї. Якби котрусь людину запитати про відсоток щастя, яке вона відчуває, то її відповідь напевно залежала би від дня, погоди, настрою та купи інших чинників; проте це навряд чи було би 100%, бо нам завжди чогось до цієї повноти щастя бракує. Я кажу, що щасливий, аби показати, що хвороба не мусить стати кінцем усього, навіть інакше — багато чого може розпочати.
— Ви серйозно?
— Цілком. І кажу це не для кокетування, це було би облудою. Неправда, що я щасливий, бо хворий. Я щасливий — ні, інакше: я намагаюся бути щасливим — попри рак. Хвороба не має права відібрати у нас щастя, бо якщо так станеться, то вона здобуде подвійну перемогу. Забере не тільки здоров’я, але й гідність. Цього не можна допустити.
— Як бути щасливим, якщо я знаю, що від моєї хвороби немає ліків, а отже, жити залишилося небагато? Ви маєте рецепт на те, як не піддатися?
— Насамперед треба набрати великої дистанції до самого себе, хвороби, справ, своїх слабкостей. Мене, мабуть, ціле життя навчали тримати цю дистанцію, бо я з народження слабкозорий. Цього я не міг змінити жодним способом. Тепер схожа ситуація: я відчуваю певний дискомфорт у зв’язку з хворобою, але що зміниться, якщо я її заперечуватиму або почну тупотіти ногами і повторювати, що не бажаю бути хворим і нещасливим? Наступна річ — це продовжувати робити своє. Попри все — і в певному сенсі за будь-яку ціну.
— Ви ніколи не запитували «чому я»? Чому стільки захворювань одразу? Зрештою, можна ж було розподілити їх по кількох інших людях, це було би справедливіше…
— За освітою я біоетик і прекрасно знаю, що хвороби це наслідок біології, а не сліпої долі чи примхи Бога. Деякі люди народжуються слабкими, й тому хвороби до них чіпляються частіше, а інші — сильніші й доживають до похилих літ. Такий у світі стан справ, або, мудріше би сказати, — так званий людський фактор.
— Віруючі люди інколи запитують: Господи Боже, ну чому я? Чому Ти дозволяєш, щоби я так страждав? Зрештою, Ти ж всемогутній!
— Звинувачувати в усьому Бога — це сумно. Більше того, це страшно спрощене пояснення дійсності. Якщо ми не можемо когось звинуватити безпосередньо, то найлегше звинуватити Господа Бога — що в мене з коханням не склалося, що бізнес не вдався, що хвороба на мене впала або я впав під автомобіль. Бог, наскільки я Його знаю, це не примітивний дідуган, Він не зсилає на нас хвороб і нещасть.
— Але чимало людей Його саме таким і бачать.
— Тільки ось це примітивізоване бачення Бога як сивобородого дідуся, який сидить собі на хмарині й каже: «Твоя морда мені не до вподоби, в тебе буде рак, і ще ти потрапиш під поїзд, такий ти мені бридкий». Треба, попри все, прийняти, як у математиці, неспростовне припущення (лему), що істинний Бог християн — це Бог, максимально близький. Коли ми здорові, красиві й багаті, то Він близько нас і благословляє нам. А коли ми бідні, хворі й бридкі, бо Він тим більше близько нас. Він незмінний, це ми буваємо змінні. Як у нас усе вдається, то ми нічим не переймаємося і успіхи приписуємо виключно собі. А як іде зле, то як же це приписати собі, своєму способові життя, помилкам у бізнесі? На Бога звалити легше!
— Так само легше подумати, що як Бог може все, то міг би й допомогти, вчинити чудо. Людина багато років молиться, про щось просить — і нуль… Зрештою, можна подумати, що Бог не слухає.
— Бог усе може, але не мусить. Ми також. Ми маємо вільну волю і сумління, тобто світло. Євангеліє для нас є таким світлом, що вказує шлях. Бог створив нас вільними, бо Він сам вільний. Тупати на Нього ногами, аби зробив чудо, це наближатися до магії та шантажу: «Зроби чудо, бо я на Тебе ображуся!» Можемо збільшувати свою релігійність, ходити в чергові паломництва, не підводитися з колін і бичуватися, але це зовсім не обов’язково збільшить нашу побожність, бо релігійність і побожність — то дві різні справи. Релігійність буває ханжеською, а побожність, як із самого слова випливає, це близькість із Богом. Перша вочевидь може, але не обов’язково, допомагати другій. Господь Бог — не маг. Якщо в Господній молитві ми кажемо «нехай буде воля Твоя», то робимо це свідомо. Його воля діється не тільки тоді, коли нам добре, але й коли нам зле. Однак ми виходимо з того, що Його воля щодо нас — це добро: як по цей, так і по той бік життя.
— По цей бік інколи могло би бути й легше…
— Суть життя християнина — щастя не тут, а у вічності. Найпрекрасніше в бутті християнином — те, що ми, одного разу почавши існувати на землі, будемо існувати вічно. Ніколи не зникнемо. Тому я закликаю, щоби наше християнство (і священство теж) не було плюшевим, тобто не зводилося до покращення настрою. Ми повинні щедро дарувати себе на всіх нивах — ані тяжка хвороба, ані біда чи страждання не дають спеціальних привілеїв і не звільняють від провин. Те, що я хворію, не означає, що я маю бути неприємний у поведінці або покинути священство і «займатися хворінням». А я не раз маю враження, що священики переказують «плюшеве Євангеліє» і навчають «плюшевого», несерйозного переживання віри.
— Як це виглядає?
— Наші проповіді нерідко бувають для того, щоби покращити людям настрій (це такий тренд із Заходу, бо важливо, щоб у храмі було повно людей). Ми маємо добре почутися і не думати про відповідальність за свій життєвий вибір, за те, що робимо. З усіх сил стараємося самі себе розгрішити, посилаючись на свою слабкість. Загалом — так, ми слабкі; але це не звільняє нас від відповідальності. Для мене ключовий прояв плюшевого християнства — це, як каже мій тато, «католицизм навпочіпки».
— Себто?..
— На Святій Месі ми неспроможні «пожертвувати» штаньми, аби як слід стати навколішки. Тому присідаємо навпочіпки. Просто присідаємо, бо не переймаємося реальною присутністю Христа у Євхаристії. Вона для нас невидима, а священиками не раз і не акцентована. Це таке людське. Я присяду, ну бо не буду ж стирчати понад головами, але навколішки не стану, бо штани/колготки/спідниця — важливіші. Й такий підхід поширюється на ціле життя. Ми прийняли Пресвяте Таїнство (сподіваюся, що гідно!), виходимо з храму — і… залишаємося точнісінько такими само, як перед приходом туди. Нас це взагалі не змінює. Для ясності: я скеровую цей докір також і собі.
— Чи немає у Вас враження, то так само плюшево, з якоюсь штучною піднесеністю, в Церкві говориться про переживання хвороби й страждань? Так, ніби це має облагороджувати… Якби спитати когось серйозно хворого, то він напевно не сказав би про «облагороджування» при сірому кінці життя.
— Найбільше мене тішили слова о. Тішнера, який — уже коли не міг говорити — написав: «Зовсім не облагороджує». Фізичне страждання, яке має «облагороджувати», можна всунути поміж побожні казочки. То від нас самих залежить, як нас змінить тяжке випробування. Страждання (але я говорю не про фізичний біль, бо для мене він має мінімальну етичну цінність і його потрібно просто-напросто зменшувати) може піднести на духовні вершини, але може також зробити з нас людей підлих, заздрісних і розчарованих. Я знав двох дуже популярних людей, переконаних у своїй величі, які тяжко захворіли. Всі вважали, що хвороба їх, гм, облагородить ще більше. Нічого такого! Якщо хтось ціле життя не працював над собою, не співпрацював із Божою благодаттю, то навіть якби прийшло найтяжче випробування, то він на краще не зміниться. Ми можемо через труднощі набратися гіркоти і ще більше втратити людяність. Він нашого приготування залежатиме, як саме ми пройдемо через випробування: з гідністю чи без.
— Говориться, що Господь Бог не зсилає нам випробувань більших, ніж ми можемо знести. Навіть у такий момент нам здається, що це надто тяжко.
— Відповім такою картинкою. Сильно стражденний чоловік жалівся Богові, що має надто важкий хрест. Просив про менший. Уві сні, або в духовному видінні, потрапив до зали, де було повно хрестів — більших, менших, величезних. Господь йому каже: «Вибери собі якийсь». У куточку стояв такий легенький, тоненький, і чоловік, певна справа, потягнувся туди. А Бог до нього: «Ну то це якраз твій, той, що несеш зараз. Хочеш поміняти?»
Ми часто плутаємо дискомфорт зі стражданням. Страждання для мене має радше психічний вимір, аніж фізичний. Дискомфорту можна уникнути (наприклад, фармакологічно), страждання — не завжди. Чому ми так страшно боїмося зусиль? Може, мені це говорити легше, бо я постійно спілкуюся з людьми, які страждають більше, ніж я, і в мене інакша перспектива…
— Довкола Вас стільки страждання й смерті, у гопісі завжди хтось помирає. Це Вас не пригнічує?
— Про це ж саме мене запитував тато. Я відповів — ні, бо це моє служіння. Я його сам вибрав, і доки маю сили, буду старатися виконувати його якнайкраще. Сьогодні вночі померло двоє людей, удень «готуються» двоє наступних. За добу відійдуть четверо, але потім цілих два тижні смерть може нікого не здолати. Для хворих смерть часто стає визволенням. Вони вже не будуть мучитися, вони вже примирилися з Богом і близькими. Особливо ці два останні відходи були прекрасні. Біля хворих стояли рідні, нічого страшного не діялося, все було спокійно. Я би кожному зичив такої «довершеної», доброї смерті.
— Може, саме завдяки щоденним зустрічам зі смертю Ви самі примирилися з хворобою і готові до відходу?
— Я освоївся зі смертю, а ось чи готовий до неї? Не знаю. Це я зможу ствердили тільки тоді, коли вона стане біля мене. Я поняття не маю, як поводитимуся.
Марта Бжезіньска-Валещик, wp.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
