Понад 10 років пастирського служіння у протестантській спільноті лишились за плечима командира Міжконфесійного батальйону військових капеланів Ігоря Шторма (Шуліка). Це без урахування служіння для реабілітантів, онкохворих, в дитбудинках та тюрмах. Всього за кілька місяців на нього чекає ініціація в Римо-Католицькій Церкві. Ігор розказав в ексклюзивному інтерв’ю кореспонденту РІСУ, як він прийняв таке рішення та покинув протестантизм.
— В нашій першій розмові Ви згадували, що в Україні протестанти часто асоціюються з сектантами. Ваш перехід в РКЦ не пов'язаний з тим, що просто набридло постійно знаходитись у такому статусі?
— Пов'язаний, але це не найбільш значний і абсолютно не вирішальний фактор, що вплинув на рішення. Зараз мені кажуть, що це був мудрий хід як командира батальйону, але такими речами не можна маніпулювати. Мовляв, якщо командир – римо-католик, то його діяльність буде легітимною. Але є набагато більш здорові способи підняти рейтинг. Моєму рішенню про перехід в РКЦ вже більше 10 років. Це відбувалось дуже поступово.
— А як поступовий перехід суміщався з пастирським служінням та життям у протестантському середовищі?
— Я радий, що для мене це не було емоційне рішення. Це було зерно, яке поступово стало деревом. Останні півроку я для себе дуже сильно вивчаю католицький катехизис, тому що в протестантському світі переповідають різні міфи про РКЦ. Мені треба було для себе зрозуміти ці легенди, зрозуміти, як вони виглядають насправді. Зрозуміти, де правда, а де відверті домисли та неосвіченість.
— Міфи якого характеру?
— Наприклад, поклоніння Марії на рівні з Ісусом, іконам і т.д. Але це неправильне трактування. У нас багато хто знає про Католицьку Церкву тільки по радянському фільму «Д’Артаньян і три мушкетери”. Люди не дуже поринають у вивчення, хоча варто трохи більше дізнатись – і погляд на життя зміниться. Я можу з повною впевненістю стверджувати, що Марії не поклоняються, іконам не поклоняються, Папі Римському теж.
— Що вплинуло на рішення про перехід?
— Напевно, найголовніше – розуміння, що людина має бути там, де повинна бути. У мене завершився стан пошуку, я знайшов свою родину та дім. Коли я аналізую останні роки, розумію, що жив з внутрішнім протиріччям. Це не означає, що в мене було погане середовище. Просто особисто мені треба було бути в іншому місці. Багато моїх друзів згодні з тим, що у протестантському світі у багатьох церквах відбувається деградація і саме це стосується п’ятидесятницько-харизматичних церков. І справа не в певних громадах, навпаки, це цілісне явище. Ті самі п’ятидесятники мають сильні Божі церкви, які служать і людям, і країні. Наприклад, церква «Слава Божа», пастир Олег Усатюк, Київська єврейська месіанська спільнота, якою багато років керує рабин Борис Саулович Грисенко, «Дім Небесного Архітектора» Василя Івановича Давидюка, церква "Спасіння" з Броварів пастора Раміна Квеквескірі та багато інших.
— Як виглядає ця деградація?
— Коли пастир починає займатись бізнесом, підключає церкву як інструмент для досягнення бізнес-програм. Це той самий Сандей (Аделаджа – прим.авт.), Мунтян. Є й інші приклади. Я часто кажу, що горе тій церкві, де колишній шахтар або кримінальний авторитет швидко стає пастирем. Зараз я бачу, який серйозний відбір проходить кожен католицький священик, і які це дає результати. Бачу зовсім інший рівень підготовки, як і у капеланів. Все влаштовано фундаментально. Адже істина багатогранна, не можна побачити лише одну площину. От так і формувалась моя картина світогляду, виникали інші питання. В Католицькій Церкві я відчув, що від початку мислення направлене на поглиблення знань. А мені це дуже співзвучно.
Український харизматичний рух відрізняється тим, що він ділиться на хвилі. У перші роки протестантське служіння було дуже потужним. Але, на жаль, чомусь все хороше перевертається з ніг на голову. От, наприклад, була мода на тюремне служіння або на роботу з реабцентрами. Але мода проходить і тоді починається пошук нової хвилі, щоб не було кризи.
Для чого матір Тереза робила свою справу? Основна мета – не допомагати бідним, ні, а ще ближче дізнатись того, заради кого вона це робить. Того, хто допоможе їй пізнати себе. Є дуже багато хороших служителів серед протестантів, але я не можу назвати подібної яскравої особистості як вона. А в РКЦ я побачив серйозну платформу для побудови стосунків. І я відчув, що повинен бути тут.
Я не хотів більше бачити блуд з боку старших служителів, як колишні блатні стають пастирями та переносять принципи кримінального світу на паству. Це працює, але в якому стані залишаються люди? Для реабілітантів це може підійти, а як щодо інших? Крім того, що покинути подібні громади дуже важко.
— Але ж Вам вдалось?
— Так, але з певними проблемами. Просто так піти не можна, так поставлені принципи у деяких п’ятидесятницьких церквах. Найбільша проблема виникає тоді, якщо людина добре й активно виконувала свою роль у служінні. Їй починають казати, що вихід з спільноти – це не воля Божа, проектують особистий конфлікт з пастирем на стосунки з Господом, маніпулюють свідомістю і т.д. — мовляв, на тебе робили ставки, а ти раптом вирішуєш піти. Навіть якщо ти нічого не винен громаді, тобі будуть псувати нерви ще довгий час. Але з цим я зустрівся лише в одній п’ятидесятницькій церкві. Тебе ставлять «на зауваження» і ніхто не привітається з тобою, не подасть руки. Звичайне людське приниження.
— На яких підставах роблять зауваження?
— Наприклад, ти згрішив, або в корені не згоден з керівництвом церкви. Пастир ставить на «зауваження». Там є ціла процедура покарань різного рівня. Це знову ж таки вирішує церковна рада, коли тобі влаштовують суд. На такому суді дійшло до того, що один з лідерів церкви таємно збирав мої смс-повідомлення, щоб довести, що я все одно винен. Тебе намагаються принизити, знищити як особистість. Ти повинен жити як у стаді, тільки в тебе з’являється власна думка – у тебе починаються проблеми. Є різні види служіння в церкві. Деякі віряни служать тим, що слухають хто і що поганого каже про пастиря, а потім доповідають про все. Методик впливу та маніпуляціїйдуже багато. І коли я бачив певні моменти виховного характеру з боку Католицької Церкви, мене багато що дивувало та надихало. Просто мій відхід від п’ятидесятників та зацікавлення католицизмом співпали у часі. Але я розумію, що у Бога немає випадковостей.
— Однією з причин переходу ви називаєте глибину традицій. Але в Україні сильна й Православна Церква, чому не обрали її? І навіть не греко-католицизм?
— Питання вибору між Церквами навіть не було. Просто я повністю прийняв римо-католицизм. Справа не в моєму особистому людському бажанні. Я просто зрозумів, що знайшов те, що приготовано для мене Богом.
— Як на перехід відреагували друзі, брати по батальйону?
— Реагували серйозно та по-різному, звичайно. В батальйоні великого резонансу не було, думаю, просто ще не всі знають. Головне, що керівництво знає, вони сприйняли це нормально. Я підозрюю, що деякі друзі з протестантів могли прийняти мене за схибленого. З дружиною було пару серйозних розмов. Але ми ж дорослі люди, вона прийняла мою позицію. Я залишився християнином і перейшов у християнську церкву, а не став буддистом чи атеїстом.
— Але дружина переходити в католицизм не збирається?
— Ні, вона залишається протестанткою. Але вона все правильно робить, спершу аналізуючи те, що я їй розповідаю та й весь мій перехід. За час спілкування у церкві, я дізнався багато нового про Писання, побачив інше розуміння, чому був дуже радий, а іноді й дуже здивований тій глибині Священного Письма.
— Чого очікуєте від переходу?
— Очікую, що ще сильніше заглиблюсь у Слово Боже та ближче пізнаю Господа. Чекаю більш сильних змін внутрішнього світу, великих Божих змін. Питання війни та батальйону зараз для мене не стоїть на першому місці. Зараз нема тієї м’ясорубки, яка була під час Донецького аеропорту, тому немає такої гострої потреби.
— Але ж війна триває й досі.
— Звичайно. Але нема ні аеропорту, ні Іловайська. Для мене головне – перехід та підготовка, нове пізнання та спілкування. При Католицькій Церкві діє велика харизматична громада, соціально спрямована, я вже познайомився з керівниками та долучаюсь до роботи.
— У кожній Церкві все одно є проблеми. Рано чи пізно вони будуть помітні Вам і в РКЦ. Що будете робити тоді?
— Тоді я буду намагатись якось вплинути на це, виправити. Молитись та намагатись допомогти, чим можу виправити будь-яку ситуацію чи проблему. Чому розумні люди не можуть допомогти своїй церкві?
— А не хотілось це зробити ще у протестантській громаді?
— Чесно кажучи, не хотілось. Мені здається, що той, хто просувається добре, не потребує реформ. Якщо керівник церкви вже почав йти в хибному Богові напрямку, то його можна тільки усунути, поміняти систему дуже важко. А якщо з цим процесом пов’язане все керівництво, то його треба міняти. Простіше відкрити церкву самому, але я цього не хочу. Є питання поклику – я не відчуваю його до цього. Краще зробити маленьку справу, яка буде твоєю. А можна робити те, що тобі не дано – і тоді ти закриєш можливості для когось іншого. Ти маєш зробити саме те, чого хоче Бог. Я знаю, що я не покликаний бути реформатором серед протестантів.
Я декілька місяців не міг зрозуміти, що так сильно зачепило серце у цій церкві? Хороші люди? Ну, я в багатьох церквах бачив хороших людей. Щирі служителі та священики? Так і у протестантських церквах їх чимало. Одного разу я зрозумів, що торкнулось серця – це Боже прийняття мене таким, яким я є, з усіма моїми гріхами та проблемами. Прийняття не прихожанами чи священиками, а самим Христом. Надприродне прийняття як підтвердження волі Божої, мого рішення та переходу. Ніби після багатьох років я повернувся до рідного дому.
Розмовляла Тетяна Калениченко, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
