Інтерв’ю

«Сказати у Львові, що ти католицький священик, це як отримати перепустку»

15 Лютого 2016, 16:18 4131 Віта Якубовська
Григорій Драус

Отець Григорій Драус — адміністратор душпастирського осередку св. Йоана Павла ІІ у Львові, священик із Польщі, котрий вже 15 років працює в Україні, виконуючи окрім всього іншого, функції в’язничного капелана.

Священик розповідає CREDO про своє служіння, про плани та сподівання, про знаки та Божу турботу, яку він відчуває, працюючи в Україні.

— Отче, приїхати працювати в Україну було вашим особистим бажанням чи це було рішення вашого єпископа?

— Це було моє бажання і моє рішення. Зрештою, Канонічне право каже, що єпископ може делегувати священика до будь-якої парафії, але лише в межах своєї дієцезії, а в інші – лише на прохання самого священика. Мене запросили працювати до м. Рівне, там служив священик з моєї дієцезії і я вже бував у нього раніше – допомагав на Великдень у 2000 році, і потім отримав запрошення приїхати туди працювати. Ще раніше, у 1991 році, я був у Нижанковичах. Пригадую, ми приїхали до Львова і на головному вокзалі почули про впровадження надзвичайного стану у Москві, а це ще був Союз. І я тоді подумав: «Боже, роби щось – я не можу тут залишитись, як же тоді навчання в семінарії, як мої облучини?! Я ж у жовтні починаю третій курс!» Звичайно, все закінчилося добре, але переживали ми сильно, бо я пам’ятаю військовий стан у Польщі – закриті кордони, страшні речі…

— Чому ви відгукнулися на це запрошення? Вам справді сподобалась Україна чи просто було незручно відмовити і сказати: «Дякую, але мені й у Польщі цілком добре» ?

— У Польщі було дуже добре, але пропозицію працювати в Україні я сприйняв, як факт – раз є таке запрошення, то може це від Бога і згодом отримав цьому підтвердження. Зрештою, я завжди був готовий іти десь поза межі Люблінської дієцезії. Я навіть відразу після свячень у 1996 році написав своєму єпископу листа, в якому задекларував свою готовність бути відправленим у будь яку точку світу, де буде така потреба.

Драус

— Вам важко було звикати до нових обставин? Наскільки для Вас все було по-іншому?

— Мій настоятель був із моєї дієцезії і це полегшило мені адаптацію. Також, коли я працював у Холмі, то зустрічав людей з Волині. А Схід мені не був чужий, бо ще за часів навчання у семінарії я півроку служив на парафії у Волгограді (Росія — ред.)

— Яким чином Ви опинились у Росії?

— Це була моя ініціатива. Я прийшов до ректора і просив надати мені можливість отримати перед свяченнями душпастирську практику. Мені це дуже допомогло потім. Пригадую, що на лекціях з Канонічного права мої однокурсники навіть до кінця не розуміли, про що йдеться, а я все це вже мав на практиці – різні нюанси пов’язані із Таїнством шлюбу, з допуском до Причастя, тобто всі такі справи, які мали місце у пострадянському суспільстві, де була заборона на Церкву, на Таїнства і не було доступу до священика. Я здобув там великий досвід, який допоміг мені не лише на лекціях в семінарії, але й після свячень – коли я почав працювати на парафії в Холмі.

— Повертаючись до України: які у вас були обов’язки на парафії в Рівне?

— Як звичайно, катехизація, Неокатехуменальна спільнота, Меси, сповіді… Але було ще щось, що мені дуже подобалося, бо я міг використати свій досвід, здобутий у Волгограді – мій настоятель казав мені: «Вигадуй! Придумуй, що ще можна зробити.» І я вигадував, а він йшов мені назустріч, допомагав, підміняв, якщо мені треба було піти з людьми на якісь зустрічі. І це було прекрасно! У Польщі вікарій робить те, що має записане у графік, який складає настоятель. І має справді багато роботи. А в Україні, де парафії є значно менші, роботу треба шукати самостійно. Не мається на увазі, чим себе зайняти, щоб не нудитись, а — організувати душпастирську діяльність так, щоб задіяти людей. І це не так вже й легко. Треба думати, проявляти ініціативу. І тут мені дуже став у нагоді досвід, який я здобув на практиках під час навчання в семінарії.

— І що Ви вигадали? В якому напрямку ви почали шукати?

— В’язниця. Коли я ще працював у Польщі, моя парафія в Холмі займалася в’язницею. Це виглядало так, що 5 вікаріїв по черзі, в неділю, відвідували в’язнів. Я так зауважив, що вони не дуже любили туди ходити, тому запропонував взяти це повністю на себе. Згодом, я розширив практику, збільшив кількість відвідин і це для мене був рай: бо я молодий священик, щойно висвячений, а вже маю свою спільноту, капличку, можна сказати, свою маленьку парафію. Це було феноменально!

Драус

— Як ви давали собі раду, адже вони не просто собі парафіяни, а ви зовсім молодий священик?

— Оскільки я не був підготований до такої праці фахово – ніяких психологічних, соціологічних чи інших специфічних студій та курсів я не мав, тому я вибрав тактику працювати з ними власне як із звичайними парафіянами. Це, як виявилося, було добрим рішенням, бо саме таке ставлення було для в’язнів важливим. Вже потім я мав змогу познайомитися з іноземними практиками в’язичного капеланства – я бував у Англії і бачив, що там є інші стандарти, там капелан ходить до в’язниці щоденно, а не раз на тиждень: прийде помахає кадилом і йде, і я почав намагатися застосовувати ті принципи присутності у Холмі. То виглядало так, що я приходив у камеру і питав: «Чай маєте?» Вони робили чай і ми собі гомоніли про те, про се. І так потихеньку в’язні почали випускати газетку: хтось писав вірші, хтось писав тексти, хтось займався оформленням. Коли я вже перезнайомився з ними, тоді почав вираховувати, хто в них там авторитет у камері, ага – декілька чаювань і він вже погодився піти до сповіді. Після сповіді я йому кажу: « Ще того приведи» і він приводив. І потім наступного, і ще одного…

Я на початку говорив про знак, про те, що отримав підтвердження правильності свого вибору. У в’язниці в Холмі сидів чоловік з Рівного. Так от, коли я роздумував над запрошенням до України, то цей в’язень, сказав мені: «Їдь! Я напишу до своїх товаришів, щоб тебе у тамтешній в’язниці добре прийняли». І ви знаєте, я його якось зустрів на вулиці в Рівному, ми кудись з молоддю йшли і я їм кажу, що ось завдяки цьому чоловікові я є тут з вами і вони йому почали дякувати. Така от історія.

— Отже, до роботи у рівненській в’язниці Ви були не лише добре підготовані і ще й мали рекомендації?

— Можна так сказати. Хоча пробитися було непросто. Тоді ще були ті часи, коли треба було пояснювати людям навіщо це, особливо у тому регіоні. Але Провидіння Боже знає, якими шляхами куди вести, щоб добре потрапити. Тому, крім трьох в’язниць, я ще ходив у виправну колонію для неповнолітніх.

— Але крім в’язниці Ви дуже активно займалися також молоддю.

— Так, хотілося запропонувати молодим людям щось цікаве. Вдалося організувати представників педагогічного товариства Клянза з Любліна, які приїжджали і робили різні курси. І великим успіхом є те, що надихнувшись методологією педагогіки гри, сформувалась група людей, які два рази на рік організовують такі фестини для родин – спільні забави, майстер-класи, творчі майстерні. Збирається понад сто родин і всі дуже цікаво і з користю проводять час.

Мене дуже тішить також Неокатехуменальна Дорога – дві спільноти, які виростили вже своїх катехитів, людей, які доросли до певного рівня самостійності віри і можуть свідчити не лише вчинком, але і словом про свій досвід з Богом. А це важливо для розвитку Церкви, для розвитку спільноти, коли її представники можуть проповідувати. Адже важливим фактором існування Церкви не є факт високої відвідуваності храму: щоб люди прийшли, зайняли всі місця, поспівали і розійшлися по хатах, а власне наявність таких її членів, які можуть словом свідчити про свою віру. Декрет ІІ Ватиканського Собору про місіонерську діяльність Церкви «Ad Gentes» називає ознакою зрілості Церкви, яка вкоренилася на тій чи іншій території, наявність зрілих у вірі мирян, які вміють проголошувати Христа словом, а також і вчинками. Тобто, якщо парафія не має таких мирян, які можуть навчати інших, проповідувати свою віру, то це означає, що тут Церква перебуває ще поки що на стадії творення. Я бачу, що у Рівному Церква має ознаки зрілості, я вбачаю у цьому великі діла Божі. Зараз катехити з Рівного приїжджають до львівської Неокатехуменальної спільноти.

— 12 років — це цілком достатньо, щоб не просто звикнути до середовища, а навіть пустити якесь ментальне коріння, зріднитися з місцем і людьми. А тут новий виклик – Львів. Наскільки він інший, легший для праці чи важчий?

— Церква у різних регіонах світу має інше обличчя і це добре. Це як в родині – старші і молодші, хлопці і дівчата, ніхто не є кращий чи гірший, вони цінні у своїй різноманітності. Церква у Львові має глибоке коріння, люди вберегли традиції і передали свою віру дітям і внукам. Вберегли фундамент, на якому легше будувати. Легше працювати в середовищі, яке має уявлення про віру, має католицькі традиції збережені, бо на Волині мені доводилося пояснювати, що католики — то християни, то не секта якась, яка з’явилась позавчора. А у Львові сказати, що ти католицький священик, це як отримати перепустку. Словом, легше працювати, коли є від чого відштовхуватися – це безперечно. Хоча свої труднощі є всюди.

— Ви — дуже енергійна людина, надзвичайно ініціативна й у відвазі вам також не відмовиш. Ви виходили на вулиці з євангелізаційними акціями, потоваришували з представниками різних релігійних громад Львова, втілюєте цікаві проекти і, мабуть, вже не залишилося людей, які вас не знають. Але попри це все є ще одне неймовірно важливе завдання, яке було вам доручене архиєпископом Мокшицьким – будівництво храму. Як ви радите собі із цим викликом? У вас був досвід на попередньому місці служіння, пов’язаний із будівництвом?

— Весь мій досвід – це два відремонтованих приміщення у рівненській в’язниці. І все! Для мене це справжній виклик і випробування. Але ми рухаємося вперед. Невеликими кроками. Є ділянка, яку ми отримали завдяки архиєпископу Мокшицькому, є проект будівництва, є люди, які на цьому знаються і над всім цим працюють. Є багато справ, пов’язаних із документацією, якісь юридичні нюанси… Коли я спробував у все це вникнути, то мені почало здаватися, що це китайською (сміється). Тому я дякую Богові, що є люди, які цим займаються і їм можна довірити ці справи.

— Але будова — це така справа: все одно треба за всім слідкувати, пильнувати, аби бути певним, що все працює і рухається так, як треба.

— Я маю такий цікавий досвід: коли я роблю крок назад у питаннях, пов’язаних із будівництвом, а натомість роблю крок вперед у питаннях душпастирських, а особливо коли занурююсь у в’язничне капеланство (зараз я активно намагаюсь відвідувати в’язничну лікарню), тоді Бог посилає мені людей, які активно штовхають вперед справи будівництва. Тому попередньо вже є така домовленість, що влітку почнеться активна стадія будівництва.

Тут ще є одна дуже важлива для мене річ. У моїй дієцезії розповідають одну таку історію. У 1907 році у певній місцевості один магнат збудував своїм коштом храм. Все оплатив і навіть святий покровитель храму має співзвучне з меценатом ім’я. Але ось уже понад сто років існування цієї парафії, вона є «холодною» — люди не хочуть в жодний спосіб причинятися до її розвитку та утримання. Чому? Тому що хтось колись дав їм усе готове. Немає відчуття співучасті, відчуття відповідальності. Минуло понад сто років, але відношення вже вникло в їхню ментальність і цього не зміниш. І я дуже не хочу, щоб це сталося також і тут. Тому я наголошую своїм парафіянам, що наш храм буде нашою спільною справою і на скриньці для пожертв на будову храму у нас є цитата  з Писання: «Господь примножить діло ваше». Звичайно, що справа будівництва храму перевищує фінансові можливості нашої маленької громади, але вкладаючи в це нехай навіть скромні пожертви, ми будемо мати відчуття причетності і відчуття того, що Господь примножив наші зусилля.

— Але попри відсутність власного храму парафія функціонує і є досить активною. Скільки людей до неї належить?

— Наша парафія — то ще «немовлятко». Нас лише 100 осіб. В основному — це молоді родини. Ми поки не маємо визначеної території, бо ще не маємо парафіяльного храму. Наразі працюємо, як душпастирський осередок.

_ зодягнулася у Христа

— Я знаю, що ви займаєтеся також студентами-іноземцями.

Праця зі студентами з Африки — це така поетична справа: не виїжджаючи за межі Львова ми часто працюємо в Камеруні, Ґані, Ніґерії, Замбії, Конґо, збагачуємося новим досвідом, новою культурою, відчуваємо себе місіонерами. Я особисто займаюся лише  їхньою підготовкою до Таїнств. Головним їхнім душпастирем є о. Олександр Кусий.

— Ми спілкувалися з вами, коли ви тільки приїхали у Львів, я пригадую ваші сміливі плани. Які з них вам вдалося реалізувати?

— Як планувалося, почала активно діяти спільнота Неокатехуменату. Заради цього мене і запросив архиєпископ. Це унікальний випадок, бо ініціатива створення спільноти вийшла від людей, котрі організувалися самостійно і збиралися на читанні Слова, влаштовували спільні зустрічі. Це були люди, які належали до Неокатехуменату в іншим містах, а переїхавши у Львів не знайшли тут спільноти.

План створення дитячого садочка — на стадії втілення. Приміщення для цих потреб включене у план будівництва храму. Наразі ми організовуємо для дітей дошкільного віку розвиваючі заняття раз на тиждень. Є ще інші речі, які хотілося би втілити, але про це вже розкажу якось іншим разом, коли ідея визріє й архиєпископ її апробує.

Драус

— Як Ви відпочиваєте? Що допомагає вам відновлювати свої сили?

— Дві речі: Слово Боже і сон. Сім годин сну цілком достатньо. А читаючи Слово Боже, я справді відпочиваю. Для мене це найкращий релакс. Без перебільшення.

— Яка книга Біблії ваша улюблена?

— Мудрість Сираха. 

— Розкажіть про ваше хобі?

— Маю одне. Але часу на нього бракує. Я вивчаю іврит. Це наразі базовий рівень, але дуже прагну вивчити настільки, щоб читати біблійні тексти в оригіналі, мене захоплює навіть зовнішній вигляд літер – вони дуже символічні, кожна крапочка має значення.

УКУ

Розклад Святих Мес у душпастирському осередку св. Йоана Павла ІІ

Неділя

12.00 – українською мовою

Вівторок

18.30 – українською мовою

Середа

18.30 – українською мовою

П`ятниця

18.30 – українською мовою + молитва канонами Тезе

 Субота

18.00 –  українською мовою

Адреса:

м. Львів, вул. Хуторівка 35А, каплиця Філософсько-богословського факультету Українського католицького університету, 2 поверх.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

Львів Рівне
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity z-lib books Pizzeria Palokka on blogi ruoasta, puutarhanhoidosta ja tee-se-itse -projekteista, jossa jaetaan reseptejä, puutarhavinkkejä ja luovia ideoita. kivi-javihertyo.fi Vinkkejä elämiseen, ruokaan ja siivoukseen - kaikki mitä tarvitset mukavuuteen yhdessä paikassa! Source Χρήσιμες συμβουλές και κόλπα για κάθε μέρα Poznejte Dumeto, váš průvodce světem domácího designu a dekorací. Inspirujte se trendy a nápady pro krásnější bydlení!