Алкогольна співзалежність — таке ж важке і прогресуюче захворювання, як і сам алкоголізм.
У розмові з CREDO Олена, дружина і мати, член спільноти «Ал‑Анон» у Вінниці, поділилася історією свого шляху до одужання від співзалежності, прийняття своїх рідних і себе самої.
— Олено, скажіть кілька слів про себе. Що Вас привело на зустрічі «Ал‑Анону»?
— Я народилася у дисфункційній сім’ї. Проблема алкоголізму супроводжує мене упродовж усього життя. Мої чоловік та син — алкозалежні. Звісно, я шукала допомоги саме для них, у собі я проблеми не бачила. Я прийшла у групу «Анонімних Алкоголіків» із конкретним питанням: як мені вилікувати моїх близьких? Відвідувала зустрічі майже рік. У мене відкривалися очі, коли я їх слухала: я почала розуміти — проблема не в них (чоловікові та синові), проблема також і в мені. І я почала шукати в інтернеті. Так я потрапила до цієї спільноти родичів і друзів алкоголіків.
«Ал‑Анон» — це міжнародний рух, який заснували дружини перших членів «АА». Вони просто чекали на чоловіків, коли ті мали свої зустрічі, а згодом вирішили збиратися, щоб обговорювати труднощі, які виникли в їхньому житті з огляду на алкоголізм чоловіків.
Важкість моєї ситуації в тому, що я не можу розповісти про все своїм рідним і знайомим — я боюся, мені соромно, мене осудять… Тому я замикаюся в собі, з’являються емоційні проблеми. У спільноті, натомість, я можу поділитися своїми переживаннями і у відповідь отримати досвід людей, які вже пережили щось подібне. Це мене веде до вирішення моєї проблеми.
Програма 12 кроків «АА» успішно працює з 1939 року; інші спільноти, «Ал‑Анон» зокрема, також її застосовують. Отже, шукаючи допомоги для інших, я знайшла цю програму і пройшла її в інтернеті зі «спонсором» (інша особа, наставник, який уже виконав програму. — Ред.). Я збагнула, що саме я потребую допомоги. Моя проблема — в мені, і вона — духовна. Довкола мене люди, які лише допомагають мені побачити дефекти мого характеру, мої страхи… Якщо раніше я на них ображалася, то зараз розумію, що разом ми не випадково — Вища Сила за своєю божественною логікою нас поєднала.
Мені допомогло! Я почала більше розуміти себе. Я вже сказала, що також народилася у дисфункційній родині, а тому не могла відчувати, «проживати» свої емоції, боялася… Зараз я дозволяю собі на це! Я навіть радіти не могла… Страшно було! «Я зараз радітиму, а завтра щось трапиться», — думала я тоді. Зараз я розумію: усе має бути саме так, як є, і вчуся це приймати.
Мені також імпонувало те, що нема якихось правил; ми не дискутуємо на теми релігії, політики; наша група — анонімна і спрямована на одужання.
— Зізнаюся, трохи ріже вухо формулювання «Вища Сила»…
— 12 кроків — це духовна програма, що не прив’язана до жодної релігії. Але погодьтесь: представники різних віровизнань, національностей, навіть агностики приймають, що Хтось створив цей світ. Не ви, не я… Коли ми тут з’явилися, все вже існувало і жило за своїми законами. Хто я така, щоб їх змінювати? Чому я хочу, щоби всі жили за моїми правилами? Саме тут джерело непорозуміння. Я особисто розумію це як великий складний механізм. Уявіть, що одна шестерня почала крутитися в інший бік. Звісно, легше її позбутися, аби механізм далі продовжував працювати. Я прийшла на цей світ і моє завдання – розкрити свій духовний потенціал, часто заліплений якимись дефектами характеру.
— Тобто Ви розпочали з того, що почали вирішувати власні проблеми…
— Так. Зазначу, що не кожен шукатиме рішення проблеми. Якщо мені зручно, я маю свої корисливі мотиви, я не буду шукати рішення. Ну бо навіщо? Мені ж комфортно. До нас приходять ті, кому потрібна допомога.
— Звучить парадоксально: людині добре, коли їй погано…
— Є таке. Перший крок програми вчить приймати своє безсилля. Я зможу це зробити, коли досягну свого емоційного дна. Хтось хворіє, переживає емоційні зриви, і починає шукати виходу, рішення. Я пам’ятаю, що готова була кричати з болю… Тоді я почала працювати над собою і побачила свій егоїзм і страх, що блокують мій стан свободи радості й щастя. Я помітила, що проблема, зокрема, в моїй низькій самооцінці. Може, якби в мене була висока самооцінка, я б не жила з людиною, яка має такі проблеми. Я змогла би тоді сказати: «Я тебе люблю, однак ти йди своєю дорогою, а я піду своєю». Але ж я маю потребу всіх рятувати — мене не просять, а я рятую… Я намагалася помирити батьків, залагоджувати їхні конфлікти… Зараз я намагаюся застосовувати правило трьох «ні»: не робитиму для людини нічого, якщо мене про це не просять; не робитиму для людини нічого, якщо вона може зробити це сама; не робитиму для людини нічого, я не хочу цього робити. Знаєте, як це складно!
— Олено, а які симптоми того, що людині потрібно в «Ал‑Анон»?
— До нас приходять люди, в чиєму найближчому оточенні наявна алкогольна залежність.
— Тобто, так би мовити, неушкодженим із такої ситуації вийти неможливо…
— Звісно. Уявімо, що мій родич‑алкоголік приходить п’яний додому. Він зробив безлад, а я все прибрала. От і прокидається він зранку… Все чисто! Як добре! Він не бачить наслідків своєї поведінки. Звісно, він нічого не пам’ятає і мені не вірить. Відповідальність за його вчинок взяла на себе я.
Наприклад, я завжди вирішувала всі проблеми свого сина. Я займалася «рятівництвом». Звісно, коли я припинила цим займатися, йому це не сподобалося.
— Така поведінка «прикривається» співчуттям і добротою.
— Я бачу, що людині погано, але все ж дозволю отримати цей досвід, зіткнутися з наслідками його вчинків, не вирішуватиму за нього. Звісно, я хвилююся, молюся. Зараз я так це розумію, раніше було інакше: я могла зателефонувати на роботу, щось придумати, обманути. Це класичні ситуації насправді.
— Чоловік ударив — піду на лікарняний, але не вийду з хати з синцями.
— Саме так. Чоловікові тоді дуже зручно — за нього все вирішили, навіщо щось змінювати? Якщо ж він побачить наслідки своєї поведінки, може, урешті‑решт шукатиме виходу. Неправильно втручатися в життя іншої людини під маскою співчуття. Моя любов виявиться більше, коли я сяду і дивитимуся, як він отримає свій урок. «Я розумію, що тобі погано, і співчуваю, але не можу нічого зробити за тебе».
— Дівчата, чиї батьки вживали алкоголь, зазвичай обирають хлопців‑алкоголіків, чи не так?
— Я багато про це думала. У моєму житі сталося саме так з огляду на низьку самооцінку. В дитинстві мене не навчили, що я — цінна як особистість і заслуговую на щось добре. Я бачила, як тато пив, вони з мамою постійно сварилися, а я «варилася» у цьому всьому. Я не бачила нічого іншого. Я думала, що в моїй родині все буде інакше. І перше, що я зробила, — вийшла заміж за людину, яка згодом почала мати проблеми з алкоголем. Як це пояснити?.. Мої сини виросли з такою ж проблемою. Як це сталося?
Зараз розумію, що я — не Бог і не вирішу проблеми іншого. Але тоді мені здавалося, що зможу! Зараз я приймаю своє безсилля, я забираю свої руки і кажу до Бога: «Ти працюй далі!»
— Чи Ви погоджуєтеся з твердженням: «П’є чоловік — винна дружина»? Побутує думка, що залежні будуть доти, доки будуть співзалежні.
— Я б не говорила про це в категоріях провини. Це факт. Ніхто в цьому не винен. Але доки співзалежна дружина буде заважати одужувати своєму чоловікові, доки вона буде брати відповідальність за наслідки його пиятик та вирішувати його проблеми, — йому нічого іншого не залишається.
Коли дружина починає змінюватися, можливі два виходи: або вони розлучаються, або він починає одужувати. Ми з чоловіком розлучилися. Розрив був дуже болючим для мене, я не розуміла цього… Але думаю, так було треба: в мене своя дорога, в нього своя.
Якщо я забираю руки, дозволяю Вищій Силі діяти у житті людини, у неї також два виходи: або почати одужувати, або піти від мене, щоб я не заважала пити. У всіх по‑різному… В мене так.
— Чи знаєте випадки, коли чоловіки одужують?
— Так, звісно. Коли дружина чи мати одужують, починають забирати руки, займатися собою, адже один із наших девізів: «Займись собою!» Іншими словами, розберись у собі, не вчи жити іншу людину! Коли починаєш жити за цим принципом, розумієш, що себе ти не знаєш як слід, що ж казати про ближнього.
— Чи не думали Ви: «Як він там, бідний, без мене?»
— Мені дуже допомогли спікерські виступи алкоголіків із хорошими строками тверезості. Усі вони в один голос кажуть: «Якби свого часу моя мама не вигнала мене з дому, я б не став тим, ким я став». Доки батьки терпіли, доти пив. Коли батьки висунули ультиматум, коли, образно кажучи, він опинився під плотом, — почав шукати виходу. Вища Сила обов’язково йому допоможе. Таких випадків дуже багато. «Заберіть руки!» — кажуть вони нам. Але ми ж все знаємо краще: як кому жити і що кому робити.
— Як сьогодні проявляється Ваша любов до сина‑алкоголіка?
— Раніше я вирішувала проблеми своїх дітей. У мене всі завжди були винні. Всі, крім моїх дітей… Як наслідок — я не навчила їх відповідальності, адже й мене не навчили, моїх батьків також не навчили свого часу… Такий ланцюжок.
Я вважаю, що ніколи не пізно почати: доки людина живе, можна все виправити. Звісно, це непросто. Вірю, що й таке випробування мені треба пройти. Я не маю страху; я розумію, що буде краще для мого сина, якщо я почну «забирати руки». Так, іноді виходить жорстко…
Раніше я діяла так: зовні була стримана і ввічлива, ховала свої емоції — ненависть, образу. Це найгірше! Зараз я можу дозволити собі говорити з ним емоційно і жорстко, але в душі панує мир, прийняття і спокій.
Коли я розберуся в собі, то зможу подивитися на іншу людину не як на «закінченого» алкоголіка, а як на Божу дитину, яку Господь любить так, як мене. Сьогодні я розумію, що він просто хворий, адже алкоголізм — це хвороба. Це і є справжня любов!
— Любов іде у правильному руслі.
— Так. Я люблю його, а не його хворобу. Я й не можу її любити, адже це страшна хвороба.
Ми не ототожнюємо людину з її хворобою. Наприклад, якщо в людини рак, ми ж не ображаємося на неї; ми ж не засуджуємо хворого на туберкульоз за те, що він кашляє. Ми розуміємо, що це симптом.
Я також це усвідомила, коли дізналася про програму. Раніше вважала, що це відсутність сили волі. Я помилялася, адже це хвороба, яка дана людині, певне випробування.
Співзалежність — це також прогресуюча хвороба. Алкоголік залежний від алкоголю, у співзалежних — залежність від алкоголізму їхніх рідних.
— Як це проявляється?
— Я маю залежність від людей. Я потребую людей, яких можу контролювати, якими можу опікуватися. Якщо в мене це забирали, я не бачила сенсу свого життя. Однак це не приносить користі, адже це залишається хворобою. Я думала іноді: а от якби так зі мною хтось вчинив, не знаю, мабуть, я б також почала пити. Якщо я починала контролювати, мене вже важко було зупинити. Звісно, це гордість. Я вважаю себе Богом і знаю, як кому жити. Смирення лікує від гордості, саме тому Вища Сила дає ситуації, які принижують… Тоді ти кажеш: «Так. Я безсила».
— Але ж і так люди приходять з надією, що чоловік, батько, мати чи син покинуть пити.
— Так. Хтось залишає групу після першої зустрічі.
Під час зустрічі ми не даємо порад: ми ділимося, досвідом, силою і надією. Я також хотіла вилікувати від алкоголізму близьких. Я сказала собі: «Ти себе лікуй. Близьких віддай Вищій Силі, хай вони отримають свої уроки. Почни з себе».
Мій син, зокрема, не припинив пити, але моє ставлення до нього кардинально змінилося. Я стала спокійнішою і впевненішою. Це найголовніше. Це мені подобається, я пізнаю себе.
Я з дитинства відчувала самотність, не могла цього зрозуміти і прийняти. Що більше людей було довкола мене, то самотнішою я почувалася. Нехай хоч алкоголік біля мене буде, хто‑небудь… Щоб тільки не сама… Цей страх зараз зник.
— Звісно, «треба вийти заміж»… Тобто так може «вербалізуватися» відчуття самотності, яке дитина виносить із дисфункційної родини.
— Знаєте, зараз я усвідомлюю, що подібні люди наче притягуються. Якби в мене була висока самооцінка, якби я не думала про те, аби втекти швидше зі своєї родини… Мені було однаково, за кого виходити заміж. Мені було погано!
Ображатися на батьків також нема сьогодні сенсу. Образа була, але вони не могли інакше, адже й самі «недолюблені».
Я намагаюся виключити слово «проблема» зі свого словника. Кожна ситуація — це урок, який я маю вивчити, прийняти, відпустити. Раніше я боялася помилитися, зараз я собі на це дозволяю. Приймаю це як досвід. Ставлення до себе, до життя змінюється!
— Давайте повернемося до праці групи «Ал‑Анон».
— Спочатку ми запалюємо свічку і читаємо молитву. На першу зустріч я прийшла з великою кількістю питань. Далі читаємо обов’язкові тексти і ділимося своїм досвідом. Ми не даємо рекомендацій, але обов’язково, навіть якщо хтось приходить із питанням, у когось з учасників буде досвід, який стане відповіддю для цієї людини. Чарівним чином так стається! Я завжди почую те, що мені треба почути.
Страшно, коли ти сам‑на‑сам зі своєю проблемою Я не можу розповісти про це своїм знайомим і рідним. Важливо, коли тебе розуміють і підтримують.
— Тобто досвід стає цілющим. Чи важко було знайти час для себе, аби прийти на зустріч?
— Звісно, це вияв турботи про себе. Траплялися ситуації, що вибивали з колії. Тоді я переступала через них і йшла на зустріч. Завжди віднаходила підтримку! Ми працюємо протягом години, далі — чай та спілкування.
— Чи виникало бажання покинути, адже лікуватися — це важко?
Я побачила, що це діє, і кинути мені не хотілося. Так, це болючий процес. Четвертий і п’ятий кроки —найболючіші. Але одужання відбувається!
Часто відчувала лінь, просто не хотілося виконувати завдання. Але я розумію, що мені треба встати і зробити, кажу: «Господи, допоможи мені!» Я ще й отримую бонус у вигляді хорошого настрою і перемоги над собою!
У певну мить мені стало страшно, адже я вважала себе «правильною», пухнастою; постійно запитувала: «Чому мені всі брешуть? Чому вони всі такі погані?» Згодом я зрозуміла, що це не так. Я бачила їх такими, мій егоїзм такими їх робив у моїх очах. Кожен має своє бачення картини світу; слід це прийняти, тоді й жити буде простіше.
— Повна зміна світогляду!
— Моя ситуація не змінюється. До того ж, у мене складалося враження: що більше я змінююся, то жорстокішими стають ситуації довкола мене. Але я стаю сильнішою. Бог не дає випробувань понад силу, зараз я це розумію. Це як іспит, який маєш скласти, якщо ти вивчила певний урок.
Моє внутрішнє ставлення змінюється, і я помічаю зміни у своєму синові. Так, він ще не припинив вживати алкоголь, але незначні зміни є, і я радію.
Я інакше дивлюся на алкоголіків. Вони не просто п’ють, вони заливають пекло в своєму нутрі. Я не можу загасити цей вогонь, але можу зрозуміти, не засуджувати. Він не зупиниться, від його сили волі вже нічого не залежить. Це хвороба. Я не дозволяю себе принижувати і ставлюся до цього з розумінням.
Одужання — цілком реальне і досяжне, хоча з неба нічого не впаде. За Бога я не вирішу, але я можу робити все що в моїх силах. Це я можу! У важкі хвилини я кажу собі: «Обирай! Усе має свої наслідки».
Духовна праця над собою дуже важка, але й дуже благодатна! Я отримую спокій, впевненість, я бачу внутрішній спокій і переконання, що все йде «за планом», хоча й не я його розробляла. Все буде добре!
Олена, член «Ал‑Анон». Розмовляла с. Юлія Заводовська
фінансово.
Щиро дякуємо!
