Інтерв’ю

«Вийти поза власні стіни». За що католицький священник отримав нагороду від влади?

23 Вересня 2020, 11:12 1491 Олена Довгальова

Про почесну нагороду, успіх співпраці з владою, плани на майбутнє — у розмові з о.Михайлом Романівим OP, настоятелем парафії Воздвиження Святого Хреста та керівником Центру святого Мартіна у Фастові.

Сайт CREDO не раз писав про цей соціальний проєкт. Нагодою для нинішньої зустрічі стало присвоєння о.Михайлу звання «Почесний громадянин міста Фастова». Урочисте нагородження відбулося напередодні Дня міста, 17 вересня 2020р.

 

— Отче, Ви досить частий гість на CREDO, тому читачі вже знають про Центр св.Мартіна, яким Ви керуєте. Просто нагадайте, чим ви займаєтеся, щоб було зрозуміло, про що йдеться.

— Сам Центр — це ширококультурний проєкт; місце і середовище для соціально потребуючих, яке також інтегрувало би суспільство. Загалом до Центру св.Мартіна входять католицька школа, ліцензований заклад освіти, розвиваючий дитячий простір для наймолодших дітей, соціальна кав’ярня, Центр матері і дитини, різні майстерні: швейна, керамічна, столярна; також ми утримуємо екопростір з різними домашніми тваринами, є гуртки ручної творчості, футбольне поле зі штучним покриттям тощо. Дуже добре йде співпраця з міською музичною школою, яка пішла назустріч і навчання відбувається у нас, а це зручно для особливих дітей.

Зараз величезна потреба в інклюзії, і ми також зробили акцент — і на майбутнє — на освіту та реабілітацію дітей з інвалідністю, створюємо спеціальні класи для них. Цього року маємо дві додаткові групи: одна — для дітей, які мають важкі ментальні порушення, а другу — для дітей, із затримкою мовлення. У першому класі у нас десь 10 учнів, із них п’ять дітей мають різні порушення. Не завжди це діти з інвалідністю, батьки мають право не обстежувати дітей для призначення групи, а лише звернутися за рекомендацію до ІРЦ. І часто отримують відмову в школах, бо кількість інклюзивним місць обмежена. Ми не ставимо обмеження в кількості інклюзивних дітей. Чому це важливо? Бо, на мою думку, місць, де батьків приймали би з дітьми, які потребують зовсім іншого підходу, ніж класична освітня програма, — мало. Хоча нова українська школа відкриває можливості, яких не було раніше, але батькам зручніше у нас, бо тут малі класи, малі групи і більше шансів приділити увагу дитині й надати потрібне піклування. В Київській області заклади освіти на дуже високому рівні, але місць для опіки над особливими дітьми, слабшими, все ж таки бракує. І тут ми можемо якраз послужити місту.

Другий, менший, будинок у нас кризовий: Дім Святого Мартіна, з якого все почалося в 2005 році. Там перебувають підопічні, які з огляду на різні обставини життя не можуть проживати самі. Зараз часто вживається термін соціальне сирітство, діти сироти при живих батьках; також проживають молоді особи з інвалідністю. Маємо шестеро таких людей під опікою. Зараз починаємо запускати після суворого карантину Центр матері й дитини. Осінньо-зимовий період — це особливо важкий час для мам, які самі виховують дітей і не мають змоги оплачувати рахунки. У нас були навіть випадки, коли ми з вулиці забирали мам із дітьми. Тому важливо, щоб вони не залишилися на вулиці. Також у нас живуть кілька безпритульних.

 

 

— Отче, ваш проєкт — це, по суті, соціальне підприємство. Чи вистачає прибутків на фінансування Центру?

— Воно і так, і ні. Я тільки «за» соціальне підприємництво. Якщо йдеться про кав’ярні чи інше — все, що ми маємо, повинно працювати на потребуючих. Це для нас абсолютний пріоритет. Але мене нещодавно запитали, наприклад: скільки заробляє наша кав’ярня? Ви, може, здивуєтеся, але вона, особливо в ці найважчі місяці, була неприбутковою. Але я вважаю все ж таки, що заробляла. Для нормального підприємця це неправильно, так не повинно бути. Натомість для нас було важливим те, що ми могли виплачувати заробітну платню нашим працівникам, більшість яких — наші підопічні, наприклад, мами з дітьми. Крім того, вони також мали соціальну опіку і ми за них платили податки. Це дуже важливий аспект, і їхня стабільність — це наш заробіток. В останні місяці вже було трохи краще: і кав’ярня могла заплатити за електроенергію, і ми могли оплатити за електроенергію Центру.

Наприклад, у нашій київській кав’ярні працюють двоє підопічних, які виросли у нас із дев’яти років: Оля — бариста і Макс — дуже добрий кухар. Це одні з перших дітей, яким ми допомагали і які залишилися в нас; вони зараз повністю відповідальні за заклад.

 

Фото: Фастівський блог

 

— Чи місто підтримує ваш Центр фінансово?

— Цього року ми вперше отримуємо субвенцію на школу. Це будуть перші кошти, які ми одержимо від міста, точніше, від МОН. І це нас тішить. Бо хоча кошти невеликі, але важливо, що запрацював механізм, на який ми дуже розраховували: держава виділяє приблизно 630 грн. на місяць або 8 тис. грн. на рік на одну дитину, яка навчається у приватній школі, і ці кошти отримає заклад. Це хоч якась підтримка, і ми тішимося, що не мусимо шукати гроші лише десь за кордоном.

— За яким принципом приймають дітей до Центру?

— У нас є порядок прийняття, який залишається пріоритетним, і це для нас дуже важливо: ми завжди насамперед приймаємо дітей, які перебувають у важких життєвих обставинах. До цієї категорії належать діти, примусово переселені з зони війни, діти з інвалідністю; а також це діти з католицьких сімей. Якщо у нас залишаються місця, то добираємо дітей з міста, даємо рекламу в соцмережах. Наша школа може помістити по 12 дітей в кожному класі. Зараз у нас повний набір тільки в першому класі. Цього року це, напевно, добре, бо ми вписуємося в державні норми — до 10 чоловік, — обов’язкові через пандемію коронавірусу.

 

 

— Отче, у чому успіх Вашої співпраці з містом, при чому за будь-якої влади, — бо без такої підтримки в усіх сенсах, не лише фінансово, напевно було би складно втілити такий грандіозний проєкт?

— На мою думку, успіх співпраці в тому, що ми багато розмовляли: запрошували на чай-каву і спілкувалися. Ми не боялися просити одні одних, це не було однобоко: щось ми просили, і міська влада нас чула; щось міська влада нас просила, і ми теж їх чули. Таке слухання важливе. Також завжди можна знайти ті точки порозуміння, де місто конкретно потребує соціальних проєктів. Коли не дивляться крізь призму тієї чи іншої релігійної громади. Бо у нас часто буває по сьогоднішній день, що громада пов’язана з певним етнічним обмеженням.

— «Польська Церква»?

— Так. Але нам за ці роки вдалося показати, що наша спільнота мультинаціональна, що тут немає такої проблеми. Ми регулярно проводимо курс «Альфа», запрошуємо людей з міста, невіруючих. Багато працівників, які починали у нас працювати, приступали до Таїнств. Це жива спільнота, яка має свою дуже конкретну перспективу. Гадаю, що місто це також бачить. Варто себе запитати, що ми як Церква можемо дати цим конкретним людям. Ми завжди собі ставили це запитання, дивлячись на знаки часу або на речі, яких бракує, які можна розвинути і вони заповнять цю прогалину. Гадаю, і міська влада також це бачила. Завжди, співпрацюючи з владою, хочеться більшого; але за те, що ми разом зробили, ми вдячні: нам було комфортно і нас чули.

— Скажіть, будь ласка, за час Вашого служіння в Фастові, чи змінилося ставлення до римо-католиків, якщо змінилося, то як? І яка частка в цьому вашого соціального проєкту?

— Коли ми прибули до Фастова, щоб відкрити Дім Святого Мартіна, то всі, хто зі мною приїхав, були студентами Інституту св.Томи, якими я там займався. Це був наш кістяк. І була величезна проблема з місцевими охочими служити чи працювати. Це, напевно, пов’язано з деякою невідомістю: хто вони, що вони? Упередженості також не бракувало. Я, наприклад, бачив дідуся, який живе навпроти в багатоповерховому будинку — він боявся переступити поріг храму. У нього текли сльози, коли він нарешті зайшов до храму. Він казав: «Я завжди боявся переступити цей поріг. Я жив поруч, я бачив відчинені двері, але боявся». Йому десь 80 років. Для мене також завжди велике чудо, коли ми влаштовуємо вертеп або ярмарки попід храмом — він завжди відчинений, — і такі натовпи людей заходять подивитися! Це дуже зворушливий момент для мене як настоятеля. Зрозуміло, що люди заходять з цікавості; але вони справді, як цей дідусь, заходять у Дім Божий. І навіть коли це досить несвідомо, то також ламає певні стереотипи. Наша кав’ярня ламала стереотипи; культурний простір, коли ми запрошували людей.

Були, звісно, різні люди. Якось у нас попросили в оренду приміщення на якийсь захід — театральну залу. Прийшла статечна жінка, подивилася на хрест і сказала: «Так, все, добре, ми хотіли б у вас зробити зустріч (це було щось культурно-економічне), але Ви не могли б це забрати?» Ми сказали: «Ні. Ви заходите в дуже конкретний простір. Це для нас дуже важливо. Ви приходите до нас у гості. Якби ми прийшли до Вас у дім і сказали: “Давайте ми у Вашому домі трохи переобладнаємо? Скажемо, що ті чи інші ікони нам не пасують?”» Вона відповіла: «Ні-ні, вибачте, я Вас розумію». І це теж добрі знаки.

В кав’ярні у нас також висить хрест. Багато хто розуміє, а для когось це болюча тема: «Я в кафе до католиків не піду». Це їхній вибір. Але в більшості, мені здається, це добрі сигнали, вони позитивні й зіграли свою роль, переконали громадськість. На Дні захисту дітей приходять щороку по три тисячі дітей і стільки ж дорослих. Це мега-подія року. Люди чекають на цей день, не бояться приходити, пропонувати своє. Для когось це — курси польської мови, хтось любить приходити годувати тварин… це створення певного простору. Я певен, що це важливо для багатьох людей.

 

Фото: Фастівський блог

 

— Тобто серед ваших волонтерів зараз багато некатоликів?

— Думаю, що приблизно 60%. Тих, що не ходять до нашого храму, — більшість. У нас є Служба Божа для персоналу, різні заходи. Ми їх запрошуємо, але вони не мусять приходити.

— Отче, що би Ви хотіли сказати священникам, настоятелям і мирянам про важливість соціальної роботи в Церкві?

— Насамперед, я завжди вважаю, що Центр — це не тільки наш здобуток, а всієї Церкви. Також ми завжди готові ділитися досвідом. До нас приїжджають із різних парафій, міст, і не тільки римо-католики; ми завжди раді допомогти. Наш досвід — для того, щоб ділитися. Ми завжди запрошуємо волонтерів і тих, хто хоче приєднатися чи подивитися. Ми будемо раді. Але, з іншого боку, завжди важливо вийти поза власні стіни. Гадаю, для нас багато що вирішило, коли ми поїхали на смітник до ромів, коли вийшли в місто — зробили перший День захисту дітей. Я собі часто докоряю, що нам бракує сміливості вийти далі. Трохи «закрутилися» в собі. Але все ж таки, коли ми маємо відвагу, це може стати також нашою участю. Напевно, слухання теж має значення. Для мене завжди було важливим слухати парафіян, волонтерів, слухати людей — які вони носять у собі прагнення, ідеї. І все це також можна з’єднувати в різну діяльність. Ми трохи так робили і хочемо з’єднувати далі. Кожна спільнота має свій унікальний досвід; головне — його використати і ним ділитися.

— Розкажіть, будь ласка, про плани Центру.

— У нас виникла ідея: маємо проєкт для літніх людей, безпритульних, також хочемо зробити госпіс. Господь нам показував, що з товаришуванням людям у найважчі хвилини також величезна проблема. Як для самих тільки людських сил — це дуже важко. Але я вірю, що Господь попровадить. Не знаю, коли це буде, бо на це потрібні величезні кошти; але все ж таки ми хочемо йти в цьому напрямку. Ми спеціально просили і шукали місце, де медичний супровід був би близько. Місто віддало нам в оренду лор-відділення — це великий будинок, 1300 кв.м, і ми вже почали там ремонт.

У розмовах із депутатами, комісіями, коли нам передавали цей будинок, моя позиція була така: це конче потрібно місту — великому місту, — воно потребує місця для найслабших, старших людей. Це прогалина, яка була в нашому місті, тому її треба заповнити.

Чому такий простір нам потрібний? Бо особливо в холодні місяці, коли почався карантин і закрилися вокзали, безпритульним не було куди дітися. Це був досить важкий досвід, бо ресоціалізація безпритульних — доволі непроста справа. Ці люди дуже безпорадні, не лише через свої життєві вибори, а й через залежності, які їх супроводжують, — найчастіше алкоголь або наркотики; є люди які раніше вживали наркотики, а тепер не вживають, але мають супутні хвороби, з якими їм дуже важко жити: гепатит, ВІЛ-СНІД і так далі.

— Тобто це швидше буде не ресоціалізація, а догляд за ними?

— Завжди варто дивитися на перспективу. Хочеться вірити в людину, що вона хоче все ж таки щось міняти в своєму житті. Хоча це завжди впирається в попередній досвід, який дуже важко перебороти. У багатьох випадках можна сказати, що це поразка, і так можна на це дивитися — що не вдалося чи що людина не хоче. Але… Навіть зараз ми щодня видаємо обіди на кухні для потребуючих, і якщо на це дивитися з перспективи сьогоднішнього дня — так євреї люблять дивитися: це день, який дав мені Бог, і він є благословенням, незалежно від того, що буде, завтра, через день, через тиждень,через місяць, — якщо так дивитися на нинішній день і те, що ми можемо сьогодні когось нагодувати, комусь допомогти, і скажемо собі, що ми це зробили і цього достатньо, тоді трохи заспокоюєшся. Натомість — це, мабуть, трохи проблема мого мислення — хочеться увійти в чиєсь життя, упорядкувати його, сказати, як треба жити… Але люди — зі своїм власним досвідом, своїми проблемами, і не конче мають до нас прислухатися. Тому я постійно собі кажу, що треба дивитися на це простіше.

Також на перспективу хочемо створити екогосподарство, у нас для цього вже все є; немає поки що коштів на міні-ферму, щоб сир робити; на пасіку, лікарські рослини. Але ми про це думаємо. Гадаю, як буде для цього потенціал, будуть відповідні люди, то Господь поведе далі.

— Отче, соціальний проєкт — це те, що видно назовні. А який духовний бік цієї праці? У Вас, наприклад, багато ідей. Як Ви розпізнаєте, куди йти, яку ідею зараз втілювати в життя?

— Тут важливі дві речі: це Євхаристія і адорація, без яких ми не уявляємо своїх днів, а також розмови з людьми, бо вони часом є голосом Божим. Як, наприклад, було підтвердження, коли ми все ж таки вирішили піти в бік соціального дому для потребуючих і старших. Тоді одна жінка, сліпа, мені сказала: «Я так боюся залишитися сама. Добре було би, щоб поруч були інші люди, які би разом зі мною молилися і розділяли мою самотність». Це був для мене той «цвях», який «прибив» цей соціальний дім і розвіяв сумніви і страхи. Це було відповіддю. Господь говорить по-різному, і це неймовірна Божа благодать. Але без Євхаристії я не уявляю собі, що б ми робили взагалі.

— І ще кілька слів про звання «Почесний громадянин міста Фастова», яким Вас відзначило місто. У Фастові за весь час існування цієї нагороди, її отримали 65 чоловік, серед них — Ваш попередник, о.Зигмунд Козар, посмертно. Загалом в Україні за часів незалежності серед католиків цим званням відзначені, зокрема, єпископ Ян Пурвінський, чинний глава УГКЦ Святослав Шевчук і колишній предстоятель цієї Церкви, кардинал Любомир Гузар (посмертно). Ви ж отримали це почесне звання ще за життя і в досить молодому віці, що, на мою думку, також свідчить про справді видатні заслуги перед містом. Як Ви почуваєтеся в такому гроні?

— Сприймаю це як подяку міста нам — бо це не лише моя заслуга, а й усієї команди волонтерів, працівників, добродіїв тощо. Але це також і відповідальність. Я це розглядаю як мотивацію рухатися вперед. А щодо Вашого запитання — я навіть не думав, що це означає! З 65 чоловік, почесних громадян Фастова, багато отримали цю відзнаку посмертно, бо це воїни, які загинули на війні. Я був майже на всіх похоронах, окрім одного. Я бачив їхніх рідних, із деякими спілкувався, ми обіймалися, плакали разом, і це для мене честь — бути поміж них; серед них є також мої парафіяни. Це дуже зворушує.

 

 

— Дякую за розмову, бажаю Божого благословення і підтримки, також підтримки людей.

— Ось про це напишіть: волонтерів запрошуємо. Це добре, знаєте чому? Я не кажу, що у нас ідеальне середовище — середовище людське. Але для багатьох це може бути приводом ризикнути і спробувати щось у себе. Тому запрошуємо в гості, не лише з Фастова. Докладну інформацію можна знайти нашому сайті Центр Святого Мартіна у Фастові.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Кредит серпень-вересень
Зібрано Залишилося зібрати
39617грн
25626грн
Потрібно зібрати
65243грн
Залишилося
-0днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

МІСЦЕ

Фастів
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: