Сумління формується у стосунках. Його суть становить зв’язок, особиста — сам-на-сам — зустріч із Богом, підкреслює о. Юзеф Августин SJ.
У розмові з КАІ відомий церковний письменник і душпастир вказує, що почуття провини, від якого людина так затято втікає, є чимсь цілком нормальним за своєю суттю, потрібним. Також він говорить про те, через що наше сумління може бути спотвореним, і як саме про нього дбати.
— «Я вийшла з Церкви й нарешті позбулася цього постійного почуття провини». Такі висловлювання останнім часом можна зустріти нерідко. Чи то Церква створює почуття провини?
— Почуття провини — це одне з найтяжчих, але й найфундаментальніших людських переживань. Воно пов’язане з сумлінням, живим голосом, який нам каже, що є добрим, а що поганим. «Сумління це голос із глибин, уже поза волею та розумом, яким людське існування домагається єдності з самим собою», — так це визначив Дитріх Бонгефер. Воно безпосередньо пов’язане з гуманністю, становить її невід’ємну частину. Голос сумління це голос внутрішньої свободи, досвід морального самоствердження.
Голосу сумління не потрібно пов’язувати виключно з безпосереднім релігійним досвідом. Для тих, хто Бога ще не знає, в голосі сумління проявляється людська гідність, правота, чистота серця. Якщо ці люди залишаються вірні своєму сумлінню, воно приводить їх до Бога. «Бо з величі та краси створінь через уподібнення можна дійти до пізнання Творця їх» (Мудр 13, 5).
На мене справили велике враження воєнні спогади Ніколая Нікуліна, під назвою «Солдат», у яких автор свідчить про правоту сумління. Він потрапив на фронт 18-річним. Оточений звірствами, розпустою і боягузтвом, він вирішив триматися віддалік від неправоти, підозрілих справ та активної участі в жорстокостях солдатського життя. Автор не згадує Бога прямо, але робить усе, щоби зберегти чистоту сумління. (Відмовляти атеїстам у чистоті совісті — нечесно.) Якщо хтось відходить від Церкви й каже, що позбувся почуття провини, то постає запитання, від чого насправді він почувається звільненим: від яких заповідей, від яких моральних обов’язків.
Людина, яка пориває зв’язки з Церквою, може «легко» звільнитися від типово церковних вимог і приписів: дотримання п’ятничного посту, участі в недільній Месі, великодньої сповіді тощо. Поверховість душпастирства проявляється в переоцінюванні вимог і приписів, встановлених Церквою, та недооцінюванні (або навіть легковаженні) моральних приписів, які стосуються любові до Бога і людей. Інколи я маю враження, що в душпастирському наголошуванні на «зовнішніх» релігійних практиках більше йдеться про пов’язування вірних з інституцією Церкви, аніж із Господом Богом.
Декалог створений не Церквою. Мойсей його отримав на горі Синай, за 13 століть до Христа. Чи може людина звільнитися від почуття провини за порушення заповідей «не кради», «не ьреши», «не вбивай»? Або через порушення моральних принципів, що зобов’язують у сімейних стосунках, подружніх, приятельських? Чи кривда перестає бути моральним злом, якщо людина «випишеться» з Церкви? Якщо хтось розраховує на те, що, звершуючи апостазію (відступництво), він буде позбавлений докорів сумління за подружню зраду чи аборти, фінансові махінації тощо, то він сильно помиляється.
— Однак здається, що у багатьох людей сьогодні докори сумління зникли…
— Сумління — не бронзове, воно живий «організм», делікатний, як ціла наша людська істота: тіло, душа, розум, дух. Турбота про сумління — це наше найважливіше життєве завдання і наша відповідальність. «Я приречений на загибель. Близькі для мене померли — і я помер для них. Тіло моє віднині для мене марне, чуже тіло. Тільки дух мій і совість моя залишаються мені дорогими й важливими» (Солженіцин, «Архіпелаг ГУЛАГ). Так зізнався Александр Солженіцин, лежачи на згнилій табірній соломі й роздумуючи про скоєні раніше злочини як офіцера Червоної Армії. Ніхто не може зректися відповідальності за своє сумління, включно з дітьми, в яких — у процесі виховання — поступово й повільно формується моральна відповідальність. Коли дитина діє всупереч своєму сумлінню, їй потрібно зізнатися у скоєному перед кимось люблячим — мамою, татом.
Кінга Марія Дунін, літературний критик, написала про інтерв’ю, в якому один селебріті згадував пригоди гіпі у 60-ті роки минулого століття: «секс у поїзді, секс у парку, секс у готелі…» Вона його запитала: «А ви подумали про жінок, яких залишили — у поїзді, в парку, в готелі?» Чи ж це людське — позбутися почуття провини, коли використовуєш ближніх заради заспокоєння своїх найнижчих пристрастей? Складно піклуватися про чутливість сумління, коли бракує зв’язку з основоположними моральними нормами, вписаними в нашу людську природу. Ми ж бо створені на образ і подобу Бога. Сумління в собі ми можемо притупити, приспати, зробити нечутливим, — але його неможливо повністю вбити.
— Що таке сумління? Воно походить із нас чи з-поза нас? Чи цей голос є голосом Бога?
— Сумління це найбільш потаємне святилище людини, де вона перебуває наодинці з Господом Богом, як вказує Катехизм (ККЦ 1776). Альфред Дельп, німецький єзуїт, засуджений до смертної кари за конспіративну діяльність, в очікуванні на виконання вироку писав до свого похресника: «Тут, на вельми високій горі, (…) людська і Божа самотність зустрічаються в найважливішій розмові». Ось вам суть сумління: «зустріч людської та Божої самотностей» у серйозному спілкуванні. Якщо ми кажемо, що сумління це «голос Бога», то потрібно пам’ятати, що це «голос Бога живого», а не механічний звук-плейбек. Отже, сумління, совість, це не якась автономна інстанція, незалежна від Бога. Сумління походить «із нас», оскільки воно є тривалим даром Бога, вписаним у нашу людську натуру, а водночас — «з‑поза нас», оскільки має зв’язок із віковічним Богом. Сумління містить немовби саму суть нашої подібності до Бога: свободу, відповідальність, розумність. Євагрій Понтійський, Отець пустелі, у своїй антропології підкреслював і наголошував, що, попри гріх Адама, природа людини не перестала бути доброю, а спокуси не становлять загрози для спасіння, якщо людина слухає голосу сумління, «голосу Бога».
Марія Черська
фінансово.
Щиро дякуємо!
