Целібат: чому священники не одружуються?

Чому священники не одружуються? У чому сенс целібату? Для чого він був створений і хто його створив?

Про целібат священників розповідає отець Вадим Здоров.

Про священницький целібат дуже рідко говорять на катехизах, у проповідях. Можливо, тому, що він насамперед стосується нас, священників. Але дуже часто, коли порушують цю тему, то говорять про целібат як про щось застаріле, вже непотрібне сьогоднішній Церкві. Скидається на певну змову: не говорити про це, мовчати. Хоч час від часу питання целібату порушується. Спробуємо зараз зібрати всі думки і розкрити цю тему.

Чи є протиріччя між священством і подружжям?

Невіруючі люди часто запитують, чому священники не одружуються. Чи є якесь протиріччя між Таїнством подружжя і священством? Із Євангелія ми знаємо, що Ісус не був противником подружжя. Навпаки, у своєму вченні Він досить часто порушував цю тему й дуже високо цінував подружжя. Згадаймо фрагмент, коли учні кажуть: «Якщо така справа з одруженням, то краще не одружуватися». Ісус ставив таку високу планку, що Церква пізніше назвала подружжя одним із семи таїнств. Проте сам Ісус був неодружений. Також не одружилися апостоли, які пішли за Христом, а ті, які були одружені, залишили своє старе життя, свій дім, свою сім’ю і повністю присвятили себе справам Небесного Царства. Отже, між подружжям і священством є дуже тісний зв’язок, адже подружжя за своєю суттю покликане давати життя. Чоловік і дружина у своїй любові дають життя одне одному, а пізніше з їхньої любові народжуються діти — це знак плідної любові.

Але разом із тим священницький целібат нагадує світові, нагадує подружжям, що людина створена не лише для земних стосунків; серце людини таке велике, що жодна любов на цьому світі не може заспокоїти цього прагнення. Священницький целібат показує, що людина прямує до вічності. Люди часто ставлять собі запитання про сенс життя, тобто все ж таки це прагнення незаспокоєного серця в людині є, і священницький целібат нагадує, що людина створена для стосунків зі своїм Творцем, для стосунків із Богом.

З іншого боку, подружжя це великий приклад для священників. Скільки зусиль докладають батьки, щоб вирости й виховати своїх дітей! Як багато сил потрібно для цього… Ця подружня жертовність є добрим прикладом також для священиків. Подружжя і священство допомагають одне одному і тут немає жодного протиріччя.

Стиль життя Христа

Слово «целібат» (від лат. caelebs — нежонатий) означає «безшлюбність», «неодруженість». Проте о. Ришард Федерчик під час навчання наголошував: ми всі звикли до цього слова, ним ми називаємо священницьку безшлюбність; але краще відображає цю правду визначення «Христовий стиль життя». Христос не одружився не тому, що Він був проти подружжя, Він вкладав у це інший сенс. Яким був стиль Його життя? Ісус весь час перебував серед людей, навчав їх, вдивлявся в їхні потреби, зцілював хворих, ламав для них хліб. Згадаймо, як одного разу, коли апостоли пішли відпочити, а люди їх все одно знайшли, то Христос дав можливість учням перепочити, а сам, побачивши цю велику потребу, змилосердився над людьми і навчав їх. Тобто Він віддав увесь свій час людям.

Але ,разом із тим, тут є інший аспект. Дуже часто в Євангелії можемо побачити, як Ісус після важкого дня йде на молитву. Тобто Він не ставиться до цього служіння як до роботи: відпрацював якусь кількість годин — і все, далі вже «мій час». Ні, Він міг провести на молитві до Бога всю ніч. І тут можемо побачити наступний вимір священницького целібату: Ісус усім серцем, неподільно полюбив Небесного Отця, і всю свою любов, всю свою сутність віддав Отцю і людині. Тобто те, як зараз живуть священники, який сенс має священицький целібат, — встановлює саме Ісус Христос.

У семінарії цілий рік — п’ятий рік навчання — присвячений целібату. Для семінариста, який наближається до свячень, це чудова можливість іще раз подумати, промолити шлях, який на нього чекає, зробити свідомий вибір, бо ніхто не може змушувати прийняти цей дар. Целібат — це такий великий дар і така велика жертва, що його можна принести тільки з любові до Бога. Тобто тут є елемент жертви — бо у світі, де панує культ тіла, культ особи, коли людина шукає тільки себе, своєї вигоди, ми забуваємо, що кожне добро вимагає дару і жертви. «Жертва» не означає щось негативне чи те, що принижує людину. Якраз навпаки. Ісус дотримувався целібату з любові до Небесного Отця.

Через священницький целібат Бог приходить до людини

Отець Ришард Федерчик написав на тему целібату докторат і науково довів таку тезу: як через служіння священника — у конфесіоналі, чи коли він відправляє Євхаристію, чи коли хрестить — приходить Христос, так само через те, що священник живе таким самим життям, як Христос, Бог теж приходить до людини. Можна сказати, що священство і целібат — це дві харизми, через які Бог приходить до людини. Бо те місце, яке в серці чоловіка мала б займати дружина, свою любов до неї, — священник, бажаючи наслідувати Ісуса, прагне віддати Отцю, і потім людям. У серці священника немає місця для іншої любові: він усю її віддає Отцю.

Хто встановив целібат?

Целібат має пасторальний вимір — як 12‑річний Ісус іще тоді сказав, що має бути при справах Отця. «Справи Отця» — це дати людям Небесне Царство, поширювати його різними способами. І в Церкві це Небесне Царство зростає. Священник віддає людям увесь свій час; одруженому священнику це важче зробити.

Церква у своїй історії завжди усвідомлювала, що целібат — апостольський. Не було якогось конкретного моменту, коли Церква встановила целібат. Церква розуміє, що він — апостольський, і на різних соборах, синодах, коли порушували цю тему, вона підтверджувала це або встановлювала форму переживання целібату. Спочатку це була усна жива традиція, не було Канонічного права. Щось схоже є і з Таїнством сповіді. Сповідь установив Ісус — це таїнство. Але спосіб переживання сповіді — від того, якою вона була в ранній Церкві, й у наш час — пройшов довгий шлях. Це та сама сповідь, але спосіб її переживання — різний. Щось подібне і з целібатом.

Що Біблія каже про целібат

У Старому Завіті у целібаті жив пророк Єремія; але це не був такий стиль життя, як в Ісуса. Бог наказав Єремії жити у стриманості, щоб закликати людей до покаяння. Люди жили таким грішним життям, що Бог хотів покаяння, хотів аскетизму від людей: це була форма покути. Пізніше Юдита так само, після смерті чоловіка вдруге не виходить заміж, віддає своє життя Богові. Або Анна з Євангелія від Луки (коли маленького Ісуса принесли для обрізання), яка теж, коли овдовіла, вдруге не виходила заміж, служила Богові при Храмі.

Натомість Ісус безпосередньо говорить про целібат (наприклад, Мт 19; Лк 18, 28-30). «Тоді озвався Петро і сказав до Нього: “Ось ми покинули все й пішли за Тобою; що будемо за те мати? Ісус відповів їм: “Істинно кажу вам: ви, що пішли за Мною… і кожний, хто задля Імені Мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину» (Мт 19, 27-28а; 29). Петро своїм зверненням уже показує, що вони залишили все й пішли за Ісусом. Тобто це зовсім інший стиль життя. Цікаво, що в 19 розділі Євангелія від Матея та у 18 розділі Євангелія від Луки є зустріч із багатим юнаком. Видно чіткий поділ. Юнак каже: «Я виконую всі заповіді. Що я маю ще робити?» А Ісус відповідає: «Хочеш бути досконалим — продай, що маєш, і йди за Мною». Тобто показує різницю: гаразд, можеш жити у світі; але якщо хочеш більшого — то можеш присвятити життя Мені. Ісус знову підкреслює цей інший вимір життя. 

У досить відомому тексті 2 Кор 7, 32-34 апостол Павло каже: «Я ж хочу, щоб ви були без журби. Хто нежонатий — клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві; а хто жонатий — клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці, і він поділений. Так само й жінка незаміжня, і дівиця клопочеться про Господні справи, щоб бути святою і тілом, і духом, а заміжня клопочеться про справи цього світу, як догодити чоловікові».

Тут Павло прямо говорить про це покликання. Біблісти зауважують, що апостол застосовує термін «неподільне серце», яке в оригіналі звучить «aporistopato», тобто перебування в контемпляції, життя у Божій присутності, де Бог стає центром серця людини. В Євангелії сказано, що ми маємо заповіді любові: «Любити Бога всім серцем, всією душею…» — і вони стосуються всіх християн. Але присвячене Богові життя — це щось інше: віддати Богові всього себе, а не лише дотримуватися заповідей любові.

Досить часто постає таке запитання. В апостола Павла є текст, який каже, що єпископ має бути чоловіком однієї жінки. Як розуміти цей текст? Виходить, що єпископ має бути одружений? Насправді пояснення дуже просте. Цей текст стосується кандидатів у єпископи: якщо чоловік був одружений двічі, тричі, то він не міг бути єпископом. Це означало, що природа бере над ним гору, він не може жити у стриманості. А Церква від початку розуміла, що священники, єпископи мають жити у стриманості. Тобто кандидат має бути чоловіком однієї жінки.

В іншому місці апостол Павло описує обряд прийняття вдовиць. І він також там каже, що цей обряд у ранній Церкві могла прийняти тільки жінка, яка мала одного чоловіка, бо інакше їй важко буде жити в стриманості.

Целібат у традиції Церкви

В Отців Церкви немає однозначного вчення про целібат. Наприклад, сьогодні, якщо хлопець хоче стати священником, він іде до семінарії, приймає свячення і не може одружитися. В ранній Церкві було трохи інакше: якщо чоловік був одружений — він міг прийняти Таїнство священства, але після свячень мав жити з жінкою в стриманості. Гадаю, саме тому в Православній Церкві неможливо священнику одружитися після того, як він прийняв Таїнство священства. Так само перед звершенням літургії у той день православні священники мають жити в чистоті.

Натомість Тридентський Собор у XVI ст. приймає таку форму священницького життя, як ми маємо сьогодні: Таїнство священства уділяється тільки охрещеним і неодруженим чоловікам.

В історії Церкви виникали різні кризи. Наприклад, у IV-V ст. у Франції та Іспанії деякі священники стали одружуватися. Бо, як я казав, тоді не було правил щодо цього, не було Канонічного права, була усна традиція. Церква зростала, і як це мало виглядати — ніхто не знав. Що Церква зробила? У IV-V ст. вона постійно нагадує, що целібат є апостольським, його встановив Ісус Христос; нагадує священникам, що вони мають жити у стриманості й не одружуватися. Щось схоже відбулося також у ХХ ст. Після Другого Ватиканського Собору Церква дуже відкрилася для світу, літургію почали відправляти різними мовами, відбулася відкритість на різні конфесії. І багато хто чекав, що целібат невдовзі скасують; чекали, який папа на це наважиться. Але сам Собор багато говорить про важливість чернечого життя, важливість целібату, богопосвяченого життя. Цієї теми Собор не оминав. А по‑друге, папа Павло VI, який закривав Другий Ватиканський Собор, у відповідь на чутки про скасування целібату написав енцикліку «Священницький целібат», у якій показав необхідність такого життя.

Криза покликань: чи причина в целібаті?

Священники старшого покоління кажуть, що причина нинішньої кризи покликань не в целібаті, а в кризі людини: людина загубила себе, не може знайти себе. Різко знизився рівень народжуваності; жінки народжують у старшому віці, ніж раніше; відповідно, буде менше покликань і священників. Цікаво, що відсоток покликань залишився на тому ж рівні — тобто кількість покликань зменшилася, але відсоток тих, хто йде до семінарії, такий самий, як і раніше. Це теж гарне свідчення того, що Бог постійно дає покликання, Бог постійно дає свої дари в Церкві, кличе до священства, кличе до богопосвяченого життя. Дуже часто кажуть, що целібат є причиною зменшення покликань — але це не так, навіть папа Бенедикт XVI казав, що причина не в цьому, причиною є криза людини.

Целібат — це найрадикальніше вираження віри в Бога, у вічне життя і довіри до Божого Провидіння. Якщо людина погоджується залишити все, то той, хто її зустрічає, замислюється: чому вона це зробила, що її спонукало до такого життя? Тому целібат — це найкращий живий приклад для людини.

Целібат — це не справа окремих людей. Не я таки герой, що я вибрав цей шлях. І це не лише моя справа — це дар для всієї Церкви. Покликання дуже часто народжуються в парафії, коли хлопець бачить віру людей, які моляться, випрошують покликання; коли він активно задіяний у різні душпастирства. Покликання народжується в Церкві і для Церкви.

Священник будує Церкву не лише через служіння Таїнствами, а й через спосіб свого життя; через те, що він цілковито віддається молитві, любові до Отця і справам Небесного Отця.

Папа Йоан Павло ІІ наголошує, що Ісус є метою, до якої прямує все — і священники, і одружені. І саме священницький целібат нагадує про те, що ми йдемо до цієї остаточної мети: зустрічі з Ісусом, який — і лише Він — може заспокоїти прагнення нашого серця. Целібат дає цьому постійне свідчення.

Священницький целібат підкреслює перевагу духа над тілом. У сучасному світі дуже модно, щоб тіло мало першість, а духовний вимір втрачається. Натомість целібат покликаний свідчити, що все ж таки дух має панувати над тілом.

Чи можуть скасувати целібат? Яка його цінність у житті священика?

Церква встановлює спосіб, як переживати целібат. Теоретично його можуть скасувати, але практично… Папа Франциск, наприклад, сказав: «Я не наважуюсь стати перед Богом із таким рішенням». Тобто в Церкві є інтуїція, що целібат — це велике духовне добро, це також знак духовної любові. Це не означає, що целібат є знаком аскетизму чи якоїсь ритуальної чистоти. Не про це йдеться, а про те, щоб показати інший вимір любові — духовний.

Яке майбутнє целібату в сучасному світі?

Церква наголошує, що має бути постійна формація священників. Тобто, наприклад, по семінаріях можна було би інакше організувати навчання: навчатися вдома, складати іспити онлайн. Але Церква на Тридентському Соборі вирішила, що має бути формація, щоби вчитися цього стилю життя Христа. Ця формація має бути постійною. Це так само, як стосунки: вони постійно змінюються — можуть погіршуватися, можуть ставати кращими. Це залежить від того, скільки кожен вкладає в ці стосунки; чи лише в матеріальне, також люди перебувають насправді разом. Так само й зі священством. Це дар, який можна втратити, а можна примножувати.

Чи целібат стосується тільки чоловіків?

Що стосується священства і богопосвяченого життя, є різниця в термінології покликання, тому що чернець за своєю суттю покликаний свідчити про Бога, якого ми не бачимо, Бога трансцендентного, до якого ми йдемо. Перші монахи жили насамперед у пустелі; вони залишали все і йшли в пустелю. Натомість священники завжди жили серед людей. Головне покликання священника  — це пастирська любов: бути для людей; не в пустелі, а для людей. Щоби краще віддатися справам Небесного Царства так, як робив це Ісус, але бути для людей.

Убогість, чистота, послух — це обіти, що їх складають ченці, монахи, які також хочуть наслідувати Христа; це євангельські ради. Це не целібат. Щодо жінок не вживається термін «целібат», він стосується лише священників.

Якщо священник порушив обітницю целібату?

А що буде, якщо чоловік зрадить дружину? Ми торкаємося духовної любові. Зрозуміло, що будь-яка зрада ранить. Так, коли стається зрада у подружжі, то можна посповідатися, навернутися; але часто зрада стає причиною розлучення. Так само в житті священника. Зрада целібату — це смертний гріх, який може мати різні наслідки. Можливо, для цього священника це стане поворотним моментом до навернення; він побачить, як сильно гріх його ранить, нищить, і стане ще більш ревним священником. А можливо, відійде. Залежить від священника і від ситуації.

Подивитися відеозапис розмови можна тут.