Інтерв’ю

«Сам не знаю, де беруться сили». Владика Леон Дубравський про 25 років єпископського служіння

27 Червня 2023, 20:14 3790

Нещодавно, 29 травня 2023 р., ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії єпископ Леон Дубравський відзначив 40‑річчя пресвітерських свячень, а незабаром, 28 червня, буде 25‑річниця його єпископських свячень.

З цієї нагоди єпископ Леон розповів для CREDO про свій життєвий шлях. Про батьків, які навчили молитви; про священників, як вплинули на покликання; про семінарійні роки,  служіння у підпіллі, про своє священницьке та єпископське служіння.

 

 

— Розкажіть, будь ласка, про священників, які вплинули на Ваше життя і покликання.

— Насамперед це отець Станіслав Щипта, який був настоятелем у Житомирі. Він, мабуть, справив на мене, тоді молодого хлопця, найбільше враження в житті. Я бачив, як він служить, як відправляє Євхаристію, як він щоранку за годину до Меси — а то й більше — йде до конфесіоналу; як він сповідає, як говорить проповідь. Він старався донести все до людського серця, до людської душі. Отець Ян тоді повернувся з радянської в’язниці, де відсидів 10 років. Приїхав дуже худий, змучений, знедолений, але в ньому жив Божий Дух. І цей Божий Дух виливався на нас.

Отець Ян був по-своєму святою людиною. У нього все було розкладено по поличках, він знав, що й коли він має робити. Мені це дуже подобалося. І коли мені казали, що я можу бути священником, то для мене це було неможливо: як я можу з ним зрівнятися? Отець Ян після батьків був для мене взірцем, священником, на якого я хотів би рівнятися; і я завжди його пам’ятаю. Він перший залишив у моєму серці такий слід. І його авторитет, його життя, його священство, його самовідданість — гадаю, вплинули на моє покликання. Він жив не для себе, а для Бога. В ньому я бачив Ісуса Христа.

Він дуже багато сповідав. Іноді на великодню сповідь треба було чекати три дні. Прийдеш, станеш у чергу — а його забрали десь до хворих або на похорон; стоїмо до вечора, чекаємо. Служба закінчилася — він знову поїхав. І так треба було постійно займати чергу, щоб посповідатися. Бо великодня сповідь — вимоглива; він був тоді один, а людей — тисячі. Черги до конфесіоналу були величезні. А він, попри все, ставився до цього таїнства, можна сказати, зі святістю. Я бачив, що він сприймає це глибоко, і ми в черзі теж хвилювалися.

Отець Ян також багато молився. Приходив перед Євхаристією, ставав навколішки — і після Євхаристії так само. Ніхто до нього не підходив, поки він молився. І лише після цього він міг у сакристії розмовляти, приймати наміри на Службу Божу тощо.

Пам’ятаю, що були 40-годинні богослужіння у Великий Піст. Сьогодні такі богослужіння фактично зникли. А це було дуже добре. Тоді люди більше і краще сповідалися. Було 40‑годинне виставлення Пресвятих Дарів! Люди приходили, приходили і приходили… Отець Ян розумів: якщо люди навчаться розмовляти з Євхаристійним Ісусом, то вони почнуть розмовляти одне з одним. Якщо вони навчаться будувати стосунки з Ісусом Євхаристійним, живим, то їм буде легше будувати стосунки між собою.

 

 

— Чи були інші священники, які вплинули на Ваш життєвий вибір?

— Отець Ян Крапан. Він був родом із Латвії. Там навчався, деякий час учителював, був висвячений. Потім його відправили в Україну, до Хмільника. Отець був латиш походженням, тому відрізнявся від нас. Він старався збирати хлопців, дівчат, старався вкладатися в кожну молоду людину. Розмовляв із молоддю, намагався заохотити, привернути до храму, допомогти розпізнати, чи не хотіла б людина присвятити своє життя Богові. Ми з Житомира приїжджали до о. Крапана.

Отцю Бахталовському, який теж відсидів у в’язниці, не дозволили повернутися на Івано-Франківщину, і о. Крапан купив йому невеличку хату, де той жив і приходив допомагати о. Яну сповідати. Бахталовський збирав вечорами нас, молодих хлопців, за зачиненими дверима, щоб ніхто не знав, і спілкувався з нами. Він проводив із нами, можна сказати, такі таємні міні-реколекції. Розповідав нам більше. Від нього я довідався про Фатімську Божу Матір.

Коли о. Крапана перевели до Києва, то о. Бахталовський залишився сам. Я приходив до нього додому, сповідався; він у мене сповідався. Між нами, можна сказати, була така священницька дружба. Коли о. Бахталовський помер — а це було на радянські свята, 7‑8 листопада, — ми його таємно забрали до храму. Вночі приїхали священники з Західної України, щоб молитися всю ніч. І хтось доніс. Приїхало КДБ, стали допитувати, чому ми його занесли до храму. Як чому? Це священник, це нормальна річ! Мали такі проблеми… Але поховали отця на кладовищі, приїхало чимало людей. Це ще була радянська система, яка переслідувала і не знала, чому вона це робить. Кому шкодить релігія? Кому шкодить священник? Він вчить добра, вчить заповідей. Він поганого не вчить. А вони шукали проблеми не там, де вона справді є, а там, де її немає.

Але таке загартування теж було добре. Потрібно було, яка каже Святе Письмо, молитися, чувати, бо «не знаєте ні дня, ні години», коли хто прийде; завжди будьте готові.

 

 

— У Вас також був товариш, із яким Ви розмовляли про священство ще до семінарії, о. Альберт Зенон Туровський OFM. Розкажіть, будь ласка, про нього.

— Ми з Туровським разом приїхали до о. Крапана. Він перший познайомився з о. Яном і запросив мене. Ми разом працювали, разом пішли до семінарії 1953 р., навчалися там заочно, жили на квартирі. Зенон Туровський — його чернече ім’я Альберт — був людиною обдарованою, і він дуже багато привніс у моє життя. Ми майже однолітки, наша молодість пройшла у Житомирі; ми дружили. Він любив жартувати, був веселий, радісний. Був схожий на Йоана Боско. Своєю великою любов’ю, великою радістю притягував людей до Бога. Мав свою харизму.

 

— Яку, на Вашу думку, роль свідчення людей відіграє у покликанні до священства?

— Дуже велику. Надзвичайну. Для мене це був о. Щипта, батьки, ті святі, про яких я читав, наприклад, св. Франциск. Їх хотілося наслідувати у своєму житті. Як вони жили, як поводилися, як страждали, як зносили ці страждання — але не нарікали. Я бачив це. Я ніколи не чув, щоб батько чи мама нарікали. Щоб о. Щипта нарікав чи о. Крапан. Вони могли бути чимось незадоволені, витерпіли, вистраждали свого часу, але ніколи не нарікали. Вони все зносили терпеливо заради Христа, як каже Євангеліє. Вони вміли радіти цьому. Я дивився на них — і вони були для мене живим Євангелієм. Коли ти бачиш, як людина тим Євангелієм від Матея чи від Марка, Йоана чи Луки живе, впроваджує його в життя, — то це найбільше впливає і на покликання, і на авторитет, і на життя.

 

 

— Ви вже не раз згадували своїх батьків, Розкажіть, будь ласка, як Вам допомагала їхня молитва?

— Мама, тато, бабці намагалися робити все, щоб дати нам Бога. Якщо дітям не дати Бога, то життя марне, воно втратиться. Я бачив, як батьки пізно, після робочого дня в колгоспі поверталися з храму. І мама не питала: «Діти, чи ви їли?», а питала: «Діти, чи ви молилися Богу?» Я бачив, як старенькі батьки стають на молитву, моляться. Я бачив не раз, як мама рано вранці стоїть біля ліжка навколішках, молиться. Вона всю ніч на колінах — і проспала, і промолилася. Батьківський авторитет був великий. Їхній приклад — спочатку Бог, молитва, а потім все інше — дуже важливий. Молитва — це найбільша їжа для душі. Якщо нагодуєш душу, то тіло Бог нагодує теж. Якщо не нагодуєш душу Богом, то як можеш нагодувати тіло? Тіло буде постійно незадоволене, йому постійно чогось бракуватиме. А коли душа наповнена Богом, Божою любов’ю, то вона задоволена  — і тіло задоволене. Але від тіла треба вимагати. Я бачив, як батько вимагає. Я до сьогодні від себе вимагаю — і тому від інших вимагаю. Якби я не був вимогливий до себе, то не знаю, чи був би я священником, ченцем, єпископом. Я вимагаю: і в фізичному плані, і в праці —в усьому. Я до сьогодні приймаю холодний душ, роблю зарядку. Ніколи не лягаю спати, поки не піду до каплиці й не порозмовляю з Ісусом Христом — хай би як пізно було. Приношу все Господу, всі справи, всіх людей, яких я зустрів, молюся.

 

— Яким був Ваш розпорядок дня, коли Ви готувалися вступати до семінарії?

—Я молився: рано, ввечері. Приходив до храму, коли ще був хлопцем, за годину [до Меси]. У мене був дуже старий бревіарій, польською, я по ньому молився. Я черпав із цього молитовника, бо Євангелія тоді не було можливості дістати. Хоч би де я їхав, хоч би де йшов — намагався знайти час на молитву. Коли я, наприклад, лежав у лікарні, то йшов до лісу і молився там Хресну дорогу, Розарій, розмовляв із Богом. Потім була армія — це хороша школа, яка гартує. Я там, щоправда, ноги відморозив. Хоча там вільного часу майже не було, я старався молитися, не втрачати контакту з Господом Богом.

 

 

— Розкажіть, будь ласка, про знайомство з о. Мартиніаном  Войцехом Дажицьким OFM і як він вплинув на Ваш вибір стати францисканцем.

— Після третього курсу мене направили до нього на літню практику. Вечорами, після Служби, я приходив до нього. Він одягався у францисканське вбрання. Я запитав його: «Що це за одяг?» І він розповів мені про св. Франциска. Коли о. Войцех приїхав в Україну як священник, як чернець, йому було 28 років. Його теж заслали на Колиму на 10 років. Він повернувся. Якось о. Войцеха запитали, як він отримав радянське громадянство. Він сказав: «Дуже просто. 10 років Колими — і маєш радянське громадянство». Він вплинув на мене як чернець. Я десь глибоко в душі хотів бути монахом, тільки не знав куди, де, як. Не було тоді монастирів. Семінарії були лише в Ризі й Каунасі. Було важко. Гадаю, що насамперед тут Бог провадив, а я не противився Божій волі. Коли у мене з’являлась якась думка — я розмірковував, чи це від Бога, чи не від Бога; що Бог від мене хоче… І коли ця думка постійно тривала, то я вирішив, що, мабуть, Бог цього хоче. Я вдячний, що Бог поставив о. Дажицького на моєму шляху і я став францисканцем. Він відновив францисканський орден в Україні.

— Як виглядало Ваше практичне життя в семінарії?

— В семінарії ми спали всі в одній кімнаті. Вранці вставали і йшли на молитви, а потім — на лекції. Після обіду була година вільного часу. Хлопці переважно грали у спортивні ігри, а я більше молився.

 

 

— Чим відрізняється нинішня семінарія від тодішньої?

— Регула фактично та сама, вимоги ті самі; лише тоді у нас в семінарії були хлопці з різних республік СРСР. Сьогодні семінаристи мають більше можливостей, ніж ми. У нас все було спільне, все було разом — як у перших християн. І це теж, певно, мало вплив. Наше покоління було трошки іншим. Ми прийшли з утиску, з переслідувань. А нинішнє покоління виховане «в теплиці». Вони вдома все мали — і в семінарію приходять і все мають. У нас, наприклад, гарячої води не було, ми ходили в лазню раз на тиждень. Сьогодні семінаристи мають комфортніші умови. А регула та сама. У нас усі професори доїжджали, лише духовний отець, інспектор і ректор мешкали з нами. Інспектор організовував усе навчання.

— Чи слідкували в семінарії за тим, як ви вдягалися?

— Так, коли ми йшли до катедри, то інспектор дивився, які у кого черевики, чи попрасовані штани, чи чиста сутана, чи колоратка чиста, чи ти підстрижений, як треба. Усе перевіряли. Сьогодні семінарист може одягнути будь‑що. Коли ми йшли в місто — для нас було святом, що ми можемо пройти вулицею в сутані. А сьогодні священника в сутані рідко побачиш, навіть у колоратці. Для нас тоді священницький одяг був чимось святковим, святим. Одяг теж впливає на людину! В Європі, коли, наприклад, ідеш у колоратці десь на летовище, то хтось може підійти й запропонувати каву. Чому? «Дякую Вам за Ваше свідчення, що Ви в колоратці». Люди хочуть це бачити. Звісно, є ті, що насміхаються; але це теж страждання за Христа — я не повинен цього соромитися. На жаль, сьогодні одяг уже не має такого значення.

— Якою в семінарії була мова викладання?

— Була польська мова, латиська, вивчали латину, але викладали переважно російською. Бо в Ризькій семінарії навчалися хлопці з усіх республік СРСР і всі володіли російською. Викладачі, які відсиділи у в’язниці, — теж. Молилися день латиською, день польською, день литовською, решта — російською.

 

 

— Як відбувалося рукоположення і хто вирішував, кого можна висвятити, а кого — ні?

— Це вирішував уповноважений із релігії. Йому давали перелік, він дивився і казав, кого можна, кого не можна. Контроль був сильний. Переді мною були священники, які чекали свячень роками. Уповноважений не раз викликав нас до себе й намагався залякати. Така тоді була система. Але не всі служили системі. Це найстрашніше — коли людина служить системі, а не Богу. Тим паче, диявольській системі.

— Чи багато семінаристів тоді відсіювалося?

— Радянські чиновники від релігії у різний спосіб намагалися залякати, відвернути від священницького шляху. І деякі не витримували, залишали семінарію. Або у когось були інші уявлення про семінарію. Тим, хто пройшов армію, було легше. Бувало, що хтось ішов щось купити і вже не повертався.

— Вас висвятили 1983 року. і Ваша перша парафія була у Тбілісі, в Грузії.

— Так, я мав їхати до Тбілісі. І документи до сьогодні там. Настоятель тбіліської парафії, на чиє місце я мав їхати, вже забрав мої документи, я вже вивчив грузинською «Отче наш» і чекав на виїзд. А дозвіл давала Москва. Приїхав о. Крапан і каже: «Поїдемо до уповноваженого по релігії, може, він дозволить, щоб ти якийсь час був у Хмільнику, а я в Києві». І влада пішла на це, бо приїжджали гості з-за кордону і їм треба було показати, що є католицький священник, є каплиця. Так я залишився у Хмільнику на 10 років. До Тбілісі я так і не доїхав.

— Чи контролювала радянська влада служіння священника?

— Усе контролювали: життя, служіння священника. У храмі завжди були люди, які слухали, що ти говориш на проповіді, дивилися, де ти їздиш, як ти відправляєш, що робиш — усе контролювалося. У мене всі книжки, видані до 1936 р., конфіскували. Діти були в храмі — не можна. Викликали — 50 рублів штрафу. Іншим разом я був на похороні. Сказали: «Ще раз — і заберемо довідку, яку ми Вам видали, й Ви не зможете відправляти Службу». Деякі чиновники розуміли, що цій ідеології лишилося недовго, і були лояльніші. А інші готові були вбити. Залежало від людини. Будь-яка система, що не від Бога, довго не протримається. Тому Церква Христова буде вічно, бо вона від Бога, а всі ці ідеології — сьогодні є, завтра нема.

 

 

— Чи потрібно було мати дозвіл, щоб доїжджати на іншу парафію?

— Так. Мав бути дозвіл, на які парафії ти можеш їхати. Якщо хтось їхав на парафію, якої не було в списку, то були проблеми. Я сам обслуговував зо п’ять парафій. І тоді не було таких зручностей, часом не було чим доїхати. Я іноді йшов пішки ораним полем декілька кілометрів.

— Ви вісім років служили за часів СРСР. Як Ви сприйняли те, що Союз розпався?

— Коли я закінчував семінарію — ніхто не думав, що радянська влада впаде. Хоча, може, десь глибоко була така думка, що це не може так довго  тривати, бо це була не Божа справа. Але не знали, коли настане кінець. Коли прийшов Горбачов, відбулося послаблення й відчувалося, що з цією системою щось має статися. І коли нарешті вона впала, стало легко дихати. Люди змогли говорити правду. У Церкві повіяло інше повітря, повітря Святого Духа. Пам’ятаєте, як люди йшли до храмів, як відбудовували ці храми? Вони були спраглі Бога, спраглі свободи. Можна сказати, що до них прийшло спасіння. Люди зітхнули з великою радістю, а ми, священники, тим паче.

— Ви довгий час працювали в парафії у Хмільнику. Розкажіть про цей час.

— За радянських часів не дозволялося, щоб діти до 18 років були у храмі. Тому спершу батьки мали їм донести віру, а потім ми. Але я брав хлопців-міністрантів, молодших за 18 років, їздив із ними на інші парафії — і хтось доніс. Мене викликали до міської ради, оштрафували. Тому ми казали: «Батьки, ви маєте підготувати дитину. Це ваша відповідальність. А ми маємо право лише посповідати та допустити до Причастя». Ми не мали права навчати. Але підпільно катехизи відбувалися. Така була система, але це загартувало.

 

 

— Як відбувалася співпраця зі священниками у підпіллі?

— У підпіллі працювали переважно греко-католицькі священники. Вони приїжджали, допомагали нам сповідати. Бо людей, які хотіли посповідатися, були сотні. Якщо відправляли Службу, то при зачинених дверях.

— Раніше Кам’янець-Подільська дієцезія виглядала зовсім інакше. Як це було в перші роки незалежності України?

— До Кам’янець-Подільської дієцезії раніше належало дев’ять областей і Крим — уся південна частина України. Я всю цю територію об’їжджав. 2002 року папа Йоан Павло ІІ поділив нашу дієцезію на три: Кам’янець-Подільську, Одесько-Симферопольську та Харківсько-Запорізьку. Від нас відпало вісім областей.

— Ви якось згадували цікавий випадок з Апостольським Нунцієм Миколою Етеровичем. Що тоді сталося?

— Ми приїхали з тодішнім нунцієм Етеровичем до Запоріжжя. Православний єпископ Василій [Златолинський] запросив нас разом із владою; були всі священники, преса. Ми розмовляли, російською, потім він відправив пресу, залишилися тільки деякі журналісти. Єпископ запросив до слова нунція. Після цього журналістка запитує: «Отець Василій, скажіть, будь ласка, Ви у нас уже 30 років, але ще жодного слова не сказали українською. А Апостольський Нунцій у нас тільки рік, а вже розмовляє українською». І він не знав, що сказати! Коли ми виходили, ніхто з православних не хотів нам руки подати. Я подумав: «Як ви проповідуєте Христа милосердного, якщо ми вам подаємо руку, а ви ховаєтеся?!» Це Церква? Це священники? Як ти можеш сказати, що Бог є любов, якщо сам цієї любові не виявляєш?

 

 

— Що Ви хотіли зробити, коли стали правлячим єпископом, які у Вас були сподівання і чи все вдалося реалізувати?

— Ми тоді будували храми. Хотілося, щоб було якнайбільше різних спільнот. Тоді постали «Домашня Церква», Рух «Світло-Життя», «Легіон Марії», Розарієві кола тощо. Бо Церква складається зі спільнот. Але більш за все я шкодую, мабуть, що мені не вдалося навчити священників і мирян спільної молитви. А вона має велику силу, велику благодать! Спільна молитва робить нас милішими, добрішими; ми починаємо дивитися не лише своїми очима, а очима Бога, очима Євангелія. Це важливо. Де немає спільної молитви, там постійно якісь проблеми. Тому мені так хочеться прищепити спільну молитву. Я щодня стараюся молитися разом із людьми. Це, як підзарядити акумулятор.

Найбільше хотілося б передати Бога. Навчити молитися, навчити цінувати те, що маю. Не нарікати, а дякувати Богові. І тоді, коли ми будемо єдиною христовою спільнотою, дивитимемося в одному напрямку — в Небо, — а Бог дивитиметься на нас, ми насправді навчимося доносити до інших людей те, що хочемо. Бог через кожного з нас хоче щось зробити для цього світу, кожному дав якісь харизми. Якщо людина їх не використає, то їй буде боляче за прожиті роки. А якщо використає — то буде щасливою і біля неї всі будуть щасливими. Я хотів би, щоб люди використали цей час і зробили все для того, щоб бути щасливими.

 

 

— Вашим попередником був єпископ Ян Ольшанський. Що Ви можете сказати про нього?

— Я насамперед був із ним знайомий як священник, а потім — як єпископ. Із кожним роком — а минуло вже понад 20 років — я щораз більше відкриваю його святість. Єпископ Ян теж пройшов переслідування, страждання; але не закопав той дар, який дав йому Бог, а помножив його попри все. Тому він залишив після себе добрий спомин. Коли я починаю аналізувати, вдивлятися в його життя, то дедалі більше відкриваю в ньому для себе святість.

— Ви вже згадували про співпрацю з греко-католиками. Чи є вона сьогодні?

— Мені з усіма співпрацюється добре. Я не маю проблем ні з православними, ні з греко-католиками, ні з протестантами. Я запрошую їх до себе на розмову, на вечерю, на молитву, співаю разом із ними колядки тощо. Вони приходять до храму. У мене немає ні з ким проблем. Звісно, кожна Церква має щось своє, хоче, щоб було, як у неї. Але я вважаю, що ми на цій землі маємо намагатися шукати те, що нас об’єднує. Так, нас розділяє багато що. Але те, що нас може і має об’єднувати, — це любов, віра в Ісуса Христа. Це нас об’єднує, і за це з нас Бог спитає.

 

 

— Який Ваш розпорядок дня?

— Я стараюся вставати о 5:00-5:30, найпізніше — о шостій годині. Роблю зарядку, приймаю холодний душ, приймаю ліки (я вже шість операцій пережив), потім відчиняю храм і відправляю Хресну Дорогу, молюся Бревіарій. З понеділка по четвер я молюся о 7:30 з людьми Розарій. У середу — Годинки до св. Йосифа, у суботу — до Божої Матері. О 15:00 молимося Коронку до Божого милосердя у каплиці. Після вечері зустрічаюся з людьми, молюся екзорцизм, якщо хтось просить. А о 20:30-21:30 ми завжди маємо в курії виставлення Пресвятих Дарів, молимося Розарій за Україну, Бревіарій, читаємо Святе Письмо і ділимося цим Божим Словом. Саме це я хотів би прищепити кожному священникові, кожній родині: спільну молитву і ділення Божим Словом. Це треба полюбити. Якщо робитимете це — не потрібно буде докладати багато зусиль до виховання дітей. Сам Бог допомагатиме, Євангеліє допомагатиме. Треба навчитися розмовляти з Євхаристійним Ісусом Христом. А Матінку Божу я люблю найбільше, це Ви знаєте, Розарій дуже люблю.

— Ви мало спите. Де Ви берете сили?

— Мало сплю. Дві-три години, шість — це розкіш. Сам не знаю, де беруться ті сили.

 

 

— Розкажіть про молоді покликання у Вашій дієцезії.

— Ми маємо в дієцезії дві семінарії. Я дякую Богові за кожне покликання, за кожного клірика, за кожного священника. Непокоюся за них, молюся. Покликання теж треба вимолити! Якщо ми молимося, просимо, то Бог дасть покликання. Але молитися і просити треба не лише язиком, а серцем, щиро. Язиком можна багато наговорити; але якщо не будемо серцем молитися, серцем любити, це буде просто молитва устами. Треба навчитися любити Бога серцем, а не устами. Тому маємо сьогодні проблему з покликаннями. Бо в сім’ях мало молимося про покликання, в парафіях не молимося про покликання. Десь там згадали у Молитві вірних.

Одна мама якось розповіла мені, що як тільки син народився, вона кожного першого четверга приходила до храму — далеко йшла, з села, — давала на Службу Божу і приймала Святе Причастя. Вона дуже хвора була, син у неї був один. Але вона вимолила йому покликання, також своїм стражданням. Я теж, коли приїжджаю на могилу до батьків, то стаю навколішки і дякую Богові за них. За батьків, які ніби не могли дати нічого такого, але дали найбільший скарб: віру, надію і любов. Це найбільше багатство, яке дали мені батьки. Я ним сьогодні живу, ділюся і хотів би засіяти це багатство в наступні покоління. Хочеться, щоб це зерно проростало у серцях нашої молоді. Щоб вони почули не тільки голос цього світу, а голос Бога. Не тільки голос телефона, інтернету, телебачення — а голос Бога. Щоб його почути, треба — я це кажу священникам — хоча б раз на місяць збирати молодь на адорацію, молитву, Розарій. Сьогодні Церква має використовувати всі можливості, бо світ використовує сьогодні всі можливості, щоб зробити молоду людину залежною від світу, від пристрастей. А Господь хоче нас визволити, зробити нас вільними.

 

 

— Зараз постають реабілітаційні центри. Де вони створюються і скільки їх?

— У нас будуть такі центри у Кам’янці та Шаровечці, біля Хмельницького, де ми будуємо семінарію: частина будинку віддаємо під реабілітаційний центр. Це сьогодні дуже потрібно. Бо люди покалічені не лише фізично і не лише військові: покалічені сім’ї, покалічені близькі, й ми з вами також. Сьогодні люди потребують духовної та психотерапевтичної реабілітації. І ми намагаємося нині у такий спосіб допомогти цим хлопцям, які залишилися без рук, без ніг, без відчути, що вони потрібні.

— Також у домі сестер-домініканок у Кам’янці-Подільському постає музей. Що це за музей і для чого?

— Це буде музей репресій, щоб показати людям, як та система нищила — як комуністи казали, «зруйнуємо старе і збудуємо новий світ». Якщо ти все зруйнуєш, то нічого не збудуєш. Будується на історії, на традиції. Ми хочемо цьому дому повернути первинний вигляд, щоб люди побачили, як це було гарно, як служило для людей. Дім уже відбудовується, там уже є зображення святих, яких там розстріляли. Там стільки крові пролито!.. Радянська влада прийшла і знищила все дощенту, зруйнувала, і після себе нічого не відбудувала. Потрібно дивитись уперед: що можна зробити для блага цього світу, для цієї спільноти. Я маю радість із того, що можу взяти, чи з того, що можу дати? Найстрашніше, коли хочеш брати, брати, брати — і не вмієш давати. Треба вчити людей давати. Мені, наприклад, приємно, коли дитинка дає на Службу Божу. Так треба виховувати. Бо ми в сім’ях не завжди вчимо дітей християнських засад, а світ учить їх по‑іншому.

Бог людям Небо приготував, а люди самі собі роблять пекло. Бо не втілюють в життя Божі заповіді. А потім питають: «Де був Бог?» А де ви були? Що ви зробили для Бога? Подивіться на хрест. Бог тебе відкупив, спас на хресті; а що ти для Нього зробив? Кажуть не раз: «немає часу». Як так нема часу на молитву? На все є, а на молитву нема?

 

 

— Наостанок, поділіться таємницею своєї вічної молодості.

— Вічної молодості? Мені вже 75‑й рік. Нема коли постійно дивитися в дзеркало. Батьки теж прожили довго, попри голод, холод, репресії. Молодість? Мабуть, тому, що я не маю коли думати про старість. Я постійно зайнятий, не маю часу думати про здоров’я. Зараз зовсім не маю часу для себе. Мабуть, коли я не думаю про старість, то Бог дає молодість!

 

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity z-lib books Pizzeria Palokka on blogi ruoasta, puutarhanhoidosta ja tee-se-itse -projekteista, jossa jaetaan reseptejä, puutarhavinkkejä ja luovia ideoita. kivi-javihertyo.fi Vinkkejä elämiseen, ruokaan ja siivoukseen - kaikki mitä tarvitset mukavuuteen yhdessä paikassa! Source Χρήσιμες συμβουλές και κόλπα για κάθε μέρα Poznejte Dumeto, váš průvodce světem domácího designu a dekorací. Inspirujte se trendy a nápady pro krásnější bydlení!