Після суботнього телемосту з російською католицькою молоддю та дивних повідомлень, що саме сказав чи не сказав Франциск, обговорення цієї події в соцмережах приводить як до емоційних реакцій, так і до спроб осмислення, якими наші реакції насправді мають бути. Бо це далеко не перша — і, певно, далеко не остання — ситуація добрих намірів і недобрих наслідків.
Зокрема, про феномен Францискового «живого спілкування» розмірковує на своєму Фейсбуку о. Петро Балог ОР, директор Інституту св. Томи Аквінського в Києві.
Недільна проповідь 27 серпня:
Що Папа сказав насправді?
Промови підготовлені і не дуже
Коли 20 січня 2009 року відбувалася інавгурація Президента США Барака Обами, він мав промову біля Капітолію перед десятками тисяч живих слухачів і сотнями мільйонів телеглядачів. Я подивився цю промову декілька хвилин у новинах і звернув увагу, як чітко, майстерно і впевнено новий президент США говорить до стількох людей, протягом близько години, не використовуючи паперу з написаним текстом… (Це приклад з ораторської справи, а не похвала представника тієї чи іншої партії у США.)
Мій знайомий американець, якому я про це сказав, з посмішкою відповів, що це не так. Перед президентом є два екрани, праворуч і ліворуч, на яких знизу вгору йде підготовлений текст. Екранів два, щоби спікер міг спокійно крутити головою, звертаючись поглядом до людей і створюючи враження живої промови. А я думав, що ті два квадратні скляні пристрої — це щось на кшталт кулезахисного скла… В будь-якому разі, промова була гарна, підготовлена, надихуща. Видно було, що над нею ретельно працювали і її майстерно шліфували.
Поки дехто з політичних лідерів промовляє згідно з підготовленим текстом — це щось, що може ввійти, як кажуть, в аннали історії. Є навіть збірки відомих промов, сказаних упродовж століть різного роду лідерами: політичними, військовими, релігійними, народними тощо, з підзаголовком «Промови, які змінили хід історії». При цьому це можуть бути як позитивні, так і негативні персонажі: наприклад, з одного боку Черчилль, а з іншого — Гітлер. Тут головне — сама промова, підготовлена, відшліфована, з використанням різних ораторських прийомів та емоційних впливів-переконувань, із використанням перевірених фактів — навіть якщо проінтерпретованих відповідно до ідеологічних потреб.
Прикладів непідготовлених промов — безліч. Загалом це стається тоді, коли лідер, який промовляє, не маючи особливого таланту чи відповідного знання у цій сфері, навіть за наявності ораторських здібностей, починає говорити «від себе», відповідаючи на питання, жартуючи, вільно спілкуючись зі слухачами. Отоді й виходять різні «ляпи», дурниці, а часом і скандали.
Сьогоднішній президент США Джо Байден, маючи вже під 80 років і відповідну до віку пам’ять, часом видає такі «перлини», що опоненти відразу підхоплюють це і розганяють як «позицію партії» або принаймні як «маразм» когось такого, як Президент США. Наш Президент Зеленський загалом має добрих спічрайтерів, і поки тримається тексту, підготовленого для відповідної публіки і на визначену тему — його слухають досить захоплено, часто з оплесками, особливо на Заході. Коли натомість він відкриває вуста поза текстом, то ніякі акторські здібності не рятують «слів, складених у довільному порядку», а від перестановки тих слів сенс все одно не міняється.
Невідомо достеменно, як було з цим у Церкві в попередні століття; але щось подібне останнім часом, у зв’язку з розвитком мас-медій, прослідковується у промовах церковних лідерів. Ідеться передусім про Папу Франциска. Він полюбляє прочитати з підготовленого тексту початок чи якусь частину, потім відкласти текст і говорити «від себе». Це відбувається на різного роду зустрічах, Днях Молоді, урочистих Месах тощо. Це має бути «живим спілкуванням»; але, правду кажучи, з огляду на «різночитання» сказаних слів чи виривання їх із контексту (не кажучи вже про явні ляпи через «плавання в темі», особливо соціально-політичній чи історичній), виглядає, м’яко кажучи, простувато, а гостро кажучи — інколи абсолютно неналежно.
Свого часу, 1095 року, папа Урбан ІІ після офіційної промови з нагоди завершення Собору в Клермоні, звернувся з балкону храму до зібраних на площі зі знаменитою промовою, в якій закликав до Хрестового походу у Святу Землю. Це була така спонтанна промова, яка, стверджують історики, повністю змінила хід історії світу. Хоч я дуже сумніваюся, що вона була не підготовлена і не продумана — навіть якщо спонтанна й емоційна.
Всі папи за різних нагод, від приватних зустрічей до офіційних документів, рівня енциклік, мають цілу когорту спеціалістів, які готують ці промови й тексти, які потім ще проходять десятки «сит», корегування ватиканськими (і не лише) експертами з конкретних питань. Приміром, всі енцикліки Йоана Павла ІІ написані богословами найвищого рівня, і потім, після відшліфування тексту, папа це підписував і публікував під своїм ім’ям. Відомо лише про один фрагмент однієї енцикліки (і то в секреті), який написав власноручно Йоан Павло ІІ, — один підрозділ філософської енцикліки «Віра і розум», присвячений св. Томі Аквінському.
Коли обрали Йоана Павла І, попередника папи Войтили, той вирішив сам писати свої промови і виступи. Це, щоправда, погано закінчилося, бо через 33 дні після обрання і 25 днів після інтронізації Йоан Павло І взяв і помер від інфаркту. Бути керівником такої кількості Народу Божого, тобто Католицької Церкви, зі стількома її підрозділами, тисячами єпископів і мільярдом вірних, орденами, інституціями, дипломатичними відносинами тощо, і пробувати все це охопити самотужки — справді, пряма дорога до інфаркту… А також небезпека, що в деяких питаннях із цих тисяч справ ти будеш банально некомпетентний.
Тепер ми постійно маємо справу з цим феноменом — у випадку Папи Франциска, коли він починає промовляти «від себе», відкладаючи підготовлений текст або після його прочитання. Дехто жартома називає ці промови «ex aereo», бо зазвичай вони відбуваються на якомусь літаку в оточенні журналістів, — на відміну від офіційного «ex cathedra». На щастя, непомильність Папи стосується лише останнього.
Як кажуть ті, хто спілкувався з Франциском щодо України і росії, — він повністю по стороні України і не приймає російської політики абсолютно. А тим більше, як пацифіст (останнім часом, щоправда, дещо поміркований), Франциск особисто повністю засуджує воєнну агресію проти сусідньої країни. Проте пробує всю цю складну ситуацію вирішити по‑своєму. Ситуацію, яку поки що неспроможні вирішити всі світові лідери, разом узяті.
Зокрема, Папа вірить, що можна домовитися, примирити, переконати. А для цього не можна спалювати мостів — як це зробила, приміром, Україна стосовно росії, залишивши на сьогодні один міст у відносинах з агресором: оборонно-мілітарний. Звідси різні спроби Франциска «промовити до росіян» (і до путіна ) «миролюбним тоном», щоб ті відкрилися, опам’яталися, навернулися, чи що там хоче понтифік від них. Чи від путіна. Не виключено, що до цілісної картини варто додати латиноамериканський антизахідний наратив (регіону, де народився і ріс майбутній папа) з елементами захвату росією і критики США та Заходу загалом.
Звідси, здається, походять саме такі промови Франциска під час цієї війни, саме таке ставлення до України і росії одночасно: повна підтримка України, постійні згадки «про багатостраждальний народ України» — приміром, під час недільної молитви «Ангел Господній» на площі св. Петра; а другого боку — миролюбний тон щодо росіян.
Зрештою, така позиція є не лише у Франциска, але й у багатьох на Заході. Ми не віримо в ефективність цієї позицію, називаючи її простою мовою «ті самі граблі»; проте на Заході прості люди, а то й деякі не дуже прості, — вірять.
Однак навіть якщо займаєш таку посередницьки-примирливу позицію, не можна нехтувати фактами. А це нехтування з’являється у Папи Франциска саме під час «вільних розмов від себе». Береться воно, скоріше за все, не з захоплення росією — бо Франциск якраз має алергію на різного роду «імперії» (від історичних, типу Британської, з якою колись мала неприємні справи його батьківщина, Аргентина, і до теперішніх, із росією включно). Це нехтування походить із: а) нерозуміння росії, б) нерозуміння європейської історії загалом, зокрема українсько-російських історичних проблем, в) брак знань про деталей деяких справ, історичних теж, і оперування шкільними відомостями про якісь історичні постаті, також і з російської історії, як хоч би про російських царів.
В цьому останньому випадку, то світова історія не сильно переймається їхньою тиранією, а тим більше — антиукраїнською діяльністю, лише акцентує в загальних рисах, що Пйотр І «європеїзував росію», а Єкатеріна ІІ завершила цей процес. Ну і тому це ніби «великий спадок» для сьогоднішніх росіян. Хоча у приватній розмові декілька років тому з одним із домініканців, який живе у Ватикані, Франциск, говорячи щось про росію і війну на сході України, сказав таке: «Ну бо з тією росією ми (читай: Ватикан) постійно маємо проблеми, а особливо з їхнім імперіалізмом, який береться від Петра І». На що отець відповів: «Та ні, це не від Петра почалося, це ще від монголів перейнялося і продовжується»…
У будь-якому разі, можна би було захищати чи то вирвані з контексту цитати папи, чи то несвідомі ляпи, чи його силкування буття посередником, щоб так допомогти Україні. Натомість важко бути захисником, коли негативні факти подаються як позитивні, а спроба примирити одну сторону викликає майже ненависть у іншої. Бо тоді такий захист не має великих підстав і опори. Та й таке «посередництво» зводиться нанівець, коли ще більше розлючує одну зі сторін, особливо — жертву агресії…
А все тому, що, по-перше, варто не відкладати вбік написаний і добре підготовлений текст. А по‑друге, особливо якщо йдеться про цю конкретну справу — війну в Україні, то варто і навіть обов’язково потрібно мати серед своїх радників об’єктивних спеціалістів, а не філоагресорів, які різними способами підсовуватимуть Папі, навіть в офіційні тексти, інколи завуальовано, ідеї, що утверджуватимуть агресора в його агресії, а одночасно підриватимуть довіру до Папи зі сторони України.
Загалом більшості людей подобається живе спілкування. Проте, здається, у цьому випадку Ватикану варто зайняти конкретнішу позицію, не дозволяти «вільних роздумів», часом некомпетентних, на тему цієї війни та способів її завершення, а натомість триматися тексту, підготовленого відповідними адекватними радниками.
Віримо, що Ватикан спроможний дати собі раду з таким мінімумом. Папа Франциск у тому числі. Ті, хто з ним спілкується особисто, кажуть, що це достатньо інтелігентна особа зі ще досить непоганою пам’яттю як для свого віку. Головне — «Богу довіряй, і дій так, якби все залежало від Нього, і одночасно так, якби все залежало від тебе». Особливо коли ти — Папа, і кожне твоє слово — на вагу золота… Ad maiorem Dei gloriam!
фінансово.
Щиро дякуємо!
