«Нехай моє майбутнє буде таким, яким хоче Бог. Я залишаю його у руках Того, Хто не може діяти інакше, ніж для блага кожного. Цього достатньо, щоб зробити мене щасливим», — казав блаженний Джованні Маццукконі, місіонер і мученик за віру.
Він народився 1 березня 1826 року у Північній Італії у багатодітній родині — був дев’ятим із дванадцяти дітей. З юних років Джованні знав, чим хоче займатися у житті — він хотів служити Богові, і у 19 років почав підготовку до священства. Одного разу під час реколекцій для семінаристів він зустрів священника-місіонера, який служив в Індії. Ця зустріч справила велике враження на Джованні — він почав мріяти про те, щоб проповідувати Євангеліє народам, які не знають Христа.
У травні 1950 року він був висвячений на священника і вступив до щойно заснованого Пієм ІХ Папського інституту закордонних місій. У березні 1852 року він разом із групою місіонерів вирушив на острів Вудларк, що нині входить до складу Папуа Нової Гвінеї. Там Джованні почав вивчати культуру тубільців, щоб краще розуміти, як налагодити з ними контакт, однак хвороба на деякий час перервала його служіння і він був змушений поїхати на лікування у Сідней.
Через деякий час він повернувся на Вудларк — і ця мандрівка стала його дорогою до мучеництва. 7 вересня 1855 року його підстерегла група озброєних тубільців. Маццукконі підійшов до них, щоб поговорити, але один із них ударив його сокирою по голові, після чого тубільці продовжили свою криваву розправу над Джованні та його співбратами.
Перед тим, як вирушити у свою останню місійну подорож, блаженний Джованні Маццукконі написав такі слова:
«Завтра я зійду на борт, а післязавтра, у суботу, вже буду у відкритому морі на шляху до Вудларка. Цьогоріч у Велику Середу, коли я плив до Сіднея, на нас налетів ураган, який розірвав наші вітрила, порвав канати і зламав верхню частину щогли. Потім він водив нас морем туди-сюди без напрямку і з мізерною надією, аж доки пасхальне сонце знову не засяяло над нами — і ми справді були схожі на людей, які воскресли з мертвих.
Що ж, Бог, який врятував мене тоді, знову буде зі мною у цій подорожі, і, якщо я Його не покину, Він завжди буде поруч. Все, що може трапитися зі мною, буде благословенням, благодаттю, за яку я повинен Йому дякувати. Якщо Він захоче відступити перед лицем небезпеки, або прикинеться сплячим, подібно до апостола, на носі корабля, я піду і розбуджу Його, щоб Він побачив небезпеку, яка мені загрожує. Якщо ж Він не послухає мене, я скажу: Господи, звели мені прийти до Тебе, і душа моя піде по воді, піде до Твоїх ніг і буде навіки вдоволена.
Я не знаю, що Він готує для мене у мандрівці, яку я розпочинаю завтра. Я знаю одне: оскільки Він добрий, то все інше — штиль чи буря, безпека чи небезпека, життя чи смерть — лише мінливі й минущі вираження Його незмінної, вічної Любові. Так, мої любі брати, у нас є інша країна, інше царство, інший дім, де всі ми повинні зустрітися, де більше не буде розлук і прощань, де минулі печалі і небезпеки лише збільшуватимуть нашу розраду і славу».
Папа Йоан Павло ІІ беатифікував Джованні Маццукконі у 1984 році, визнавши його мучеником, вбитим із ненависті до віри. День його спомину — 7 вересня.
фінансово.
Щиро дякуємо!
