Українці прагнуть миру. Але це має бути справедливий мир, а не мир за всяку ціну, — сказав 18 серпня 2024 року архієпископ Кельнський кардинал Райнер Марія Велькі, який завершив свій візит у нашу країну.
«Я переконаний, що найсильнішою зброєю в цій битві є молитва», — додає він.
Розмову з кардиналом Велькі провів Бернд Гамер із DOMRADIO.DE.
— Подорож в Україну — це в наші часи щось виняткове. Як вона виглядала? Як Ви, отче кардинале, наприклад, сприймали небезпеку на місці?
— З погляду безпеки, ситуація дуже різнопланова. У Киві ми щодня мали багато ракетних тривог. Цікаво було, що люди переважно цілком освоїлися з цією ситуацією, так що просто продовжують займатися своїми справами.
З іншого боку, в людях живе величезна довіра до системи Patriot, яка охороняє насамперед Київ. Є вимоги, згідно з якими діти й молодь повинні піти в укриття, щойно увімкнеться сирена. На деяких наших зустрічах ми були з дітьми і молоддю, тож мусили разом із ними йти в укриття, коли починалась ракетна тривога. Тож переживання були досить-таки амбівалентні.
Навіть коли ми їхали нічним потягом із Києва до Львова, наш поїзд подекуди був виведений з вокзалу через ракетну тривогу. Але я не відчував особливої тривоги. Присутність була там важливою. Важливішою від теоретичної загрози для мене особисто була зустріч із людьми, давання їм знаку надії та розради.
— Ви провели чимало розмов із різними людьми в Україні. Яке враження ці люди склали на Вас? Чи там переважає покірливість і розпач? А може, є надія?
— Вочевидь багато є змучених людей. Більшість із них просто хочуть, щоби ця війна скінчилася. Але не за всяку ціну. Вони хочуть свободи. Хочуть незалежності. Хочуть суверенності. Й постійно кажуть нам, що їх пригноблювали протягом усієї історії і що цю національну свободу в них знову й знову відбирали, — і вони вже не хочуть на це погоджуватися.
Тому багато хто готовий віддати життя в ім’я цієї свободи. Для багатьох це означає жертвування життя. А шокує те, що люди в тилу, звісно, сильно страждають, а з другого боку — віддають честь полеглим так, як у нас це годі й уявити, з такою шаною до них ставляться і з такою повагою, бо для них це насправді бійці за свободу. Вони їх вшановують як істинних героїв.
Є те, що для нас чужорідне, можливо — через нашу історію. Для мене самого це дуже тяжко, але я можу тільки виявляти велику повагу до цих людей. Вони мають відвагу і надію на майбутнє. І тому кажуть, що того, що дали полеглі, захищаючи своїм життям свободу України, змарнувати не можна. Тому потрібно йти в майбуття — але тільки у свободі.
— Отче кардинале, Ви прибули з Заходу. Які очікування щодо Вас мали українці? Що вони казали?
— Передусім, вочевидь, вони очікують від нас солідарності — щоб ми про них не забували, щоб не призвичаювалися до цієї війни, щоб ми не реагували виключно емоційним зворушенням, а потім поверталися до звичного життя.
Вони чекають і мають надію на підтримку в мирному процесі. Насамперед, очікують і сподіваються, що насправді зможуть втішатися або й жити тими самими свободами, які ми вважаємо очевидними; що вони також зможуть жити в ЄС, матимуть самовизначення, суверенність, мир і справедливість. Очікують, що ми будемо політично вимагати звільнення їхніх в’язнів. Я зустрів багатьох людей. Матері, які не мали контакту зі своїми дітьми чи з сином уже півтора року, і гірко плакали. Вони не знають, що сказати. Вони не відають, чи діти живі, чи померли. Щодня живуть у непевності. Чи син іще взагалі живий? Чи він поранений? А може, загинув? Що з ним сталося десь там, на фронті?
Ця непевність нищить людей. Вони очікують від нас, що ми будемо публічно, також на політичній арені, вимагати дотримання Женевських конвенцій і визнання прав полонених. А передусім — щоб ті, хто залишився, довідалися, що з ними сталося.
Кардинал Велькі відвідав собор УГКЦ у Києві. Фото: Департамент інформації УГКЦ
— З другого боку — імовірно, вони також вимагають, щоб ми їх підтримували у війні. Що Ви думаєте про таку вимогу? Чи, може, Вам її взагалі не висували?
— Ніхто мене не просив про постачання зброї. Я там перебував не як політик. То не моя робота. Я був як єпископ і міг тільки дати цим людям духовну розраду, розраду, збудовану на вірі, дати їм надію.
Незалежно від цього, я вочевидь мушу сказати й визнати, що більшість людей переконані — немає альтернативи для такої боротьби, яку вони відчувають як боротьбу за свободу. І має бути цілком зрозуміло: це агресивна війна проти України, з порушенням міжнародного права. Незалежно від того, що сталося і могло статися раніше, ця держава — а саме, російська держава — вторглася в іншу суверенну державу з порушенням міжнародного права.
Я особисто переконаний, що зброя у кінцевому підсумку не творить миру. А як людина віруюча і єпископ Церкви, я переконаний, що найсильнішою зброєю в цій боротьбі є молитва, бо молитвою ми можемо штурмувати небо, а тим самим — Бога, який має в своєму розпорядженні інші можливості, ніж їх мають люди.
Вбивства і нищення повинні припинитися. 300-400 мертвих щодня — це абсурд. А місцеві священники кажуть, що загиблих дуже багато. День без похорону для них — це день свята. І цьому треба покласти край. У кінцевому підсумку, дипломатія і діалог мають привести до миру, причому справедливого миру — з урахуванням прав України.
фінансово.
Щиро дякуємо!
