Літургійне експериментаторство не має нічого спільного з соборним aggiornamento. І зрозуміло, що частина вірних цього не сприймає, звертаючись до тридентської літургії.
Однак це не може означати заперечення Другого Ватиканського Собору і літургійної віднови у правильному розумінні, зауважує о.Ярослав Купчак у наступному тексті симпозіуму «Майбутнє Католицької Церкви», організованому журналом First Things.
Читайте також:
1.Чи виживе Церква у ХХІ столітті? Так — якщо залишиться вірною Об’явленню
2.Що робити Церкві в дедалі більше секуляризованому світі? Відповідь — не в соціології чи «синодальності»
3.Папська непомильність? Так. Довільність папського вчення? Рішуче ні!
Уже на вступі своєї статті о.Купчак зі вдячністю пише про тих, кому близька тридентська літургія:
«У багатьох місцях найбільш серйозними, свідомими й активними католиками є ті, які щотижня збираються на наступну Тридентську Месу. Вони можуть розраховувати на урочисте, навіть прекрасне служіння літургії — часто з григоріанським співом — і богословськи серйозну проповідь, сповнену поваги до традиційного вчення Церкви».
Тим, чого багато хто не розуміє, є факт, що позиція груп «Тридентини» набагато ближча до духу Кароля Войтили, аніж те, що часто відбувається на Заході — постійне літургійне експериментування заради самого експерименту.
«Дух цих груп має дещо спільне зі студентськими групами, якими керував молодий Кароль Войтила в Кракові в 1950‑ті роки. Під час літніх сплавів на байдарках, що стали легендою, Войтила кожному давав маленький двомовний Месал, у якому можна було простежити весь текст Тридентської Меси польською мовою. (…) В одній зі своїх найраніших опублікованих праць, написаній для польського пастирського журналу «Homo Dei» у 1957 році, Войтила наголошував, що активний відпочинок на лоні природи — у лісі, біля озера чи моря — це ідеальний спосіб впровадження у таємниці віри, особливо для молоді. (…) Не про те йшлося, щоби здивувати людей нетрадиційним чи видовищним служінням Святої Меси. Ідея полягала в тому, щоб учасники виїзду зрозуміли, що Євхаристійне служіння може і має бути невід’ємною частиною їхнього щоденного життя — ‘джерелом і вершиною всього християнського життя’».
Отож про що йшлося Каролю Войтилі, а також іншим головним представникам літургійного руху, таким як о.Проспер Ґеранже, Одо Казель, о.Ламбер Бодуен, Романо Гвардіні, Луї Бує? Про літургійну свободу, постійну імпровізацію? Звісно що ні! Вони підкреслювали необхідність більш свідомої участі вірних у літургії. Тільки в цьому дусі можна правильно зрозуміти значення літургійної віднови, здійсненої на Другому Ватиканському Соборі. Тільки так можна правильно зрозуміти соборну Конституцію про літургію. Як наголошує о.Купчак:
«вкорінена у глибоку христологічну, тринітарну й еклезіологічну теологію літургії, вона пропонує оновлену літургію як необхідну для міцної формації Божого люду і його впровадження в християнську таємницю і християнський спосіб життя».
То звідки ж така велика плутанина, що виникла в Церкві в пособорний період, у тому що стосується літургії?
Відповідь полягає в помилковому розумінні соборного aggiornamento (з італійської — поточний момент), яке визначило напрямок і темпи пособорних змін. Ідея Другого Ватиканського Собору як нового початку створила розрив із католицькою спадщиною: Церква, здавалося, соромилася свого минулого, — а майбутнє розглядалось як таке, що потребує адаптації до всього світського.
Іншими словами, проблема була не в Соборі, а в «прогресивній позиції» великої групи богословів і душпастирів, які під приводом соборного aggiornamento силкувалися «вигадати Церкву заново». На жаль, така вигадана Церква більше не буде Церквою Христа, а скоріше «новоутворенням», пухлиною (примітка редактора: в о.Купчака цього слова немає), що паразитує на католицькій спадщині. Певно, цей підхід ніде не був помітний так чітко, як у літургії:
«Місцем, де більшість вірних мали безпосередній контакт із теологією Другого Ватиканського Собору, була літургія. Багато змін були сприйняті з ентузіазмом: заміна латини національними мовами, розширення біблійних читань, активніша участь мирян. Проте низове впровадження соборних реформ мало й темну сторону. Чимало перекладів латинських літургійних текстів були неточними; нові літургійні тексти народними мовами відображали сумнівну пособорну теологію — зокрема, знецінюючи природу Меси як Жертви; нова музика, написана після Собору і співана народними мовами, була банальною, сентиментальною і не пасувала урочистості григоріанського співу. Священники часто розуміли літургійну реформу як запрошення до спонтанної імпровізації та постійного експериментування, а серед мирян фокус змістився з Бога на саме зібрання».
Тут отець Купчак повертається до питання, з якого розпочав: звідки взявся розвиток руху Тридентської Меси в останні десятиліття? Це реакція на пособорну богословську й літургійну кризу.
На жаль — як це часто буває з такими реакціями, — цей рух виливає дитину разом із купіллю:
«У багатьох колах Тридентської Меси пошук самовизначення зосереджувався не на виправленні пособорових богословських зловживань, що їх Бенедикт XVI описав як прояв герменевтики розриву, а на критиці та неприйнятті самого Собору. Особливо серед католиків, які не пам’ятають дособорних часів, ностальгія за понтифікатом Пія XII і критика того, що сталося потім, служать спрощеними рамками для розуміння складної сучасної історії Церкви».
Собор не мав наміру творити нову літургію у відриві від усієї попередньої богослужбової традиції. Ішлося про
«реформування римської Меси, яка мала бути повсюди запроваджена в Церкві латинського обряду. Отож дозвіл на відправу Тридентської Меси надавали тільки на дуже обмежених підставах. Потім Йоан Павло ІІ, у відповідь на постійні потреби у Тридентській Месі, дозволив дієцезіяльним єпископам надавати дозвіл — за умови, що ‘буде публічно пояснено, щоб уникнути всілякої двозначності, що такі священники та їхні вірні жодним чином не поділяють позицію тих, хто ставить під сумнів законність і доктринальну точність Римського Месалу, проголошеного папою Павлом VI у 1970 році’».
Як Йоану Павлу ІІ, так і Бенедиктові XVI було ясно, що тридентська літургія є належною формою звершення літургії. Щоб висловити це точніше, Бенедикт XVI у «Summorum Pontificum» визначив тридентську літургію як надзвичайну форму римського обряду. Тим часом motu proprio Франциска «Traditionis custodes» від 2021 року дуже серйозно обмежує застосування Тридентської Меси. Зрозумілою є вимога, сформульована ще Йоаном Павлом ІІ і повторена в «Traditionis», щоб ті, хто бере участь у Тридентській Месі, «не заперечували дійсності й легітимності літургійної реформи», ухваленої ІІ Ватиканським Собором. Незрозумілим натомість є «брак душпастирської чутливості до тих, кого протягом останнього десятиліття запевняв Бенедикт XVI — а часто і їхні єпископи та парафіяльні священники — у законності їхньої літургійної практики».
Те, на що автор статті звертає увагу, — це паралельні рішення Папи Франциска, що впливають на сприйняття його ставлення до Тридентської літургії. Отець Купчак згадує неясну адгортацію «Amoris laetitia», «квазі-ліквідацію» Інституту Йоана Павла ІІ в Римі, значущі зміни у викладанні в Папській академії життя, декларацію «Fiducia supplicans» щодо благословення гомосексуальних пар та критичні зауваження префекта Дикастерію віровчення щодо енцикліки Йоана Павла II «Veritatis splendor». Вони не пов’язані з літургією безпосередньо, але прихильники тридентської літургії сприймають їх як вираження «герменевтики розриву з традицією».
«Інколи, дивлячись на бібліографічні посилання й виноски в текстах Папи Франциска, можна мати враження, що у своєму вченні цей папа хоче винести за дужки досягнення двох попередніх пап і запропонувати власну інтерпретацію Другого Ватиканського Собору. Ці незгоди щодо належного тлумачення останнього Собору безсумнівно ускладнюють розв’язання суперечки про правильний сенс літургійної реформи та дійсність Тридентської Меси».
Отець Купчак також вказує конкретні дії, до яких необхідно вдатися, і зробити це якнайшвидше.
По-перше, потрібна катехиза про Другий Ватиканський Собор, який — особливо серед молодих і відданих католиків — може стати «чорною легендою» сучасної церковної історії. Ця катехиза має пояснити основні досягнення й надії останнього Собору в найбільш обговорюваних царинах: еклезіології, релігійної свободи, свободи совісті, екуменічного та релігійного діалогу. Тільки в цьому богословському контексті можуть стати зрозумілими принципи літургійної реформи.
По‑друге, в дієцезіях, парафіях, семінаріях, монастирях та інших спільнотах потрібна міцна катехизація про теологію Євхаристії. Ця катехиза повинна стосуватися біблійних джерел Євхаристії, її історії та богослов’я, а також практичних принципів її служіння та участі в ній.
По-третє, у світлі сказаного вище про теологію Євхаристії, необхідно проявити цілісну і всебічну увагу якості служення Святої Меси. Це включає в себе красу церковного оздоблення та літургійного одягу; поведінку священника та всіх учасників літургії; а також зміст, якість і красу музики.
Тож якою має бути літургія в майбутньому, щоб відповідати постулатам соборної віднови — а водночас не втрачати нічого зі своєї суті та зберігати тяглість традиції?
«Вона має відновити свій сакраментальний, молитовний і сповнений гідності характер, який насамперед має служити «вертикальній» зустрічі віруючих із Богом. Як навчав Бенедикт XVI, уся літургія повинна вказувати на красу грядущого світу, матеріального й духовного, переміненого благодаттю Христа. Тому краса літургії повинна включати красу зовнішньої та внутрішньої архітектури храмів і каплиць, красу літургійної музики та її текстів, а також усього богослужіння та проповідування».
Бо, зрештою, не йдеться про дилему «стара чи нова літургія». На думку отця Купчака, вся «нинішня гостра дискусія між прихильниками старої та нової літургії — другорядна». Справа скоріше в тому, що — незалежно, чи ми використовуємо «старий», чи «новий» Месал, — ми правимо літургію так, щоб вона фактично служила сакраментальній зустрічі з Богом, яка нас переображує. Літургія повинна спрямовувати людину до Бога, а не реалізовувати свавільні домагання псевдореформаторів до нестримної імпровізації та експериментування.
фінансово.
Щиро дякуємо!
