Дивно, коли стаєш епіцентром подій. Дивно, коли новини, які раніше збуджували, пролітають повз вуха, вислизають з поля зору — все заступає власне тут-і-тепер. Тепер не ти випитуєш, «що в світі цікавого?» — світ випитує у тебе. Багато важливого і просто цікавого відбулося за останні три місяці в світі. Але все проходить повз – бо твій світ звузився, помістився в межі Майдану і кількох центральних вулиць Києва.
Зрештою, одне коротке повідомлення, вихоплене краєм ока десь у розпал подій, мимоволі спливає у пам'яті: група ентузіастів ініціює беатифікацію Джона Рональда Руела Толкіна. Побачивши це повідомлення, я посміхнулася і … прокрутила стрічку новин у пошуках того, що дійсно важливе. Майдан тоді вже зазнав перших втрат. Але до «кривавого вівторка» була ще ціла вічність.
Тепер, коли ще нічого не закінчилося, я не можу позбутися неспокою, пов'язаного з цією новиною. Може, тому, що хтось із російських репортерів, що були на Майдані 18-20 лютого, порівняв те, що бачив там, з фільмом «Володар перснів»? Тому що мені самій Майдан у ці дні нагадував битву за Хелм? Такий самий слабкий захист, переважно з ополченців. Так само на них організовано рухаються чорні, добре оснащені воїни, всі на одне лице. Примітивна зброя — каміння, палиці, пляшки з грецьким вогнем. Чорний дим. Вежа, охоплена полум'ям, з якої зриваються вниз маленькі чорні фігурки — ах, ця кіношна умовність! У натовпі раптово то тут, то там падають захисники, немовби влучені стрілою. Мчить на людей, захищених тільки щитами, залізне громадище, яке раптом вибухає вогнем. Набат. Гул. Рев. Гуркіт. Зойки. По один бік — людяність. По той бік — тупа злість, жорстокість і чиєсь владолюбство, помножене на жадібність і піднесене до ступеня страху.
Блокбастер. Господи, нехай це буде просто блокбастер! Це все таке схоже на епізод з фільму Пітера Джексона… Це не може бути моє рідне місто. Це не може бути Майдан. Потворний, поцяцькований сусальним золотом, з «конем у кущах», з йолкою, якій так і не вдалося відбутися цього року, потворним «трансформером», що називається архангелом Михаїлом, неоковирною колоною монумента Незалежності, мармуром і жлобською позолотою — всім тим, що я терпіти не могла, лаяла, про що писала злісні статейки …
Але я знаю, що це він. У ці дні і ночі він став справжнім, а не кіношним Хелмом. І страшно продовжувати аналогію — адже тоді виявиться, що найважча битва у нас все ще попереду. Битва при воротах Мордора. Вирішальна і безнадійна.
Не знаю, наскільки серйозною є ініціатива беатифікації Толкіна. Ось і Честертона збираються беатифікувати — чом би не створити цілий сонм блаженних літераторів? Але Честертон був не тільки автором детективів про отця Брауна, він був ще й богословом. А професор Толкін був фахівцем зі стародавніх мов і «просто католиком». «Володар перснів», звичайно, — дуже християнська книга. Але субкультура, яка на ній виросла, і цілий сонм епігонів жанру «фентезі» зовсім випустили з уваги християнський месидж . Іноді навіть цілком навпаки — книги виявляються відверто антихристиянськими.
Лейтмотив Толкінових книг – здивування. У світ воїнів, королів, магів, живих і мертвих армій, темних і світлих духів, надприродних сил раптом заявляється обиватель з пивним черевцем і волохатими ногами — і виявляється, що всі ті велети залежать від того, як вчинить він. Вони для нього — помічники або навпаки, вороги. І він зовсім не супермен — у тому числі латентний. Уночі він не перетворюється на здоровенного чолов’ягу з отакенними біцепсами чи в хитромудрого вампіра. Він відверто жалюгідний — мокне під дощем, боїться, ниє, коли голодний. І абсолютно очікувано він програє у фіналі. Він безнадійний. Він слабкий, слабкий до кінця. Але поруч обов'язково виявляється ще один слабак — і це все міняє.
Можливо, всі книги на світі написані про одне і те ж — про перемогу добра або його поразку. Але ця книга — книга ХХ століття, дітище двох світових воєн, — про те, що перемога кується слабкими руками. Руками людей, які жодної години в своєму житті не готувалися бути воїнами. Але в момент «Ч» вони раптом із вражаючим спокоєм відставляють убік недопитий чай, зачиняють за собою вхідні двері і вирушають на поле бою. І все, що їх турбує по дорозі – носовичок, який вони забули вдома.
Якщо їм пощастить, і вони повернуться додому, вони не принесуть зі собою гори скарбів. Слава обійде їх стороною. Знайомі дивитимуться несхвально, а за спиною – крутитимуть пальцем біля скроні. У них залишаться спогади — важкі і не дуже — і братерство з тим величезним світом, про який нічого не знають розсудливі сусіди на сходовому майданчику.
Вони прийдуть переможцями. Героями, які виграли найголовнішу, фінальну битву Добра зі Злом. Але ніхто довкола цього не помітить — адже ні вони самі, ні сходовий майданчик нітрохи не змінилися.
Мені завжди було цікаво, що відбувається, коли закінчується книжка. Що сталося далі з Попелюшкою і Принцом? Як вони жили? Адже вони обов'язково почнуть дратувати один одного — він, напевно, багатий нероба, а в неї від неробства, як у кожної жінки, яка звикла багато працювати, заведуться мухи в голові. До того ж, мезальянс… Або ось «Володар перснів». Добре, війна закінчилася. Розруха, голод, хвороби, мародери, вже не перше покоління людей, що вміють тільки воювати. А тут ще король — у країні, що давно відвикла від монархії, — до того ж, колишній волоцюга. І королева не від світу цього. Загалом, після тверезих роздумів, можна позаздрити тим, хто встиг ускочити в останню балію, що відчалила в бік Валінора.
Як жити після війни? Так, я знаю, війна ще не закінчилася. Ми ще не перемогли. Але чи закінчуються такі війни взагалі? Коли? І яка битва — фінальна? Ми втримали свій Хелм. Попереду — тільки Мордор. Царство Зла. Багато списів поламали шанувальники Толкіна, намагаючись з'ясувати — що саме чи яка країна послужила прообразом Мордора. Нацистська Німеччина? Комуністичний СРСР? Толкін у відповідь на ці питання тільки посміювався і завжди відповідав "ні". Він був католиком. Для нього Мордор — це не географічна і не політична категорія. Мордор — це Ворота Пекла, за якими — Зло. Просто Зло. Яке може набути будь-якої форми. Проникнути в будь-яке серце і спокусити його — як це сталося з первосвящеником Світла Саруманом. І якому хоч якось протистояти можуть тільки ті, хто слабкий і знає про свою слабкість.
Битва неминуча. Перемога в бою — неможлива. Все, що пропонує нам «рецепт Толкіна» — чинити опір з усіх сил і чекати, що Добро переможе. Яким би слабким воно не здавалося. Солдат Толкін, що бачив дві світові війни, розумівся на жахливих і безнадійних битвах.
Мій друг написав у своїй колонці, що після загибелі Небесної сотні — як після Аушвіца — неможливо писати вірші. Він поет, йому видніше. Напевно, це дійсно неможливо. Неймовірно важко — писати після Майдану. Але все ж, абсолютно необхідно. Інакше наступного разу ніхто не вийде на безнадійну останню битву при Чорних Воротах.
Катерина Щоткіна, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
