7. Декалог (назва десяти заповідей, з грецької — «десять слів») був даром, що його Вибраний народ отримав від Бога на Синайській горі. Церква — народ Нового й Вічного Завіту — надає Декалогу такої ваги, бо прагне бути вірною словам Христа, який сказав: «Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, — Я не руйнувати прийшов, але виконувати» (Мт 5, 17).
Разом із тим Церква не вміє дивитися на Декалог інакше, ніж у світлі Христового вчення. «Один бо вам Наставник — Христос» (Мт 23, 10). Більше: Він, Христос, «є кінець Закону — на праведність кожному, хто вірує» (Рим 10, 4). А отже, Христос — це не лише наставник, який відкриває нам правду про добро та сповнену любові Божу волю щодо кожного з нас. Він — Спаситель, який має силу впровадити нас на дорогу вічного життя. Христос у Нагірній проповіді дав нам наочну лекцію, як належить читати Декалог: «Ви чули, що було стародавнім наказане: Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові. А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. (…) Ви чули, що сказано: Не чини перелюбу. А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт 5, 21-22; 27‑28).
Звернімо увагу, що це не мова пророка, який промовляє від імені Бога. Христос тут говорить на підставі власного суверенного авторитету, як Бог і Законодавець. Своє вчення Він починає категоричною формулою: «А Я вам кажу». А сказав Він нам тоді, що окремі заповіді Декалогу містять у собі набагато більше, ніж це виникає з їхнього літературного формулювання. Оскільки під словами, за допомогою яких заповіді сформульовано, міститься простір, який ми повинні поглиблювати мірою загострення нашої духовної та моральної уяви. Треба, повчає нас Христос, відкриватися на дух, у якому були сформульовані заповіді; а цим духом є дух любові. Окремі заповіді закликають нас, щоб усі важливі сфери нашого людського буття й діяльності ми наповнили любов’ю.
А отже, наше ставлення до життя, особливо людського (П’ята заповідь), пізнання власної та чужої сексуальності (Шоста заповідь), задоволення матеріальних потреб (Сьома заповідь) мають бути наповнені справжньою любов’ю. Любов повинна проймати і таку важливу, а разом з тим і таку делікатну царину нашої людської діяльності, якою є мова (Восьма заповідь). І царину ще делікатнішу, а саме — наші бажання (заповіді Дев’ята і Десята). На любові «увесь Закон і Пророки стоять» (Мт 22, 40). «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христовий» (Гал 6, 2).
Любов є головним законом Нового Завіту, суттю його морального вчення: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив» (Йн 13, 34; пор. 15, 12). Отже, не йдеться про звичайну доброзичливість до інших, ані про любов, навіть самозречену, але обмежену власною родиною, народом чи друзями. Головним законом Нового Завіту є така любов, яка є наслідуванням любові Божого Сина: безкорислива, що поширюється навіть на ворогів, самозречена аж до віддання життя.
Нічого дивного, отже, що ми, маючи перед собою таку радикальну програму, сповнені страху, ставимо собі запитання: «Та Син Людський, який прийде, чи Він на землі знайде віру?» (Лк 18, 8). На щастя, сила Христа більша від нашої слабості. «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, — в Ісусі Христі» (Флп 4, 13). Намагаймося тільки щиро повірити цьому, а Він дасть нам благодать, завдяки якій ми зможемо діяти згідно з Його волею.
8. Парадоксальна річ, що Христовий закон, який прагне охопити кожен наш вчинок, кожне слово (пор. Мт 12, 36) й кожну думку (пор. Мт 15, 19), можна сприймати як «Закон волі» (Як 1, 25). Так сприймали його перші християни; так сприймаємо його ми, віруючі у Христа наприкінці другого тисячоліття християнської ери. «Христос для волі нас визволив» (Гал 5 1), бо «де Дух Господній — там воля» (2 Кор 3, 17).
Але ми повинні переборювати дитячу незрілість, яка не розуміє, чому слід чинити добро й уникати зла, а відтак їй потрібні батьківські накази та заборони. Доросла ж людина намагається зріло творити єдність зі своїм батьком та матір’ю в усьому, що є добре. «Браття, не будьте дітьми своїм розумом, — будьте в лихому дітьми, а в розумі досконалими будьте!» (1 Кор 14, 20; пор. Гал 4, 1‑7).
Мірою того, як любов стає для нас провідною вказівкою у зрозумінні Божих заповідей, дійсністю стає обітниця, записана у книзі Єзекиїла: «І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро, і викину камінне серце з вашого тіла, і дам вам серце м’ясне. І духа свого дам я до вашого нутра, і зроблю Я те, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати» (Єз 36, 26‑27).
Зрозуміло, що тоді виконання Божих заповідей стає для мене реалізацією моєї свободи. Адже моєю найглибшою волею є діяти згідно із засадами любові. Керуючись цією логікою, апостол Яків назве заповідь любові до ближнього «Законом Царським» (Як 2, 8). Отже, і у вищому вимірі — вимірі нашого покликання бути Божими приятелями й слухачами Його спасенного слова — реалізується духовна свобода та зрілість, яка (про що була мова на початку) є постулатом уже щодо природного закону, який Творець виписав у наших сумліннях. І реалізується завдяки тій любові, якою нас надихає сам Святий Дух.
Новий Завіт не раз застерігає від найбільшого непорозуміння, яке може статися стосовно свободи: від зведення її тільки до форми, так, нібито свобода полягає у тому, що кожен може робити те, що йому заманеться. Насправді свобода за своєю природою звернена до добра. Її суть у тому, що я справді є господарем самого себе, а отже, вмію правильно розпізнати добро й найохочіше звертаюся саме до нього.
Важко знайти більше непорозуміння, ніж те, коли хтось відокремлює принесену Христом свободу од вірності Божим заповідям: «Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному!» (Гал 5, 13). «Поводьтеся як вільні, а не як ті, що мають волю на прикриття лихого» (1 Пт 2, 16). «Усе мені можна, але мною ніщо володіти не повинно» (1 Кор 6, 12).
9. У Нагірній проповіді Ісус говорить тільки про заповіді другої Мойсеєвої таблиці, тобто про ті, які регулюють наше ставлення до ближнього. В інших місцях Нового Завіту, де йдеться про необхідність виконувати заповіді (Мт 19, 16-19; 15, 4‑8; Рим 13, 9; Як 2, 10) також згадуються лише заповіді другої таблиці. Мовчанка Нового Завіту щодо заповідей першої таблиці, які визначають (або говорять) про наше ставлення до Бога, примушує замислитися: хіба ж ми сьогодні вже не зобов’язані виконувати ці заповіді?
Тільки один раз — зате як! — Ісус згадує про заповіді першої таблиці. А саме: чітко ділить свій скорочений виклад декалогу на дві частини. Перша, яка, без сумніву, стосується заповідей першої таблиці, звучить так: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою» (Мт 22, 37). Апостол Йоан ще інакше переказує зміст Декалогу, але теж поділ на дві частини: «І оце Його заповідь, щоб ми вірували в Ім’я Сина Його — Ісуса Христа, і щоб любили один одного, як Він нам заповідь дав!» (1 Йн 3, 23).
Отож, біблійним фактом є мовчанка Нового Завіту як про окремі заповіді першої таблиці, так і загальний їх виклад. До цього треба додати виразне апостольське твердження, що святкування суботи та шерег інших Мойсеєвих норм є лише тінню майбутнього: «Тож хай ніхто вас не судить за їжу, чи за питво, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за суботи, — бо це — тінь майбутнього, а тіло — Христове» (Кол 2, 16‑17).
У світлі цих даних відповідь на питання, чи ми надалі зобов’язані виконувати заповіді першої таблиці, видається ясною. Декалог був даром, що його Бог дав людям під час складання завіту на Синайській горі. Ми покликані до Нового і Вічного Завіту, який Бог дав людям в Ісусі Христі. Однак Новий Завіт не знищив Старого, а виконав його. Отож із заповідей першої таблиці ми більше не зобов’язані виконувати усього того, що було тільки тінню, яка вказувала на Христа.
Детальніше ця проблема буде представлена у трьох наступних розділах. Тим часом обмежимося твердженням, що заповідей першої таблиці ми не будемо читати інакше, ніж у світлі нашої віри у Христа.
Опрацював о. Павло Куницький ОР
За матеріалами: propovidnyk.com.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
