Бенджамін Франклін писав, що неминучими є лише дві речі — смерть і податки. Якщо з другим елементом цього твердження ще хтось би міг і посперечатися, то щодо першого усі ми цілковито згодні: смерть є частиною нашого життя і стосується кожного.
Для людей віруючих тема смерті не є чужою. Ісус помер на хресті, а своїм воскресінням надав сенс нашому життю. Проте коли помирають наші близькі, ми стаємо не лише перед лицем втрати, але також і перед певним викликом. Як гідно поховати померлого по-католицькому, у згоді з нашою вірою, перебуваючи у середовищі змішаних культурних традицій, просякнутому забобонами і поганськими звичаями?
Отець Матеуш Сьвістак, настоятель парафії Успіння Пресвятої Діви Марії у м. Надвірній Івано-Франківської області, розповідає читачам CREDO, як має виглядати католицький похорон, які він має форми та яку з них обрати, виходячи з особистих обставин; як родині підготувати свої старших членів до їхнього відходу до вічності та як самим підготуватися до похоронних урочистостей; які є похоронні звичаї та як подбати про те, щоби справи Божі не змішувалися з поганством і забобонами; а також про поминки, прощальний поцілунок померлого та інші важливі речі, які повинен знати кожний католик, щоб організувати гідний похорон.
Фото з профілю о. Матеуша на Твіттері
— Давайте поговоримо про смерть.
— Таємниця людської смерті нерозривно пов’язана з нашою вірою. Через своє пасхальне таїнство Христос надав смерті нового сенсу. Для християнина смерть це не кінець, а початок; це своєрідний перехід або брама до вічного життя. Католицька Церква у своєму вченні постійно підкреслює необхідність відповідного приготування до смерті. Не варто сприймати це як спосіб залякування чи розпалювання страху серед вірян; це передусім знак відповідальності за вічне життя людини. Повноту цього виражають власне поховальні обряди. «Церква, яка як Мати таємниче носила у своєму лоні християнина впродовж його земного життя, супроводжує його до кінця його дороги, щоб віддати “в руки Отця”. Вона дає Отцеві — у Христі — дитину Його благодаті, кладе в землю, з надією, зародок тіла, що воскресне у славі» (KKЦ 1683).
Християнський похорон це насамперед вираження віри у воскресіння та вічне життя. «У похоронних обрядах своїх дітей Церква з вірою відтворює Пасхальне таїнство Христа і молиться, щоби ті, які через хрещення були защеплені у смерть і воскресіння Христа, разом із Ним перейшли через смерть до життя» (Вступ до похоронних обрядів, п. 1) Саме тому Католицька Церква служить за померлих Євхаристію, яка втілює таємницю смерті й воскресіння Христа і є завдатком вічного життя.
— Як виглядає саме католицький похорон?
— Спершу погляньмо, як це виглядає в літургії. Обряд похорону для дієцезій України, затверджений Апостольською Столицею, містить три форми похорону.
Перша форма, так би мовити, зразкова, має три стояння: молитва в домі померлого, Свята Меса за померлого у храмі та обряди на кладовищі. Традиційно, між домом померлої особи та храмом, а також у дорозі на кладовище, відбувається процесія з молитвою за померлого (співаються відповідні псалми, зачитуються уривки зі Святого Письма). Проте часто, з огляду на локальні умови (відстань до кладовища, велике місто, вуличний рух тощо), ходу провести неможливо. Та навіть у цьому випадку треба зберегти правильний порядок. Центральним пунктом є Свята Меса за померлого, в якій бере участь родина небіжчика, його знайомі та парафіяльна спільнота. Це вираження нашої віри у вічне життя, а також наше прохання до Бога про милосердя для померлого. Дуже важливу роль у похоронній Месі відіграє проголошування Божого Слова. Так Католицька Церква проголошує Пасхальну таємницю, дає надію на частку в Божому Царстві, вчить любові до тих, що випередили нас на шляху до Неба, а також заохочує вірян давати свідчення своєї віри. Саме тому під час похоронних урочистостей не годиться виявляти знаків особливої уваги приватним особам чи становищам (за винятком ситуацій, які зумовлені, наприклад, прийнятими свяченнями). Наша участь у похоронній Святій Месі має виражати нашу віру в істину, яку Церква проголошує в літургії з волі самого Христа: «Життя віруючих у Тебе, о Господи, змінюється, але не закінчується» (похоронна префація). Найбільшим даром, який ми можемо пожертвувати нашим померлим, є саме жертва Святої Меси. Тож важливо, щоб учасники похоронних урочистостей були у стані освячувальної благодаті й могли прийняти Святе Причастя за душу померлого.
Після похоронної Святої Меси настає обряд «Останнього прощання». Цей обряд не означає очищення померлого з його провин (цю правду виражає служіння Євхаристійної Жертви), але є знаком поваги, яку виявляє християнська спільнота до одного зі своїх членів, перед тим як його тіло винесуть і поховають. Хоча смерть — це розлука, проте християни вірять, що, становлячи єдність у Христі, вони навіть смертю не можуть бути розділені.
У цьому обряді містяться відповідні молитви, окроплення та окадження тіла, а також прощальний спів. Окроплення освяченою водою нагадує нам, що хрещення відкрило нам дорогу до вічного життя; а окадженням ми віддаємо шану тілу померлої особи, що було Храмом Святого духа. Ці два жести можна вважати символами прощання. Варто пам’ятати, що обряд останнього прощання може відбуватися лише у присутності тіла померлого. Тож якщо з якоїсь причини практикується кремація останків, то вона повинна відбутися після церемонії прощання. Якщо ж кремація відбулася перед похоронними урочистостями (наприклад, урна з прахом прибула з-за кордону), тоді дозвіл на присутність праху померлого під час похоронної урочистості має дати дієцезіяльний єпископ (інструкція «Ad resurgendum cum Christo», 18.03.2016). Після Святої Меси відбувається перенесення тіла на місце захоронення та очікування на воскресіння, і там відбуваються належні обряди (благословення гробу, молитва за померлого, освячення нагробного хреста).
Дві інші форми похорону виникають із конкретних обставин. Наприклад, коли всі обряди відбуваються на кладовищі у відповідно підготованій каплиці (це так звана друга форма, що не передбачає служіння Святої Меси), або вдома у померлого (там є лише Літургія Слова, а тоді відбувається захоронення на кладовищі). Остання форма похорону може також звершуватися в ритуальному залі (похоронному домі). Тоді, за згодою ординарія, у такому місці можна служити Святу Месу (якщо це можливо).
Варто також зазначити, що Конференція єпископів тої чи іншої країни має право допасувати певні елементи до локальних звичаїв, якщо вони не суперечать християнській вірі.
— Які саме похоронні звичаї не суперечать християнській вірі?
— У світлі поданої вище інформації одразу треба сказати, що жодні поширені у нас забобони не узгоджуються з нашою християнською вірою. Віра в те, що якісь магічні дії чи певні предмети впливають на душу померлого чи на його близьких — цілковито суперечить християнству. Практикування забобонів узагалі свідчить про відсутність віри. Перевертання стільців, завішування дзеркал та вікон, розміщування поруч із труною різноманітних дивних предметів, торкання труною порога тричі та багато інших подібних маніпуляцій — це все ще живі серед нас залишки поганства. На жаль, люди все ще вірять «бабкам» більше, ніж ученню Церкви. І часом складається сумне враження, що родина чи сусіди померлої людини більше дбають про те, щоб позавішувати дзеркала, поперевертати стільці й табуретки, аніж про те, щоб підготуватися до похорону через сповідь та молитву. Віра в забобони та їхнє практикування — це гріх проти Першої Божої заповіді. Якщо ми справді хочемо допомогти померлому, виблагати для нього Боже милосердя, тоді замість того, щоб грішити забобонами, подбаймо про те, щоб бути у стані освячувальної благодаті та про побожну й активну участь у похоронній Месі, жертвуючи Святе Причастя за померлого.
Популярним і добрим звичаєм є чування вдома біля тіла померлого. Католицька Церква закликає наповнити цей час молитвою, читанням Святого Письма, побожним співом. Обряд похорону передбачає спеціальне богослужіння Божого Слова, а також є спеціально призначені для такого чування молитви. Бажана також присутність священника. Можна молитися Літургію Годин, зокрема Вечірню та Утреню. Якщо у вашій місцевості прийнято чувати цілу ніч, то варто дотримуватися цього звичаю. Але це в жодному разі не може стати приводом до застіль, розпивання алкоголю чи практикування цілковито нехристиянських звичаїв. Не завжди є можливість тримати тіло небіжчика вдома до похорону, для цього є спеціально підготовані зали чи дім жалоби; але також і там належить організувати чування біля тіла померлого.
— Чи повинна труна залишатися відкритою під час похоронних урочистостей і якщо так, то до якого моменту?
— Чування біля померлого найчастіше відбувається при відкритій труні, якщо для цього немає медичних або гігієнічних протипоказань і якщо це є нагодою для рідних попрощатися з небіжчиком. Труну закривають перед тим, як винести з дому, і переважно вже не відкривають (але бувають різні звичаї). Такі питання часто регулюються законодавством тієї чи іншої країни. У деяких країнах не дозволяється перевезення тіла у відкритій, тобто не запломбованій труні, тож Католицька Церква допасовується до місцевих законів.
— Ще один проблемний звичай — цілування небіжчика.
— У деяких родинах практикується цілування померлого на прощання. У цьому немає нічого поганого, якщо для цього немає санітарних протипоказань (наприклад, хвороба, від якої ця людина померла). Однак не можна нікого змушувати до цього, особливо дітей. Безперечно, смерть близької людини це велика втрата; проте сім’я чи родина має насамперед потурбуватися, щоб усе, що стосується похорону, а також їхня власна постава, виражали надію на вічне життя та віру у воскресіння.
— Як саме можна виражати свою віру у вічне життя та воскресіння?
— Ну хоча б пам’ятати про те, що саме на найближчих родичах лежить обов’язок приготувати старших членів родини до смерті. На жаль, маючи вдома осіб похилого віку — батьків чи дідусів, ми зволікаємо із запрошенням священника зі Святими Таїнствами. Якщо хтось із наших близьких уже не може за станом здоров’я самостійно прийти до храму, щоб посповідатися і прийняти Святе Причастя, то нашим обов’язком є запросити священника додому. Дуже шкода, якщо навіть і в таких ситуаціях перемагають якісь незрозумілі звичаї чи навіть забобони, тож «тягнемо» зі Святими Таїнствами до останньої миті, наражаючи на небезпеку спасіння душ. Не можна допустити до ситуації, щоб хтось із наших близьких відійшов із цього світу без примирення з Богом. Церква навчає, що «душі тих, хто вмирає у стані смертельного гріха, негайно після смерті йдуть у пекло, де вони терплять пекельні муки, “вічний вогонь”. Головна пекельна мука полягає у вічному відлученні від Бога» (ККЦ 1035) Не забуваймо про те, що Таїнства — для живих, а не для померлих. Тож варто подбати про те, щоб наші близькі добре приготувалися до вічності, наприклад, при нагоді Перших п’ятниць місяця.
— Чи потрібно влаштовувати поминки після похорону?
— Поминки це поширене і часте явище. Немає нічого поганого, якщо родина померлого організує обід чи почастунок для учасників похорону. Але це не повинно бути нагодою до вживання алкоголю чи обжерливості. А страви, що подаються на стіл, не мають жодного впливу ані на душу померлого, ані на тих, хто їх споживає. Гідним осуду є також влаштовування поминок просто на кладовищі, яке є місцем освяченим і не призначене для таких заходів, а тим більше для поганських звичаїв. На ситуацію померлого не впливають жодні харчові продукти, солодощі чи інші речі. Він уже нічого цього не потребує. Сумно спостерігати, як родина померлого дбає про те, щоб роздати присутнім на похороні цукерки, але не подбала про те, щоб перед похороном піти до сповіді і прийняти Святе Причастя.
— Чи католики повинні якось відзначати 9-й та 40-й день після смерті?
— Що стосується 9 і 40 дня після смерті, відзначання яких є дуже популярним серед населення, то треба знати, що вони не мають якогось особливого значення і не є обов’язковими. Це більше пов’язане з традиціями, а не зі вченням Католицької Церкви про смерть та вічне життя. Немає чогось такого, як блукання душі по землі після смерті. Стверджувати, що душа відвідує різні місця чи своїх близьких, що проходить через якісь додаткові земні «випробування» — це забобон, який суперечить нашій вірі. Католицька Церква навчає, що у мить смерті для людини закінчується час, коли вона могла заслужити собі на спасіння, і настає цілковите відділення душі від тіла. Саме тоді, коли людська душа стає перед Богом, на підставі так званого детального суду, вона отримує вічне спасіння — або безпосередньо, або через чистилище, — або вічний осуд (пор. ККЦ 1021-1022).
— Якщо є якісь сумніви чи люди не знають, як саме має виглядати похорон: де можна отримати «інструкцію»?
— Часом в інтернеті чи навіть у похоронних бюро можна почитати про похоронні звичаї, яких треба дотримуватися під час похорону. На жаль, дуже часто власники таких бюро чи автори статей в інтернеті мало що, або й взагалі нічого не знають про вчення Католицької Церкви чи про літургійні канони похорону. Тож варто одразу попередити похоронну агенцію про те, що ми, як християни, хочемо, щоб похорон померлого відбувся згідно з нашою вірою. Похоронне бюро повинно взяти до уваги побажання родини померлого, хоча б тому, що це родина оплачує їхні послуги. Якщо ж родина сама не впевнена щодо деяких питань, тоді треба порадитися зі священником, бо це на ньому лежить обов’язок пояснити нам правила нашої віри.
— Що ще ми можемо зробити для наших померлих, як люди віруючі?
— Вираженням нашої віри у вічне життя є також молитовна пам’ять про наших померлих. Гідною похвали є практика замовляти Святу Месу в річницю смерті чи отримування відпустів у різні дні року. Зовнішнім вираженням нашої пам’яті про померлих є також турбота про їхні могили, часте відвідування цвинтаря, підтримування порядку.
— Як довго повинна тривати жалоба (траур) за померлим і як вона має виражатися назовні?
— Жалоба нерозривно пов’язана з темою смерті. Це природний етап, якого ми потребуємо, щоб оплакати втрату когось важливого, хто займав особливе місце у нашому житті й досі ми не уявляли своє життя без цієї людини. У європейській традиції зовнішньою ознакою жалоби є темний одяг, який носять вдова, вдівець та найближча родина померлої особи. Однак сьогодні цей звичай поступово зникає, тому що не кожний хоче і відчуває потребу демонструвати свій смуток, а жалобу воліє переживати у серці. Традиційно є певний час тривання трауру, але він не є якимось чином регульований чи усталений. В реальності це дуже індивідуальний духовний та психологічний процес, під час якого людина проживає втрату близької особи, приймає цю втрату і починає нове життя. Часом це декілька місяців, а часом цей процес затягується на роки. Для християнина час жалоби — це час задуми, поглибленої молитви, відмова від розваг. Це також нагода зміцнити свою віру в життя вічне та спілкування святих. Християнська надія додає нам сил прийняти і зрозуміти факт людської смерті у світлі Христового воскресіння. З цього погляду — особливо якщо померла особа мала за життя близький контакт з Богом і встигла перед смертю поєднатися з Ним та прийняти Віатик, — ми не повинні хвилюватися за її долю після смерті. Адже маємо надію, що, живучи на цьому світі побожно, ми отримаємо частку у славі Неба, яку приготував нам, своїм дітям, наш Небесний Отець.
фінансово.
Щиро дякуємо!
