Франциск Ассізький — чи не найпопулярніший у масовій культурі католицький святий. Ним захоплюються християни, представники інших релігій і атеїсти — навіть ті, що загалом вороже налаштовані до Церкви. І ця популярність зіграла з Бідняком з Ассізі злий жарт.
Його часто змальовують веселим безтурботним гіпі, який співав пісні на галявинах, розмовляв із пташками і боявся наступити на мурашку. Його перетворили на символ екуменізму, екологічного порядку денного і «простоти», під яку кожен маскує те, що подобається особисто йому. У ньому хочуть вбачати полум’яного революціонера, який намагався похитнути підвалини тисячолітньої церковної традиції, хоча Бог не сказав йому: «Франциску, йди-но зруйнуй цю неправильну зашкарублу Церкву і збудуй іншу, правильну і прогресивну»; натомість звелів відновити ту Церкву, яка вже була.
Та мало кого цікавить, що Франциск ходив до мусульман не для проповідування «рівності всіх братніх релігій», а сподіваючись навернути їх в істинну католицьку віру, і що перші францисканські мученики загинули в Марокко ще за його життя. Мало хто знає, що він вимагав суворого виконання літургійних приписів, включно з використанням найкращих оздоб, шат і літургійного посуду — адже Богові належить найкраще, — і для того, щоб мати можливість тримати в руках Тіло Христове, прийняв дияконські свячення. Мало хто усвідомлює, що святий Франциск, із його радикальністю й категоричністю вкупі зі рвучким темпераментом, був дуже далекий від солодкого образу завжди усміхненого друга тварин, який постійно повторює: «мир і добро»; що далеко не кожен із нас узагалі зміг би знайти з ним спільну мову. Ймовірно, він навіть здався би нам, любителям співати молитву про «знаряддя миру» (до якої святий Франциск, до речі, не має стосунку), важкою у спілкуванні, по-ослячому впертою і загалом не надто приємною особою.
Бо той, хто перетворив своє життя у радикальну жертву Богові, за замовчуванням не може бути толерантним та зручним для всіх другом «усього хорошого проти всього поганого».
Жертва без страждань — не жертва
Ми часто легковажимо жертвою святого Франциска, не думаючи про те, чого насправді йому коштувало його радикальне навернення. Ми уявляємо це приблизно так: охоплений полум’ям божественної любові, Джованні ді Бернардоне (так його звали від народження) скинув з себе шовкове вбрання, начепив мішковину, що сушилася на паркані, й рушив своєю новою дорогою, пританцьовуючи і співаючи хвалу творінню. Зрештою, це набагато романтичніше й цікавіше, ніж уявляти, як син купця, який ще вчора спав у м’якій постелі, тремтить десь під кущем, жуючи корінці й витягаючи скалки з босих ніг.
Але жертва була би нічого не вартою, якби давалася легко і без страждань. Жертва стає жертвою лише тоді, коли ми відчуваємо дискомфорт, позбавивши себе чогось: якщо ти не їси м’яса взагалі — буде лицемірством відмовитися від м’яса на Великий Піст.
Сенс самозречення Франциска був саме в тому, щоб добровільно піти на страждання, щоби свідомо пережити дуже неприємні й подекуди навіть болючі речі. Потерпати від холоду, вітру і дощу; відчувати голодний біль у животі; мати замість подушки камінь, а замість ковдри — власне лахміття. Дивно було би вважати, ніби Франциск не відчував спокуси покинути все це і повернутися до звичного комфортного життя, й ніби кожна мить його існування після навернення була для нього радісною прогулянкою. Святість не падає з неба в одну мить; вона важко, повільно й болісно кується у стражданнях, у випробуваннях і в постійній боротьбі зі спокусами. Святий Франциск не був винятком із цього правила; він був дуже яскравим його уособленням. До такої міри яскравим, що наприкінці життя Господь нагородив його стигматами.
Стигмати — це не красиво і не романтично. Це дуже криваво і дуже боляче. Господь дає їх лише тим, хто здатен витримати цей біль; Він ділиться своїми Божественними Страстями лише з тими, хто вистояв у стражданнях земних. Святого Франциска називають «alter Christus», тобто «другий Христос», бо своєю жертвою він максимально наблизився до Христа — настільки, наскільки це дозволяла йому його людська природа, — ставши гідним розділити з Ним Його хресну жертву.
«І побачив Бог, що воно добре»
Звідси випливає ще одна риса святого Франциска, яку сьогодні піднімають на знамена екоактивісти й радикальні борці за права тварин: його любов до творіння. Її часто подають як спробу прирівняти кожне життя до людського; навіть дуже далекі від Церкви любителі песиків і котиків шаленіють від захвату, почувши про традицію благословляти тварин у день святого Франциска.
Однак для Франциска природа була насамперед відображенням Божої величі — і саме тому він вважав її прекрасною. Погляд Франциска на сотворений світ можна назвати спробою побачити світ очима Бога у момент творіння. Це припущення може здатися надто сміливим, однак воно цілком логічне у світлі сказаного вище: поділившись із Франциском своїми Страстями, Господь винагородив його також і часткою свого славного божественного бачення. Для цього святому довелося пройти своєю власною Хресною дорогою: від фізичних страждань до конфліктів і навіть відвертої зради з боку співбратів. Прибравши з горизонту все зайве, зрікшись усього, що мав, упокоривши свою плоть і свій дух до стану пилинки на холодній землі й максимально наблизившись до абсолютної жертовності самого Ісуса, він побачив із цієї перспективи, що світ сам по собі — прекрасний, незалежно від твого особистого комфорту й твого місця у цьому світі. І Франциск закохався у цей світ з усією можливою щирістю та чистотою, побачивши його таким, яким він є насправді, з перспективи власного «ніщо» — і з перспективи «alter Christus».
Отже, щоб побачити досконалість Божого задуму, потрібно прибрати з рівняння своє его з його нескінченними бажаннями і спокусами. Місія майже нездійсненна; але приклад святого Франциска дає нам певну надію.
*
Італійського письменника Умберто Еко важко назвати прокатолицьким автором, однак у його романі «Ім’я Рози» є один дуже цікавий образ. Деконструюючи легенду про проповідування птахам (хто ж із нас її не знає?), він припускає, що насправді Франциск зробив це не через радісне замилування птаством, а через те, що ніхто з людей у місті, до якого він прийшов проповідувати, його не слухав. Тоді святий, якого не хотіли чути живі, пішов на цвинтар, до мертвих, — і там його слухачами стали не симпатичні вільшанки, синички й голуби, а похмурі ворони, дратівливі сороки та різні стерв’ятники; тобто птахи з поганою репутацією серед людей — і «прокажені» тваринного світу. Небажані, незручні, з неприємними голосами.
Сьогодні ми так багато говоримо про святого Франциска; але чи чуємо ми те, що насправді каже він сам? Іншими словами, ми співаємо, як вільшанки, чи слухаємо, як ворони?
фінансово.
Щиро дякуємо!
