Ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії єпископ Павло Гончарук закликав підписати петицію про повернення храму святого Миколая у Києві католикам.
Нагадаємо, що боротьба київських римо-католиків за храм, збудований на кошти католицької громади й відібраний комуністичною владою, триває вже 32 роки.
Читайте також:
Кучма обіцяв Йоану Павлу ІІ, а Зеленський — Папі Франциску, але храм св. Миколая католикам не повертають
В ефірі CREDO ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії розмірковує над тим, чому влада досі не віддала храм і яку саме декомунізацію необхідно провести в нашій країні.
«Храм досі не віддали, бо ті, хто ним користується, вважають, що це їхня власність, — каже єпископ Павло Гончарук. — І є документи, які їм дістались у спадщину від радянського союзу — від бандитського угрупування, яке нищило, руйнувало, вбивало. Насправді ті, хто сьогодні руйнує, мають те саме джерело, яке і тоді руйнувало і вбивало нашу Україну. Вони забрали храм, зробили його власністю держави. І від початку незалежності України нічого не змінилося.
Цей храм у Києві, у центрі столиці, близько місця, де пишуться, ухвалюються закони. Але є люди, які не хочуть його повернути, прикриваючись різними законами. Для мене безсумнівне те, що злочинний [радянський] дух іще живе у крові й думках тих, хто зберігає такий стан речей. Бо це та сама отрута, яка є в тих, що сьогодні прийшли вбивати наш народ, тобто в росії.
Можна тільки згадати нашу історію. Голодомор — це лише те, про що найбільше говорять. А скільки розстріляно людей до Другої світової війни, скільки знищено інтелігенції, скільки зруйновано прекрасних храмів!.. Це все робили більшовики, радянська влада, яка родом із росії. І ті, що сьогодні вбивають, і ті, що не віддають цей храм, мають спільний корінь.
Зараз триває декомунізація, деколонізація, скидають пам’ятники. Це велика перемога, і за це треба дякувати Богу. Але потрібно ще викинути Леніна зі своєї крові, зі своєї голови. Викинути — означає привести справи у відповідний стан. Якщо храм — католиків, то треба віддати його католикам. Храм православних — то віддати православним. Мечеті мусульман — мусульманам, синагоги — євреям. Тобто віддати по справедливості. Натомість, якщо цього не відбувається, то комунізм сидить далі в крові».
Пояснюючи, чому влада має повернути храм св. Миколая католикам, єпископ Павло зауважив:
«Храм — це вікно до Неба. І цей храм побудований нашими братами й сестрами. Парафіяльна спільнота не претендує на чуже. Ми не просимо віддати нам частину метрополітену! Ті, хто користуються храмом, мають запитати себе: чий він? Є конкретні люди, які не віддають, які стоять на тому, щоб не віддати. І якщо вони знають, що це католицьке, бо архітектура, статуї — все показує, що це католицький храм, — то мають його віддати католикам. Якби католики сказали: ‘Нам не потрібно, використовуйте в інших цілях’ — то тоді зрозуміло. І все ж: хто побудував храм? — католики. Яким чином будівля перейшла у власність держави? Чи парафіяльна спільнота його подарувала, продала? Ми знаємо, як це відбулося. Його просто забрала радянська влада. Тому по справедливості його мають віддати, і немає логічних аргументів, чому цього ще не зробили.
Якби його відреставрувати, то це була би перлина Києва! Насправді дуже гарна архітектура. Але храм руйнується. Якби ця історична пам’ятка була у власності католиків і якби вони його допустили до такого стану — то невідомо скільки би там комісій було, вже би трубили, бо нищиться храм. А зараз він у такому стані — і все нормально!.. Храм справді треба рятувати. І ми просимо, щоб його віддали».
Єпископ Павло розповів: труднощі з ремонтом храму пов’язані зокрема з тим, що парафіяни просто не мають права його ремонтувати.
«Щоб розпочати ремонтні роботи, потрібно підписати договір. А парафіяльна спільнота не є власником, тому не може підписати договору; а отже, неможливо почати ремонтні роботи. І в цьому проблема. Парафіяни приходять до храму, моляться — і бачать, як їхній храм руйнується, а вони нічого не можуть зробити, бо ‘такий закон’. Ми ж правова держава! За це покарають, і будуть проблеми. А те, що ‘віджали’ і тримають храм у такому статусі, — це нормально? Це шизофренія.
Триває війна, загарбник прийшов, анексували Крим, окупували території — і це велика трагедія. Ми це обґрунтовано оскаржуємо і називаємо їх ворогами нашої країни, бо ворожді дії — це несправедливість. Натомість усередині держави вже понад 30 років такий самий стан справ, і це підтримується. Чим тоді ті, котрі не бажають віддати цей храм, відрізняються від путіна? Просто путін має армію, більше вбиває. А ці, що не віддають [віруючим їхній храм[, — такі самі, як путін, тільки не мають армії й послуговуються тим, що в їхніх руках. І це страшить. Для них неважливо відновити храм, щоб він був гарний! Це показує глибинну проблему: що в Україні є люди, які не люблять цю державу, не поважають людей цієї держави. Бо католики — це громадяни, які також мають брати відповідальність за свою країну, любити її, сумлінно виконувати обов’язки.
Ми є частиною цієї країни. Не можна протиставляти: католики — і держава. Ми — громадяни, і Церква нас вчить бути людьми. Й ми є людьми тоді, коли слухаємо, що нам каже Господь. А наша людяність проявляється у тому, що ми — відповідальні громадяни і беремо на себе відповідальність.
Коли хтось, маючи такі повноваження, чинить несправедливість, —то в мене запитання до цієї людини: чи вона взагалі любить цю країну? Чи не є вона співучасником іншої організації, яка зацікавлена в тому, щоби знищити Україну? Те, що не повертають храм, — прояв великої несправедливості, порушення прав людини, яке триває вже багато років. Бо вже не один президент обіцяв, — а однак усе ще є сила, яка цей процес гальмує».
«Війна, яка нині триває, — не тільки мілітарна; воєнні дії — лише один з етапів цієї війни. Щоб перемогти народ, потрібно позбавити його ідентичності. Якщо ворогу вдасться це осягнути, якщо людина не зможе відповісти на питання ‘навіщо я живу?’, ‘хто я?’, — то вона почне говорити: ‘навіщо мені воювати, навіщо мені захищати, а какая разніца?’ Спілкуючись із військовими й цивільними, [ми, священники], дуже часто опиняємося саме перед цим фактом: людина не знає ,хто вона. Вона ставить такі запитання, бо є проблема самоусвідомлення. І така людина є дуже добрим матеріалом, щоб нею могла маніпулювати якась інша сила.
Натомість коли людина тримається Бога, відкриває Бога, — то розуміє, ‘хто вона й навіщо’. Храм — це місце, де ми практикуємо свою віру, будуємо свої стосунки з Богом. Під час війни це також місце, де будується самоідентифікація, де вона відновлюється, підкріплюється, де черпає сили. Тому особливо під час війни потрібно якнайбільше звертатися до Бога і в Ньому черпати сили та шукати мотивацію.
Коли повернуть храм, це не означає, що там відразу почнуться ремонти. Не можна зміщувати акценти: мовляв, не можна віддати вам храм, бо ви почнете його ремонтувати, а це ‘не на часі’. Ні, саме це ‘на часі’! Бо це велика несправедливість, проступок проти Бога, відкинення Бога, декларація, що в нашій Україні Бога не поважають, що Він нам не потрібний, а діють демонічні сили, метою яких є знищення людини».
Єпископ Павло оцінив, що означав би крок влади до повернення храму католикам:
«Я вважаю, що влада має саме зараз зробити такий знак: ‘Господи, ми хочемо, щоб Ти нам допоміг, нас захистив. Тому ми віддаємо храми тим, кому вони належать’. І це — акт справедливості. Це не питання, хто й коли його ремонтуватиме, це питання нашої державності. Ми повинні почати від того, що чинимо справедливість. Якщо не буде акту справедливості — ми ставимо під загрозу нашу країну».
Відповідаючи на критику, мовляв ремонтувати храм під час війни не на часі, єпископ зауважив:
«Я зіткнувся з критикою ‘ви будете ремонтувати, а зараз війна’. Але я чомусь не бачу, щоб вони ходили на мітинги через те, що бруківку ставлять, скільки і які автомобілі купують. То це все нормально? А от храм ремонтувати — то це вже не можна? Тут більше політичне питання.
Я закликаю тих, у чиїй владі — віддати чи не віддати, щоб якнайшвидше віддали, щоб була звершена справедливість. Церква звертається, говорить: значить, поки що Господь говорить так. Але є й інші способи, якими Господь промовляє, щоб рятувати людину і країну. Тому я раджу краще послухати таку форму, бо друга форма може бути дуже болюча.
Це не погроза. Це життя. Можна прочитати Святе Писання, там це написано. Бо не можна так робити. Чиниться велика несправедливість, і не тільки з невідданням храму, а також і в інших справах».
Закликаючи людей підписати петицію, владика зауважив, що це нелегко зробити, однак важливо:
«Петиція — один з інструментів, які нам дає держава, щоби президент міг відреагувати. Тому, коли буде підписана ця петиція, то її має розглянути президент і дати відповідні вказівки.
Чи аж так потрібно підписувати петицію, якщо справа виглядає такою очевидною?! — але, на жаль, така ситуація. Петицію потрібно підписати, хоча це не так просто. Це вимагає певних зусиль; але це потрібно зробити».
фінансово.
Щиро дякуємо!
