Чому гординя — найбільший гріх?

Дуже часто кажуть, що гординя — це найбільший гріх. Чому? У чому полягає гріх гордині? Як проявляється? Чи можна з ним боротися?

Розповідає брат Олександр Могильний OFM Cap.

Що таке гординя — у двох слова пояснити неможливо. Життя набагато глибше й багатше, а мова завжди бідніша за реальність. Гординя може бути складовою кожного тяжкого гріха.

Чому Церква говорить про 7 головних гріхів?

Деякі люди вважають, що головні гріхи — це найстрашніші гріхи. Але йдеться не про класифікацію гріхів тяжких (смертельних) чи повсякденних, а про джерело спалаху такого найбільшого нещастя людства, як гріх.

Передусім мова про те, що загрожує людині й не дає їй бути щасливою та вільною. Виділяючи сім головних гріхів, Церква хоче показати, на чому базується це нещастя, весь цей каскад людських учинків, які врешті-решт призводять до розриву стосунків із Богом. У результаті людина потрапляє у поневолення, втрачає себе і цим губить найпрекрасніше, що може бути, — Божу благодать, потрібну для того, щоб виконати Божу волю і бути щасливою. Ідеться про те, звідки це лихо — гріх — береться. Церква говорить про сім головних гріхів, бо вони є причиною наступних неналежних кроків людської діяльності, які призводять до великих трагедій.

Чому гординя — найбільший гріх?

Все має свій початок. Початок зла у світі  — це гординя. Людина хоче зрозуміти, чому є страждання, звідки вони беруться. А причиною страждань є гріх, насамперед гріх гордині. Це гріх диявола, Люцифера. Це він відвернув свій погляд від Бога, від Його обличчя, і скерував на себе. Тому що захотів бути як Бог, у центрі, бути тим, кому віддаватимуть всю хвалу, пошану і честь. Це і є початок зла і початок страждання. Бо не існує зла як чогось сотвореного. Зло — це відсутність добра. А відсутністю добра є гріх.

Тому початок — у нашій історії. Ми не можемо сказати, що це легенда чи казка. Це наше конкретне історичне минуле, яке впливає на нас сьогодні. Ми можемо страждати навіть не обов’язково через свій гріх, а від наслідку первородного гріха. Але первородний гріх, якщо прослідкувати, знову ж таки повертає нас до гріха Люцифера: гордині. Саме так почалася вся історія зла, страждання, несправедливості, історія патологій, поневолень, — коли Люцифер збунтувався і переорієнтував свій погляд із Бога на себе.

Як лицемірство пов’язане з гріхом гордині?

Якщо говорити просто, то гординя — це певна омана, ілюзія, в якій людина перебуває. Вона живе в неправді, у чомусь вигаданому нею. Людина видумала, що вона — краща за інших; що має надзвичайні дари; що має право зверхньо ставитися до решти. Цього насправді немає. Бо правда полягає в тому, що Бог створив усе з добра і для добра. Тому одне добро не може послуговуватися іншим добром задля свого збагачення. Можна сказати, що воно «співдіє» для іншого добра. Наприклад, те, як людина використовує і перетворює якісь матеріали чи природні ресурси, щоб вони служили іншим. Але людині не можна використовувати, наприклад, свою силу — яка є добром, — щоби збагатитися: красти або вимагати кошти у інших тощо. Це зловживання добром. Людина вигадала, що вона має на це право. Через це вона живе у подвійному світі: у світі реальному, де бачить своє зло; й у світі своїх ілюзій, де вважає, що має право на таку поведінку. Це і є лицемірство — людина ніби має два обличчя.

На це є різні причини. Перша — хтось хоче одночасно всидіти на двох стільцях. Поштовхом є ілюзія, що хтось у будь-якому разі має здобути якусь користь для себе. Тобто йдеться не про якесь загальне об’єктивне добро, а про суб’єктивне добро, яке є злом. Інколи це може породжувати страх відповідальності: коли людина, скажімо, здатна на погане й робить це, але не здатна за скоєне відповідати. Тому хтось такий, залежно від обставин, уявляє себе прекрасною людиною, яка здатна робити добро, боротися проти зла, жертвувати собою. Але по суті він боїться правди — того, що понесе відповідальність.

Іншою причиною лицемірства є те, що людина не здатна жити в єдності з собою. Вона так увійшла у світ подвійних стандартів, що він став для неї нормою. Знову ж таки, ця людина живе у вигаданому світі. Це примушує її в реальному світі бути іншою, ніж вона собі здається. На жаль, це велике страждання. Це колосальні ресурси, які людина витрачає. Скільки треба енергії, добра, щоб підтримувати таку позицію псевдо-доброї людини!

Коли ми хочемо щось сказати, але не кажемо, — це теж може бути лицемірством, хоч і не завжди. Важливо, яка причина такої поведінки. Бо може бути по‑різному. Хтось свідомо живе у цьому подвійному вимірі: одне собі знає, інше каже — тому що має чітку мету здобути якусь вигоду. А хтось боїться сказати правду, бо його лякають наслідки. Причина може бути в тому, що людина не має здорового образу себе; її образ себе залежить від оточення. Така людина — надвразлива. Вона відчуває атмосферу оточення; що потрібно сказати, щоб її прийняли, не відкинули, похвалили. Але вона не має наміру йти по трупах заради власної користі. Все це — через страх усередині. Завжди потрібно розглядати таку ситуацію глибше: чому так? Однозначно можемо лише стверджувати, що моральне життя ділиться на чорне і біле, все решта має кольори.

Що означає бути гордим щодо своїх ближніх?

Це означає жити в нереальному світі. Бо реальність — це те, що відбувається зараз; це факт. Наприклад, на роботі — в офісі чи на підприємстві — реальність людей така: вони є колегами; кожен робить свою частину праці, хтось виконує однакові обов’язки, хтось різні. Гріх буде тоді, коли людина починає бачити себе в іншому світі: гаразд, ми всі рівні, але я… роблю це швидше; мій проєкт успішніший; керівник це помічає — тощо. Така людина, хоч і живе у нереальному світі, для підтвердження своєї правди — псевдоправди — використовує реальність, правду: що хтось робить таку ж роботу довше, хтось помиляється тощо. Це правда; але це не причина вважати себе кращим. Не можна порівнювати себе з іншими, казати, що хтось кращий, а хтось гірший. Бо всі люди різні. Неможливо виконувати одну й ту саму роботу однаково. Це можуть тільки роботи, машини. Натомість людина — це образ і подоба Бога. Він створив людину окремим актом. Бог — добрий і досконалий. Він не може когось зробити кращим, а когось гіршим. Якщо Бог людині щось дає або не дає, то це означає, що Він скеровує її до конкретного завдання.

Спалах цього диявольського зла — гордині — в тому, що людина помічає свою відмінність, і це для неї причина стверджувати, що вона краща, досконаліша.

Насправді Божий задум полягає в тому, що хтось робить так, а хтось — інакше. Це добре видно у подружжі: чоловік і жінка відрізняються і тілом, і психікою (бо такий Божий задум), щоб вони творили саме таке подружжя, щоб воно саме так розвивалося, щоб у цій сім’ї були саме такі діти, щоб у них розвивалися саме такі риси. Якщо цього немає, то знову бачимо спалах зла. Бо коли диявол відвернув свій погляд від обличчя Бога, то втратив погляд правди й почав її розуміти по‑своєму. Зло пихи полягає в тому, що людина по‑своєму оцінює реальність і по‑своєму починає втілювати в життя: використовує насмішки, приниження, образи, провокує, роз’ятрюючи рани, тощо. Все це для того, щоб показати, «хто тут кращий». І наводить реальні факти, трактуючи їх по‑своєму.

Жартувати над іншими — теж може бути гріхом, якщо ці жарти принижують людську гідність. Для людини, яка жартує, це може виглядати як просто дотеп, — але не для того, над ким жартують.

Чи слідкувати за модою — це прояв гордині?

Зовнішній вигляд людини безпосередньо пов’язаний із самооцінкою, правдою про себе. Якщо самооцінка завищена або занижена, то відповідним буде й вигляд людини. Це наслідок того, як вона себе бачить.

Натомість мистецтво, краса — це риси Божого добра у світі, що чудово показує світ природи, його різноманітність. Людина теж покликана по‑особливому показувати красу. Коли вона підростає, то дозріває і в ступені краси. Естетичністю особистого вигляду людина видобуває зі свого серця прекрасне.

Ми завжди захоплюємося людьми, стильно одягненими, з гарною зачіскою. Видно, що вони почуваються комфортно, впевнено. Але є люди, так би мовити, занедбані. Вони зазвичай мають занижену самооцінку, невідповідно сприймають себе. Тому їм байдуже, у що вони одягнуті, як причесані. Якщо людина негативно оцінює себе, то й усе буде таке.

А неправильна самооцінка — і завищена, й занижена — також може бути гріхом пихи. Людина може цього не бачити. Збоку ми помічаємо, що ця гординя проявляється у зверхності, приниженні інших. Така людина завжди знаходить когось, із ким буде змагатися з будь-якої причини чи нагоди: одягу, поведінки, розмови, їжі, пиття тощо. У цьому й полягає обман нереального світу: що людина ніколи не бореться з фундаментальною правдою, а завжди — з обманом. І зазвичай ці битви відбуваються між тим, хто має завищену самооцінку, і хто занижену.

Ті, хто більш-менш об’єктивно оцінює себе, можуть помітити, що хтось має занижену самооцінку, — але вони ніколи не стануть принижувати таких людей. Навпаки, допомагатимуть їм піднятися, побачити свою красу. Показати, що зовнішній вигляд залежить не від гаманця, а від того, як ти себе сприймаєш. Можна мати великі статки, але зовні виглядати дуже бідно, неестетично, негарно, без смаку. Можна побудувати величезний будинок, але в ньому буде емоційно холодно. А можна жити в комірчині, де буде затишно, де хочеться бути. Це залежить від людини, від її самосприйняття.

Є категорія людей, які живуть у цій необ’єктивності, цій диявольській брехні: я незвичайний і маю показувати свою незвичайність, щоб усі звертали на мене увагу. Це може бути певний стиль одягу, зачіски, макіяжу тощо. Він може також виражати ненависть до себе, автоагресію. Вона пожирає ресурси, з’їдає емоції. Це виснажує.

Все залежить від того, яку самооцінку людина має. Потрібно дивитися на себе очима Бога, як Він бачить тебе. Це завдання людини, завдання виховання.

Образа і гординя

Чи ображатися на іншого — теж гординя? Певною мірою так. Образа — це емоції: нас щось зачепило, вивело з рівноваги. Образа — це реакція людини на те, що відбувається всередині. Світ емоцій даний нам Богом, щоб ми адекватно реагували на зовнішні подразники. Образитися — це нормальна спонтанна реакція на те, що нас кривдить, на зло. Бо принижується людська гідність. Якщо людина у відповідь на образу, знущання усміхається чи робить вигляд, ніби нічого не сталося, то це говорить про її занижену самооцінку і що вона не здатна протистояти злу.

Але коли хтось зробив справедливе зауваження і людина образилася, то це означає, що людина не приймає правди.

Звісно, є різні підходи. Також люди часто зловживають, кажучи, що роблять це «з любові» чи «з любов’ю». У світі, де слово «любов» знищене, скривджене, дискредитоване й експлуатоване, мало хто знає, що таке справжня любов. І тому мало хто знає, як розмовляти «з любов’ю». Іноді людина говорить, як уміє; вона не замислюється. Інколи — це крик, агресія, різкий жест. Можна вибачитися за свою нестриману реакцію — за те, як сказав, але не за те, що сказав. Тому образитися можна на невідповідну реакцію або на почуту правду. Якщо хтось робить зауваження делікатно, а людина ображається, — то невідомо, на що вона ображається. І чи ображається взагалі. Бо це ми можемо так сприймати. Щоби знати точно, варто запитати. Треба бути дуже обережними з оцінками. Але — так, гріх гордині — це коли ми точно знаємо, що хтось ображається на правду про себе.

Як сповідатися з гріха гордині?

Як сповідатися з гріха гордині? Чи достатньо сказати: «я гордий», чи потрібно назвати конкретні ситуації?

Сповідь — це місце, де людина стає перед собою в правді. Бо Бог уже знає її ситуацію. І людина знає. Але, разом із тим, сповідь — це не тільки про гріхи. Це про щось більше: бути знову прийнятим.

Деякі гріхи потребують на сповіді ширшого пояснення, щоби сповідник розумів ситуацію, особливо, якщо каяник — людина незнайома. Бо може бути, що там гріха взагалі немає. Якщо йдеться про гординю, то необов’язково докладно пояснювати ситуацію. Якщо пенітент знає себе, знає, що нічого надзвичайного немає, то просто може сказати, що був гордий.

Чи можливо позбутися гріха гордині?

Це таке ж складне питання, як і «чи можливо взагалі позбутися гріха?» Бо насіння Адама живе в нас. Людина до такої міри поранена, ослаблена, що може згрішити. Все залежить від співпраці з Божою благодаттю. Тут мета християнина одна: не моральна досконалість, а виконання Божої волі. Бо можна поставити собі за мету позбутися якогось гріха — тієї ж гордині, наприклад, — робити якісь аскетичні практики і чогось досягти. Але чи це змінить людину? Чи допоможе їй виконати Божу волю? Чи буде вона від цього щаслива?

До виконання Божої волі входить «я хочу співпрацювати з Богом так, щоб виконати Його волю». У цьому є частка моральної досконалості; але вона — не мета сама по собі, а лише складова.

Чи можна допомогти людині, кажучи їй, що вона горда?

Людина — це шедевр Божої любові. Тому над нею не можна робити експерименти.

Це не означає, що не можна комусь казати правду. Бо є такий гріх, як мовчати на гріх інших, — співучасть у чужому гріху. Але це не означає, ніби я — якийсь винятковий представник, що має право всім указувати на їхні моральні недоліки. Звісно, коли хтось робить очевидне зло, то потрібно втрутитися і зупинити це зло. Але коли ми бачимо, що якесь зло робить людину нещасливою, то Бог зазвичай дає відчуття, як про це сказати, — і чи треба взагалі казати.

Але навіть якщо видно, що людина горда, то казати їй про це завжди треба так, щоби зберегти її добре ім’я. Щоб це втручання могло змінити ситуацію, допомогти. Інша річ, коли це рідні чи друзі, або інші люди, з якими ми маємо близькі стосунки і добре їх знаємо й можемо розмовляти глибше.

Інша ситуація — стосовно себе. Людське життя є власністю Бога, не людини. Тому вона не має права нищити себе, принижувати й робити із собою що завгодно. Ми відповідаємо перед Богом за те, що робимо зі своїм життям. Цілеспрямовано кривдити себе, принижувати, щоб позбутися гордині чи інших гріхів, думаючи, що це якимось чином допоможе, — це зло. Людина заслуговує на повагу — і з боку інших, і зі свого боку. Людська гідність лежить у руках Бога, не людини. Тому негативна оцінка себе — «я поганий, я злий» — веде до того, що я можу робити зі злом що завгодно. Ні! Тільки Бог може казати нам, добрі ми чи злі. Він відділяє наші вчинки від нас самих. Ми — не наші вчинки. І ми не маємо права втручатися у Його справи.

Повністю розмову з братом Олександром Могильним OFM Cap дивіться тут.

Читайте також:
Яка різниця між гріхом і схильністю до гріха?
Як мати почуття гордості, але не бути пихатим?
Як розвивати свої здібності, щоб не мати гордині?
Як реагувати на похвалу?