Закарпаття для багатьох — місце, куди ринуло безліч переселенців і біженців від російського вторгнення. Дехто тут залишився, але для більшості цей регіон став місцем тимчасового пристановища, звідки вони або виїхали за кордон, або повернулися до своїх домівок.
Мабуть, немає жодної структури, чи цивільної, чи церковної, яка би в ті перші тижні й місяці не приймала людей, що втікали від жахіття війни. «На початку війни у нашій семінарії перебувало стільки людей, що ми навіть не знали, скільки їх і хто вони», — зазначає в інтерв’ю для Vatican News отець Петро Береш, ректор Ужгородської греко-католицької духовної академії ім. блаженного священномученика Теодора Ромжі. Отець перебував у Римі з нагоди зустрічі ректорів греко-католицьких семінарій.
Закарпатці не тільки надавали пристановище біженцям, але й допомагали людям на кордоні. «То був цінний досвід, — підкреслює о. Петро, — і ті семінаристи, які тепер уже священники, є добрими душпастирями: вони чутливі до страждання й болю інших».
Ужгородська богословська академія нараховує 66 студентів, серед яких — семінаристи Мукачівської єпархії, семінаристи єпархіальної семінарії «Redemptoris Mater» із Неокатехуменальної дороги та брати-францисканці. Ректор зауважив, що Закарпаття — це регіон, де співіснують представники різних національностей і де є багато діалектів. Цю різноманітність можна побачити і серед семінаристів.
Різноманіття мов і календарів
Нові часи ставлять нові виклики перед семінаріями, які займаються формуванням майбутніх душпастирів. «Ми бачимо, як сильно наше суспільство зранене, і нам треба формувати людей, які будуть здатні загоювати ці рани, — зазначає отець Петро Береш. — Але, водночас, ми живемо в суспільстві, дуже прив’язаному до інформації, і треба навчитися відрізняти правдиву інформацію від дезінформації, щоб бути насправді людьми Доброї Новини».
Ще один виклик, за словами ректора, — готувати семінаристів також до подружнього життя (оскільки мова про греко-католицьких священників, більшість із яких одружуються). «Це дуже важливо, бо фундаментом кожного суспільства є сім’я, здорова сім’я, де є взаємна пошана, любов і прощення — тому що немає любові без прощення».
На Закарпатті «є парафії, де відправляють богослужіння угорською мовою, є парафії, де служать румунською, є багато парафій, де служать старослов’янською, і парафії, де служать українською мовою», — каже отець ректор. Викладаючи гомілетику в богословській академії, він говорить студентам про важливість того, щоби знати не лише літературну мову, але й «використовувати, наприклад, у проповіді слова, близькі до людей, тобто діалекти», — щоб вірні відчували, що душпастир близький до них.
Цікава також ситуація з календарем. «У нашій єпархії завжди були присутні декілька календарів, бо угорські парафії йшли за григоріанським календарем, — каже о. Петро. — Були ті, що йшли за юліанським календарем, включаючи румунські парафії. Тому шукати єдність у різноманітності — це завжди для нас є дуже важливим — не тільки викликом, але й нашим способом буття: тобто знати, що той інший є інший, але щоби любити когось — не треба, щоб та людина була однакова».
Досвід Церкви як родини
Отець Петро Береш належить до покоління, чиє дитинство пройшло за радянського режиму, а юність і вхід у доросле життя — вже у вільній Україні. Своє покликання він пов’язує з досвідом підпільної Церкви:
«Я маю чотирьох сестер і одного брата. Як завжди в багатодітних сім’ях, є якісь конфлікти — насправді дуже важливі, бо вони завжди потім зміцнюють родину. І за підпілля я пам’ятаю, що був підпільний священник отець Павло Мадяр (хресне ім’я Петро). Він на велосипеді завжди приїжджав уночі, і після нього в хаті завжди був спокій. І коли мене питали: “Ким ти хочеш бути?”, я казав: “Хочу бути тим, хто вночі приходить, і після нього є спокій”.
Я виріс у підпільній Церкві. Мій дідусь був підпільним священником, і для мене Літургія завжди була домашньою: вона відбувалася в моєї бабусі чи в нас удома, чи десь близько в сусідів. Ніхто сторонній не міг тоді бути присутній, всі мусили одні одних добре знати».
Про те, що його дідусь був священником, о. Петро дізнався вже коли сам вирішив вступати до семінарії. «Мій дідусь досить рано помер, і коли я йшов до семінарії, мені сказали: “Отже, ти хочеш бути тим, ким був твій дідусь”. А я кажу: “Ні, я хочу бути священником”. — “Але твій дідусь був священиком!” Я прибігаю до бабусі й запитую її: “А чому мені не казали?” — “А ніхто не питав”, — відповіла вона. Мабуть, вони мені не казали, бо боялися, щоб дитина нікому не сказала. Тоді часи були досить небезпечними».
На початку травня Папа Франциск призначив Правлячим єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії преподобного отця Теодора Мацапулу. Коментуючи цю новину, ректор Ужгородської богословської академії зазначив: «Ми дуже тішимося цим призначенням. Вже є дата його хіротонії і введення в уряд: 16 липня 2024 року. Для нас це особливий день, коли ми вшановуємо ікону Мукачівської Богородиці; а владика-номінант Теодор каже, що його єпископство позначене Богородицею. Ми радіємо, що владика прийде з новою силою, новою енергією, щоб ми могли робити те, що ми маємо робити як Церква: проголошувати Христа цьому світові, бути Христом для цього світу».
фінансово.
Щиро дякуємо!
