Військовий капелан розповідає про особливості служіння у військовому госпіталі. «Ми служимо різним людям, — зазначає він. — Хтось має більші, хтось менші травми. Але важливо бути поруч. Важливим є те, що Церква є поруч і капелан є з ними».
Отець Роман Винничук — молодий священик УГКЦ. На початку повномасштабної війни він став військовим капеланом і служить в одному з військових госпіталів на заході України. Хоча він не мав тривалого досвіду священницького служіння, та з довірою відповів на поклик Бога — служити військовикам, пораненим на фронті. «Не боятися чогось нового, не боятися спілкуватися з військовими, особливо з тими, що були поранені. Я навчився ставитись до них природно», — каже він в інтервʼю для Vatican News. Інтервʼю записане в контексті Ювілейного року, а зокрема, Ювілею осіб з інвалідністю, що відбувся 28 і 29 квітня 2025 року.
— Отче Романе, як розпочалося Ваше служіння як військового капелана?
— Я став священником у 2021 році. Спочатку служив у парафії, помічником настоятеля. Після початку повномасштабного вторгнення Росії з’явилася можливість послужити для військових, які отримали поранення. Спочатку я трішки хвилювався, мав острах, бо це для мене було щось нове, нова відповідальність. Крім того, військова служба — це щось не до кінця відоме. Але я довірився Богов; відчув, що маю послужити так, і вирішив прийняти це служіння — про що не жалію, а навпаки, дуже цьому радий.
— Як практично відбувається Ваше служіння?
— Капеланська служба здійснює насамперед душпастирську опіку. Тобто ми проводимо різні богослужіння: Святу Літургію, Хресну дорогу, молебні. Ми уділяємо Таїнство сповіді та інші Святі Тайни. Але варто зазначити, що госпіталь — це не парафія, куди на богослужіння приходять люди однієї конфесії. Ми служимо людям із цілої України, різних конфесій, різних релігій. І капелан — це той, хто служить усім. Так, я служу в своєму обряді — я священник Української Греко-Католицької Церкви; але я служу всім, по змозі, й не тільки хворим, але також і медичному персоналові.
Ще одна особливість полягає в тому, що ті, для кого ми служимо, постійно міняються: хтось поступає в госпіталь, хтось виписується, хтось довше перебуває в госпіталі, хтось менше. За той час ми хочемо послужити тим, хто цього потребує. Відвідуємо військових, серед яких є і чоловіки, й жінки, спілкуємося з ними, запрошуємо на богослужіння. Також провадимо соціально-доброчинну діяльність, бо іноді хворі потребують певної матеріальної допомоги: якихось речей або харчів.
Ми працюємо також і в духовно-просвітницькому напрямку: організовуємо лекції, вікторини на історичні, релігійні теми, щоби трошки зацікавити людей і щоб їм дати змогу навчитися чогось нового. Ми служимо різним людям: хтось має більші травми, хтось менші; є особи з інвалідністю, з ампутаціями. І кожен по‑різному сприймає те, що ми пропонуємо. Але важливо бути поруч. Важливим є те, що Церква є поруч і капелан є з ними. І тоді, хто хоче, може будь-коли попросити про допомогу або принаймні поспілкуватися.
— Чого Ви навчилися від того часу, коли стали військовим капеланом і почали служити пораненим? Що є важливим у цьому служінні?
— Перше — не боятися: не боятися чогось нового, не боятися спілкуватися з військовими, особливо тими, які були поранені, з ветеранами. Я навчився ставитись до них природно: тобто не героїзувати занадто, але бути вдячним і ставитися з повагою. І загалом, я так бачу, що військові ставляться з повагою і з подякою, коли бачать, що про них пам’ятають, що їх відвідують, що їх не забувають.
— Ви сказали, що стали священником досить недавно — у 2021 році, і вже на початку повномасштабного вторгнення розпочали служіння як капелан. Чи Вам було достатньо тих знань і навичок, отриманих під час священницької формації?
— Так, базовий рівень, звісно, є — він має бути. Але я зрозумів , що потрібно завжди вчитися, ніколи це не залишати, потрібно постійно здобувати нові знання. Бо це особливе служіння; це не звичайне служіння в парафії. Ми проходимо навчання, є обов’язкові курси для військових капеланів; але, попри це, потрібно завжди шукати можливість навчитися нового.
— Чи пригадуєте Ви перші рази, коли приходили до палати відвідувати поранених? Хвилювалися?
— Так, звісно. Коли заходиш до палати — не знаєш, які люди будуть, як вони тебе сприймуть. Перші рази, коли я приходив, був певний трепет, хвилювання; боїшся сказати щось не те, не знаєш, як правильно поводитись. Але коли вже входиш у цей процес, то починаєш поводитися природно.
Звісно, люди є різні; але я зрозумів, що хто хоче спілкуватися — він з тобою буде спілкуватись. Важливо навіть просто послухати людину, вислухати. Не обов’язково навіть давати якісь поради, а просто послухати і бути поруч. Та людина, яка не хоче спілкуватись, — буде собі робити щось своє: щось читати чи в телефон дивитись. Але це все приходить із досвідом: коли постійно це робиш, то стає не так страшно.
— Отче Романе, іноді буває, що тим, хто не звик бачити осіб із серйозними пораненнями чи ампутаціями, важко зорієнтуватись, як поводитися при зустрічі з такими людьми. Що би Ви порадили?
— Як нас вчили — і я сам у цьому пересвідчився, — військові не хочуть, щоб їх жаліли: «Ти такий бідний, нещасний…» Натомість потрібно пам’ятати, що він є військовий; він — воїн. Так сталося, що він отримав цю травму. Наше суспільство має зрозуміти те, що багато людей загинуло, багато людей є поранені. Їх справді багато, й ми повинні вчитися, як до них ставитись; як ставитися до людей, що повернулись з фронту, як із ними розмовляти. Ставитися треба з розумінням, звісно, щоб не «показувати пальцем», — але і не обходити ту людину, наприклад, на вулиці. Потрібно просто природно ставитись — кажу ще раз, — тобто з повагою і з подякою.
— Чи, можливо, хтось із поранених військових ділився з Вами думками про те, наскільки віра в Бога і Ваша присутність як капелана допомогла їм долати важкі моменти в процесі лікування?
— Я не раз чув від військових, що вони вдячні за те, що я є з хлопцями, що їх підтримую, молюся за них, за їхнє здоров’я. Є такі люди, для кого дуже важливо, що вони можуть посповідатися, можуть прийняти Святе Причастя. Я також уділяв Таїнство єлеопомазання. Був один чоловік, який казав: «Мені стало краще, і я вдячний за це». І в цьому — тільки позитив: що є капелан, який готовий послужити, який є поруч.
На відкритті духовного центру для захисників і захисниць України та їхніх родин у 114 бригаді тактичної авіації, м.Івано-Франківськ, 31 серпня 2024 року. Фото: Івано-Франківська архиєпархія УГКЦ
— Що Вас надихає у Вашому служінні пораненим військовим?
— Знаєте, я інколи дивуюся, — бо коли приходжу до хлопців, то, навпаки, я від них маю певний заряд позитиву. Часто є такі воїни, налаштовані на зміни на краще. Вони розуміють, що потрібно йти вперед, що життя продовжується, і попри те, що сталася травма, поранення, — потрібно рухатися дальше. У нас був один військовий, який мав ампутації обох ніг. Йому поставили протези. Дякувати Богу, що зараз є можливість робити протези. І він зараз наставник в одному з реабілітаційних центрів, допомагає іншим військовим проходити реабілітацію. Тобто він сам це пройшов, він знає, як це важко, — але він це подолав і зі своїм досвідом допомагає хлопцям проходити реабілітацію, щоб вони рухалися вперед. Отже, потрібно мати віру в краще, зосереджуватись на тому, що є добре, і рухатися дальше, не здаватися, не опускати рук.
— А чи бачите Ви випадки, коли люди, натомість, не можуть піднятися і падають у відчай?
— Ну, звісно, всі ми люди, і війна не минає безслідно ні для кого. Так чи інакше, це не є нормальне середовище. І є різні люди, з різними характерами, з різною психікою. Так, одному легше перейти ці випробування, іншому важче. Тому є психологи, психотерапевти, різні консультації, які допомагають ветеранам вибратися з цього стану і продовжувати далі жити, входити в нормальний ритм життя. Це непросто. І, знову ж таки, людину неможливо змусити: їй пропонують допомогу — і якщо людина хоче, то вона матиме підтримку і працюватиме в цьому напрямку.
— Коли Ви бачите багато страждання і болю, що Вам допомагає справлятися з цим і продовжувати підтримувати тих, хто потребує допомоги?
— Буває по-різному. Інколи бувають такі моменти, що дуже важко, самому боляче бачити, що людина має певні травми. І варто сказати, що йдеться не лише про військових, бо поранені є також і серед мирних жителів, серед дітей, і все це дуже болюче. Найперше, що мені дає силу, — це віра, віра в Бога, молитва; віра в те, що останнє слово — за Богом. Він мене тримає. Бог мені дає сили в цьому служінні, серед болю, який є в цьому світі, є зараз у нашій державі, де страждає багато людей. Але це наші герої — військові, які жертвою свого здоров’я, свого життя захищають тих, кого люблять, захищають своїх рідних і близьких, захищають державу, захищають свою землю. Тому їм шана і честь, насправді, бо це нелегко і про це потрібно пам’ятати.
Може настати такий час, що цих людей забудуть. Зараз у всіх це на вустах: герой, військовий — наш захисник. Але як буде пізніше, ми не знаємо. Дай Бог, щоб був справедливий мир, щоб була завершена ця війна; і коли це настане — важливо, щоб ми про них пам’ятали і не забували, яку жертву вони склали заради нас усіх.
— Ми перебуваємо в Ювілейному році, який проголосив Папа Франциск. Попри те, що Він відійшов у вічність, цей Святий рік триває, і його тема — «Паломники надії». Де Ви бачите проблиски надії в Україні, яка вже понад три роки страждає від повномасштабної війни?
— Наша надія, насамперед, — у Бозі. Він всемогутній, Він є над усім; але Він діє через нас. Знаєте, всі думали, що Україна впаде, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, але ні — люди згуртувалися. Й саме ці військові, які віддають своє життя, здоров’я, боронять нашу державу — це і є тим моментом, який показує, що є люди, які готові й хочуть нас захищати. Бог діє через наші вчинки, через наші руки, через наші справи. Це згуртувало багатьох людей, і навіть цілий світ відгукнувся, постійна допомога йде — наприклад, із Європи, з цілого світу: і матеріальна, й молитовна, і слова підтримки. Отже, важливо, щоб ми були разом, щоб ми робили кожен, хто що може зробити на своєму місці. Хтось, наприклад, капелан, робить своє — служить; хтось на роботі працює, але допомагає військовим; і кожен на своєму місці мусить робити те, що може. А для нас, християн, важливою є також наша молитва, наше прохання до Бога за Україну, за наших людей, за наших військових.
фінансово.
Щиро дякуємо!
