«Народ не дурний, хоча політтехнологи часто його таким вважають»

Ректор Українського католицького університету отець Борис Ґудзяк, 48 років, вважає, що майбутні вибори стануть своєрідним холодним душем для політиків.

Тепер часто можна почути: у цій країні добра не буде ніколи… Можливо, ви бачите хоч якісь підстави для оптимізму?

— Як історик я схильний бачити тривалу перспективу. Певним показником позитивних тенденцій для України є свободи, які з’явилися й міцнішають. Наприклад, свобода преси. Другий фактор — молодь. Ми напередодні зміни поколінь: у бізнесі, політиці й місцевому управлінні. І ця зміна буде відчутною в усьому. Молоде покоління не випустить із рук отриманої свободи.

Але ж молодь, яка приходить у владу, найчастіше танцює під дудку старшого покоління, приймає його правила поведінки.

— Справжня зміна поколінь ітиме знизу. Уже тепер підприємці, бізнесмени, таксисти, перукарі значно випередили політичну еліту і щодо рівня державницької свідомості, і щодо розуміння принципів управління державою. Мені все ж здається, що українське суспільство рухається в правильному напрямку.

У передвиборній рекламі Юлія Тимошенко переконує, що в країні все добре, а Віктор Янукович обіцяє почути кожного. Ці запевняння — підстави для оптимізму?

— Недавно одна молода людина розповіла мені, що через політичну рекламу відвернулася від кандидата, який її спочатку цікавив. Наш народ не дурний, хоча політтехнологи часто його таким вважають. Не один дорогий передвиборний проект розбився об свідомість українців. Думаю, що в наступні місяці стануться цікаві несподіванки, які свідчитимуть про зрілість суспільства. Через вибори всі політики дістануть певне попередження. Жоден із них не матиме приголомшливого мандату довіри. Можливо, це додасть нашій еліті здорового смирення. Допоможе побачити речі такими, які вони є, і себе в них також. Вибори змусять багатьох повернутися до певних основ і принципів. А ті, що не повернуться, зникнуть зі сцени.

То радикальних змін після виборів чекати не слід?

— Я особисто не чекаю. Думаю, і більшість людей також. Проте позитивним результатом буде те, що пересічні українці краще зрозуміють: їм не варто покладатися на владу. Життя слід будувати і без належної підтримки з боку держави, всупереч усім перепонам. Треба покінчити з цим пережитком соціалізму, коли всі чекали, що хтось прийде і все зробить.

Кажуть, успішність країни залежить від панівної релігії. Наскільки це правильно щодо України?

— Ми не можемо змінити вибір князя Володимира чи народитися в іншому місці. Маємо свою культуру та релігійну спадщину, яка сьогодні популярна на Заході. Майже кожна релігійна книжка прикрашена на обкладинці східною іконою. І часто людину не задовольняють раціональні категорії римо-католицизму чи протестантства. Вона дивиться на Схід — не лише християнський, а й на буддійський. Напевне, ця тенденція до туги за таїнством, поезією, чаром життя посилюватиметься. А від колег і друзів, які приїздять до нашого університету з інших країн, я чую, що українське середовище щодо цього є привабливим.

В Америці 40 років тому марка «Зроблено в Японії» означала щось дешеве і низькоякісне. Згодом Японія зросла, і місце дешевої та неякісної продукції зайняв Китай. А тепер і він швидко змінюється. Тобто економіки й політичні простори, які досі були на других ролях, мають шанс перегнати багаті й самозадоволені культури. А в молодих людях в Україні я бачу голод, енергію, бажання творити, які в багатьох західних країнах зникають, притуплені влаштованістю життя.

Півтора року тому під час опитування лише чверть українців вважали себе європейцями. Чому так і чи є це проблемою?

— Поняття «європеєць» є досить новим для суспільства, хоча воно має місце в нашій історичній свідомості. Але загалом, думаю, наше самоусвідомлення мусить розширюватися. Ми часто дивимося на ту чи ту категорію вузько: або-або. Або європеєць — або ні, або українець — або російськомовний. А життя ж складніше. Воно швидко змінюється. У січні 1988 року, ще докторантом Гарвардського університету, я приїхав в Україну в рамках радянсько-американської програми обміну молодими науковцями. Ходив на Київський головпоштамт дзвонити до Америки. Мені розповідали, що в УРСР є лише 30 міжнародних телефонних ліній. А тепер стільки ж цих ліній є в кишенях студента під час лекції — маю на увазі мобільні телефони. Радикальність змін в Україні за ці 20 років приголомшує. Так, утрачено багато можливостей, але процеси тривають. У якому напрямку вони підуть, сказати неможливо. Так само й у кінці 1980-х годі було передбачити сьогоднішню Україну.