Відповідь на статтю Ігоря Загребельного «Екуменічні танці на кістках священномученика».
Перед тим, як перейти до відповіді на питання, хто ж властиво «танцює на кістках священомученика», дозволю собі дати відповідь п. І. Загребельному на деякі поставлені ним питання. Антиекуменічним ляпсус Латинської Церкви був тому, що католики, поклавши Апостольський Символ віри в основу ККК, тим самим проігнорували спільний із православними Нікео-Константинопольський. До речі, п. Загребельному не завадило б перед тим, як щось писати, поцікавитися, про що власне йдеться. Адже в Апостольському символі віри зовсім немає filioque, як він стверджує, бо цей обмежується виразом «Вірую в Духа Святого (Credo in Spiritum Sanctum». І про яку «повну узурпацію теологічної ідентичності українського греко-католицизму богословською спадщиною Сходу» говорить Загребельний, якщо УГКЦ є однією з СХІДНИХ Католицьких Церков ? Чи може, він і цього також не знає ? Натомість Загребельний у явно небогословському стилі писаки розглагольствує про якусь «колоніальну закомплексованість» (його власну ?), духовні потреби цивілізаційно скаліченої української нації, «еклезіально-цивілізаційний «шпагат» між Заходом і Сходом» і тому подібні фантазії. А тепер звернемося до того святого, котрого начебто захищає п. Загребельний.
Кожен, хто був у Західній Україні, знає, що культ св. Йосафата дуже популярний в УГКЦ. Майже в кожній церкві можна зустріти зображення цього святого, котрий є єдиним представником цієї Церкви, що був канонізований Римом. Ніщо ніби не вказує на те, що дні великої популярності святого вже полічені. І зовсім не тому, що хтось стверджує, нібито Йосафат не був святим (врешті-решт, залишімо Господу Богу вирішувати, хто таким є), а тому, що цей єпископ був дитям свого складного часу та жив у неспокійній країні, розірваній міжконфесійним протистоянням.
Йосафат знаходився у центрі міжконфесійної боротьби в українсько-білоруському суспільстві початку 17-го століття, котра розгорілася внаслідок Берестейської унії 1596 р. Він був католиком чи радше уніатом, якого вбили православні. Тоді в Західній Європі саме палала Тридцятилітня війна між католиками та протестантами, а в Центральній Європі Католицька Церква намагалася через уніатську Церкву компенсувати втрачені нею на заході на користь протестантів території. Те, що унія здійснювалася на кошти Православної Церкви, у Католицькій Церкві тоді нікого не турбувало. Адже це був не наш вік екуменізму, а епоха Контрреформації, котра мала бути доповнена Контрправослав’ям у формі уній.
Звичайно, ніхто тоді під загрозою насильства не змушував православних єпископів прилучитися до Римської Церкви. Вони з власної волі прибули до Риму й уклали там унію. Та все таки унія була не зовсім добровільною. Українсько-білоруські єпископи більше не хотіли бути людьми другого сорту під пануванням нетолерантних у відношенні до «схизматичної» релігії поляків і литовців. Тому вони навіть відмовилися від їхньої віри, щоб досягнути рівноправності з римо-католицьким клиром. Але більшіть народу, котра не мала чого вигравати в унії, не пішла за ними і вважала уніатських єпископів зрадниками.
Культ Йосафата приречений до поступового згасання, бо він не відповідає духові часу. Адже ми живемо в часи екуменізму. Почитання святого, котрого православна сторона вважає душохватом, не дуже добре надається для того, щоб створити між Церквами-сестрами клімат довіри. Де прославляють святого Йосафата, там підтримується стара ворожість до «схизматиків», котра хоч і розглядалася Йосафатом і його католицькими сучасниками як щось нормальне, але у наш час не має права на існування. Передусім у найбільшій Східній Католицькій Церкві, котра хоче бути активною зв’язкою між Католицькою і Православною Церквами.
Св. Йосафат був особою із великими протиріччями. Його духовність була по-суті православною – ісихастською, але він одночасно ненавидів Православ’я, бо вбачав у його існуванні порушення єдності Церкви. Його вченням про Церкву була католицька еклезіологія часів Контрреформації, у котрій було місце лише для видимої Католицької Церкви. Православ’я повинно було зникнути, а на його місце повинна була прийти унія – таким було життєве завдання Йосафата. Він виконав його наскільки зміг і навіть його смерть ніби послужила здавалося б остаточній перемозі унії над «схизмою». Полоцький єпископ не церемонився із своїми православними противниками. З допомогою королівських урядовців і «силових структур» він забирав у православних їхні храми, бо Православна Церква була оголошена тоді поза законом. Ці неславні факти із життя св. Йосафата систематично замовчуються греко-католиками на Україні, щоб не завдати шкоди іміджу святого. Те, що православні не ніжніше обходилися із своїми уніатськими противниками, не оправдовує хибної поведінки Йосафата щодо православних братів.
Минув той час, коли Йосафат був осяйним прикладом для Греко-Католицької Церкви. Як би боляче це не було для деяких греко-католиків, треба готуватися до того, що цей наш єдиний Римом канонізований святий поступово відійде на задній план наших святців. Він більше не є типом греко-католицького єпископа, бо ці повинні мати екуменічну настанову, щоб справитися із пастирським завданням в епоху екуменізму. А святих мучеників українська Церква має більш ніж достатньо – наприклад, жертв комунізму в минулому столітті, які належали до різних конфесій.
Коли папа Пій IX, що не особливо вирізнявся екуменічними досягненнями, проголосив Йосафата святим, то цим він спрямував на адресу Православ’я однозначне послання. Це був ясний сигнал напередодні Першого Ватиканського собору та його догматів про юрисдикційний примат і непомильність папи, що православні повинні приєднатися до Римської Церкви за прикладом уніатських Церков.
Святий Йосафат і справді не побоявся віддати за єдність Церкви своє життя, навіть якщо він розумів цю єдність інакше ніж ми тепер. Якби його можна було запитати, чи згідний він із тим, що його вже не будуть так інтенсивно прославляти святим, як це було дотепер, то він напевно б не мав нічого проти, якби знав, що це послужить єдності Церкви. А тому що це – саме так, то Йосафат повинен знову стати тим, ким він і був насправді – ієрархом із протиріччями, котрий жив у складний для всіх Церков час. Найкращий спосіб не танцювати на його кістках полягає якраз у тому, щоб не робити єдиного василіанського святого штучно «одним із найбільших українських святих», тобто не підтримувати перенаголошення його культу, яке зокрема виражається у «дев’ятниці» на його честь, та невиправданому урочистому святкуванні його празника. Йосафат не може бути великим українським святим хоча б тому, що величезна більшість українців святим його взагалі не вважають.
Якщо Йосафат і «заслуговує бути символом екуменізму», то напевно не в більшій мірі, ніж Г. Костельник, якого, до речі, деякі сили в РПЦ також хотіли б проголосити священномучеником. Треба взяти до уваги, що набагато більшим злочином, ніж убивство Йосафата, була наступна кривава помста за його смерть збоку католиків, тобто страта майже сотні православних, які приймали участь у вбивстві єпископа.
Наостанок повернемося до Загребельного. Саме подібним до нього ми завдячуємо тим, що УГКЦ, як він дуже правильно підмітив, «з одного боку, витіснена на марґінес екуменічного руху, є його аутсайдером, а з іншого – слугує розмінною монетою в екуменічних ігрищах Москви і Ватикану, тобто водночас є на узбіччі і в центрі, однак як об’єкт, а не суб’єкт». Бо те, що він пропонує, все це ми вже проходили ще в часи Йосафата й Сагайдачного, і нічого крім крові й сліз уніатизм не приніс, а тому майбутнє лише за екуменізмом, і слава Богу, що у Ватикані це добре розуміють.
Тому побажаємо п. Загребельному якнайскорішого остаточного «навернення» у латинство, де він нарешті зможе звільнитися від тягаря глибоко ненависної і внутрішньо незрозумілої йому східної духовності. Як то кажуть, помахаємо йому і подібним до нього ручкою.
_________________________________________________________
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
