Перше Причастя Йозефа Ратцінгера (фото 1935 або 1936 року).
Есе, написане 1971 року, за сім років до того, як монсеньйор Ратцінгер став кардиналом.
Роздумуючи про Католицьку Церкву, ми можемо порівняти її лише з Місяцем, і не тільки на підставі зв’язку поміж місяцем та жінкою (як матір’ю), а й тому, що місяць не посідає свого власного світла. Він дістає світло від сонця, без якого запанувала би повна темрява.
Місяць світить, але його світло йому не належить. Місячні зонди й астронавти побачили, що місяць є нічим іншим як кам’янистим пустирем, подібним до пустелі. Вони бачили скелі та піски, картину, яка вражаюче відрізняється від того образу, що склався у нас віддавна. Місяць сам по собі – це лише як скелі й піски; але він відбиває світло.
Хіба це не точний образ Церкви? Кожен, хто вивчає її та заглиблюється в неї, так само, як і на Місяці, не відкриє нічого, крім пустелі, пісків та скель – людських слабкостей, що нагадують порох, камені, запустіння. Однак незаперечним є той факт, що навіть якщо вона є нічим іншим, як тільки пісками й камінням, то вона також, милістю Господньою, є Світлом.
Я католик тому, що я вірю: зараз, як і в минулому, незалежно від нас, Господь підтримує Церкву, і ми не можемо перебувати при Ньому, не перебуваючи в Його Церкві. Я належу до Католицької Церкви, бо всупереч усьому я вірю, що це Його Церква, а не «наша».
Це Церква, яка всупереч усім людським недосконалостям, які в ній існують, приводить нас до Ісуса Христа. Тільки через Церкву я можу віднайти Його – живого і могутнього, присутнього тут і тепер. Без Церкви образ Христа розсіявся би, пішов прахом і щез. І що стались би з людством, позбавленим Христа?
Я перебуваю в Церкві з тих само причин, з яких я є християнином: тому що людина не може вірувати в ізоляції. Віра можлива у спілкуванні з іншими віруючими. За самою своєю природою віра є силою єднальною. І віра ця має бути церковною, інакше це взагалі не віра. І подібно як одна людина вірує не в ізоляції, але тільки у спілкуванні з іншою, так само не може одна людина пояснити собі віру самими лиш власними починами або вимислами.
Я залишаюся в Церкві, бо вірю, що віра, можлива тільки в Церкві, а не у протиставленні їй, справді необхідна людській істоті та світові.
Я залишаюся в Церкві, бо тільки віра, яку дає нам Церква, спроможна спасти людину. Великий ідеал нашого покоління – суспільство, вільне від тиранії, страждань і несправедливості. У цьому світі страждання походить не тільки від різниці у багатстві та владі. Є ті, хто хотів би примусити нас повірити, що ми можемо проявляти свої людські якості без володіння собою, без терпимості до оточення, не докладаючи зусиль до подолання труднощів. Нас хочуть переконати в тому, що необов’язково жертвувати чимось, аби вберегти ту згоду, якої ми досягаємо, так само як необов’язково з терпеливістю ставитися до постійної суперечності між тим, що є насправді, й тим, що могло би бути.
Насправді ж людина може спастися тільки через Хрест і через прийняття своїх особистих страждань, так само як і страждань інших таких самих людей у світі, які осягають спасіння у Страстях Господніх. Тільки так людина може стати вільною. Всі інші «пропозиції кращої ціни» можуть завершитися лише крахом.
Любов – це не тільки безоглядно милуватися. Єдино можливий шлях, щоби змінити людину в кращий бік, – це полюбити її істинною любов’ю, при цьому постійно переображуючи її з того, ким вона є, у того, ким вона може бути. Саме це і спроможна зробити Церква.
За матеріалами: RutheniaCatholica