«Що це з ними?»

Це те запитання, яке останні кілька місяців мої друзі та знайомі повторюють, напевно, багато тисяч разів. Бо відбувалося довкола щось дивне й жахне, така лайт-версія роману Стівена Кінга «Мобільник», у якому, отримавши по телефону певний сигнал, добропорядні громадяни перетворювалися на агресивних канібалів, а потім починали функціонувати як єдина колонія зі спільною психікою.

«Ну то й що!»

У когось спокійні й добросерді зазвичай старенькі батьки раптом із ненавистю й гіпертонічними кризами твердять про «проклятих хохлів» і «криваву київську хунту». В когось сусідка-приятелька (премила жіночка, редактором працює, дітям у лікарні допомагати ходить) довго і з використанням дуже неполіткоректних виразів обговорює зовнішність, розумові здібності, расову приналежність і навіть сексуальну потенцію людей, до яких їй ніби й діла не повинно бути: представників влади далекої країни Америки. Чиїсь давні друзі, люди розумні й іронічні, в обожнюванні влади раніше не помічені, раптово починають пафосно віщати про «вставання з колін» і «Путін знову примусив світ рахуватися з Росією».

Колеги… з колегами взагалі важко, їх не завжди вибираєш. А залежиш від спілкування з ними завжди.

Людмила Петрановська  

Про коментарі в соцмережах і говорити нема чого. Невелика розрада, що там усі проплачені властями тролі, геть не допомагає, бо це явно не тільки вони пишуть всі ці «вішати націонал-зрадників», «мочити укропів», «була Україна, а стала Руїна» і все таке інше.

Соцопитування підтверджують, що нам це все не привиділося — переважна більшість росіян підтримує будь-які шалені викрутаси влади: і присвоєння Криму, і підтримку сепаратистів на Сході України, і безпардонну брехню щодо збитого боїнга, і травлю улюбленого раніше музиканта за виступ не там, де треба. Що більш авантюрною і нахабною стає політика влади, що більше брехні й жертв — то більше захвату. При цьому наслідків ніхто ніби й не побоюється: санкції — не тривожать, рівень упевненості в завтрашньому дні — високий, рівень споживацького оптимізму — зашкалює.

Народ і влада єдині, як давно вже не було, здається, всі претензії знято, відкинуто всі побоювання. Окремі незгодні намагаються підійти і так, і сяк:

— Але ж порушено норми міжнародного права?

— Ну то й що. А люди в Криму хотіли! І взагалі, наших військових там не було. Були? Ну, були, ну то й що?

— Але ж недобре, сусіди, братній народ…

— Ну то й що! А вони самі винні — чому нас не люблять? Навіщо кричать: хто не скаче — той москаль?

— Але ж санкції будуть, це вдарить по економіці Росії, а в нас і так…

— Ну то й що! А вони там у ЄС від нас залежать! А вони без нас замерзнуть! А ми їхніх яблук не купимо, ось вони поплачуть!

— Та навіщо нам іще земля, свою би облаштувати, ну чим Крим і раніше був не наш, їздили скільки хотіли, а тепер і не потрапиш туди.

— Ну то й що! А вони зате як раділи! А ми своїх не покидаємо! А ми міст збудуємо, тунель прориємо, пів-України ще відіжмемо, щоб до Криму їздити!

— Слухайте, це все дорого, зрештою, за наш рахунок будуть покривати, пенсії ось уже позабирали.

— Ну то й що! А ми згодні! А ми потерпимо! А пенсії все одно би покрали! А заради величі Батьківщини діди й не те терпіли!

— Ну а люди? Людей не шкода? Гинуть же щодня невідомо за що, а в літаку взагалі зовсім неповинні були…

— Ну то й що! А це все вони! Вони все спеціально! Це їм вигідно! А навіть якщо й ми — не доведуть!

Окремо засмучує те, що представниками позиції «Ну то й що!» можуть бути люди з будь-яким рівнем освіти, будь-яких політичних поглядів і соціальних рівнів. Християни, волонтери, прийомні батьки, хороші письменники й музиканти — та хто завгодно. Пропаганда, звісно, неймовірна щодо могутності, і все ж зрозуміло, що багато хто насправді і знає, і розуміє. Ну, може, не батьки-пенсіонери, то колеги точно. Моя пошта повна розгублених запитань: «Що це з ними? Як із ними тепер розмовляти? Як зберігати стосунки, і чи потрібно? Як узагалі далі жити в країні,де чотири п’ятих населення не то з’їхало з глузду, не то зовсім втратило совість?»

Це дуже цікаве питання, на яке у двох словах не відповіси.

" Окремо засмучує те, що представниками позиції «Ну то й що!» можуть бути люди з будь-яким рівнем освіти, будь-яких політичних поглядів і соціальних рівнів. Християни, волонтери, прийомні батьки, хороші письменники й музиканти — та хто завгодно.

Всі ці суперечки, які тривали місяцями і завершувалися незмінним «Ну то й що!» з одного боку, зараз, здається, дещо стихли з огляду на їхню повну безглуздість. Сторони «закуклилися», одне одного відфрендили, блоги позакривали для коментарів, у побутовому спілкуванні стараються «про Україну» не згадувати. Їх одне від одного нудить.

Певно, настав час не сперечатися, а думати й осмислювати, що ж сталося, чому російська громадська свідомість так змінилася. А може, навпаки, проявила свою істинну суть, «розчохлилася»?

Питання

Ось кілька запитань нашвидку.

Звідки стільки агресії? До світу взагалі й до України зокрема? На який такий мозоль наступили росіянам, і чому він такий болючий?

Чому стали такими популярними теорії змов і взагалі параноїдальна картина світу, в якій довкола самі вороги, і вони задумують страшне, і жодна волосина не падає у світі без волі жахливої Америки?

Звідки повальне захоплення геополітикою, коли кожен мислить себе за «всесвітньою шаховою дошкою»? Що має пересічний росіянин до розміщення баз НАТО? Особливо якщо врахувати, що він неспроможний вплинути навіть на розміщення автостоянки у себе у дворі? Чому вони раптом узялися мислити так глобально і знають, як виглядає представник США у Радбезі краще, ніж свого старшого за доглядом під’їзду?

Звідкіля така зневажливість до законів і домовленостей? Зрозуміло, що мешканці Росії ніколи особливим пієтетом до закону не відзначалися, життя таке, але є ж якісь рамки? Захапати на очах усього світу шматок сусідньої країни і щиро не розуміти, «а чё такого?»

Чому повністю неможливим виявляється визнати бодай у чомусь провину своєї країни, навіть якщо вона очевидна? Звідки впевненість, що «Росію завжди в усьому звинувачують», разом із неготовністю визнати свою відповідальність хоч за щось?Чому бреше влада — ще зрозуміло, але чому ніби розумні дорослі люди навіть перед лицем трагедії, всупереч фактам, твердять: не було цього, це не ми — ніби налякані п’ятирічні діти, які розбили мамину вазу?

Чому так зросла підтримка влади — у ситуації, коли влада просто посеред білого дня відбирає в електорату цю саму стабільність, за яку її обирали, і не залишає жодних шансів на зростання життєвого рівня, про який з електоратом домовлялася?

Чому немає природної в такій ситуації серйозної кризи страху за себе, за свою безпеку, за стан економіки країни, за становище з медициною та освітою, із зайнятістю, з безпекою, ніби все це нас не стосується, а попереду — саме лиш осяйне завтра?

І ще чимало запитань постає.

Чи тільки у самій пропаганді справа, чи є більш глибокі причини? Все це мені, як психологу, дуже цікаво…

Пропаганда

Почати варто, очевидно, з найбільш очевидного. З зовнішнього впливу, тобто з пропаганди. Те, що ми спостерігаємо за останні півроку у виконанні російський ЗМІ, особливо телеканалів, справді вражає. Зрозуміло, що в разі будь-якого конфлікту всі сторони подають інформацію у вигідному для себе ключі. Наш — розвідник, їхній — шпигун, наші — доблесні ополченці, їхні — мерзенні терористи, наші — за свободу й ідеали, їхні — за гроші й наркоту, ворог зазнає великих втрат, а з нашої сторони всі цілі, гинуть тільки нещасні мирні жителі. Все це не нове. І завжди у таких випадках використовуються чутки про звірства, убієнних діточок, зґвалтованих дівчат, плани «тієї сторони» всіх перевішати й інші жахіття. Але трансляція цих чуток на правах новинної інформації центральними державними телеканалами — до такого доходило вкрай рідко. Згадується хіба що товчене скло у маслі, рік приблизно 1937‑й. Але й тоді не було змоги супроводжувати вигадки «достовірними» кадрами — інколи взагалі взятими з іншого часу й місця.

" Людям важко повірити, що їм умисно й нахабно брешуть просто в очі, навіть не криючись і не боячись викриттів.

Людям важко повірити, що їм умисно й нахабно брешуть просто в очі, навіть не криючись і не боячись викриттів. Існує головний закон спілкування — кооперативність. Ми виходимо у комунікації з того що співрозмовник комунікативно добросовісний. Так, ми не наївні діти і розуміємо, що люди частенько прибріхують, але й брехня має свої правила: її потрібно старатися зробити схожою на правду, її як мінімум треба соромитися, коли вона випливе. До повного скасування кооперативності люди не готові. Ніхто не очікує, що йому будуть з емоційним кипінням «гнати» брехню, вигадуючи її по ходу. Особливо коли йдеться про офіційні формати: договори з печатками й підписами, висловлювання офіційних осіб, мовлення державних ЗМІ. Свого часу на цьому чимало нагрілися різні «МММ» і хопер-інвестори, потім усілякі «магазини на дивані» й контори на кшталт «гроші готівкою швидко».

Справа розвивалася по експоненті. Чимало пропагандистських прийомчиків були обкатані на незрілій громадянській свідомості росіян ще під час виборів 1996 року. За час правлення Путіна з телебачення планомірно видалялося будь-які альтернативні погляди, зникло як таке мовлення наживо (прямий ефір), псевдодискусії стали діалогами формату «вірнопідданий проти ідіота», аналітичні програми — сеансами чорної магії без подальшого викриття, а повністю недоладний в інформаційних програмах (навіть за радянських часів немислимий) істерично-напористий тон дикторів і ведучих поступово став нормою. Все було готове до шабашу пропаганди. І він грянув.

На свідомість глядачів тоннами обвалилися «карателі», «хунта», «готуються концтабори», «убивають за російську мову», «розстрілюють усіх старших за 16 років», «розіп’яли трирічного хлопчика». Усе це — з натиском, з напором, з підтасованим відеорядом, з інтенсивністю, яка не дає змоги увімкнути критичність. Недарма чимало людей, які зовсім не поділяють позицію влади, зізнавалися, що коли їм випадало ну хоч би 20 хвилин подивитися російське ТВ — вони розуміли: ще трохи, і вони повірять усьому, що чують.

" Недарма чимало людей, які зовсім не поділяють позицію влади, зізнавалися, що коли їм випадало ну хоч би 20 хвилин подивитися російське ТВ — вони розуміли: ще трохи, і вони повірять усьому, що чують.

Окремо вражає виразна активність, задіяність, навіть захоплення виконавців — самих журналістів. Їх щоразу ловлять, показують, що фейк, висміюють — і все повторюється. Тобто люди виробляють жахливу халтуру, на рівні студента-заочника, який в останній момент ляпає реферат із видертих з інтернету шматків, і страшенно задоволені собою. Бо мета — вже давно не журналістика, а пропаганді викриття не страшні: про них дізнаються сотні, а брехню побачать мільйони. І ці мільйони будуть уже в такому стані, що точно не захочуть пережити когнітивний дисонанс і сумніватися. Критерієм якості роботи стає здатність ввести публіку в стан зміненої свідомості, і в цьому відношенні вони й справді можуть бути собою задоволені.

Можна сказати, що проросійські глядачі за ці місяці зазнали масового емоційного зґвалтування, пережили килимове бомбардування пропагандою. Сенс не просто в тому, щоб надати певне бачення. Сюжети й посили підбираються так, що глядач розуміє: він повинен зробити моральний вибір. Не просто злякатися чи розгніватися — цього замало. Ти повинен з’єднатися з пропонованою подачею подій щиро, цілим серцем. Адже якщо ти не палаєш ненавистю до тих, хто розпинає трирічних хлопчиків, — тоді хто ти сам? Якщо ти не віриш у злочинну суть карателів і хунти, які нищать братній народ, то як тебе земля носить? А якщо твій син чи твоя донька раптом починають сумніватися — то ти кого виростив? І як із цим жити?

Жертви

Тому старше покоління росіян у цій ситуації насамперед просто шкода. Невже ці люди, які ціле життя пропрацювали, не заслужили бодай мінімальної поваги та обережного ставлення? Скільки серцевих нападів стали результатом сюжету про «розіп’ятого хлопчика»? Скільки онкологічних діагнозів наблизить це нагнітання ненависті? Скільки стосунків зі старшими дітьми постраждало?

Однак не вся аудиторія це довірливі пенсіонери. Для просунутих інтернет-користувачів було заготовлено своє меню. Так, багато фальсифікацій, багато історики, багато агресії, хамства і прямих погроз — адже дещо в інтернеті можна, а по телевізору поки що ні. Наприклад, натякати, що нескладно дізнатися, де ти живеш, і якщо у твій дім підкинуть каністру підпаленого бензину, то ти дізнаєшся, як сумніватися в тому, що «Одеса=Хатинь».

Але головного удару було завдано по самій інтенції шукати істину й мислити критично. Виробляючи фейки в астрономічних кількостях, видаючи десятки різних версій різного ступеню імовірності, інтернет-пропагандисти викликали у багатьох людей відчуття, що правди взагалі немає, що ніщо не може слугувати доказом: ні відео, ні слова очевидців; що брешуть всі і про все, і розібратися, що ж було насправді, неможливо в принципі. За кілька дів відчайдушного борсання у морі версій, доказів, фактів і псевдофактів чи не кожен доходив висновку, що простіше махнути рукою і змиритися.

" Головного удару було завдано по самій інтенції шукати істину й мислити критично. Виробляючи фейки в астрономічних кількостях, видаючи десятки різних версій різного ступеню імовірності, інтернет-пропагандисти викликали у багатьох людей відчуття, що правди взагалі немає.

У відчаї люди намагалися орієнтуватися на свою референтну групу, на думки тих, кого поважають, — і тут на них чекав новий удар. Дуже багато хто з тих, хто раніше був якщо не опозиційний, то щонайменше критичний і незалежний стосовно влади, раптово приєдналися до спільного хору. Як у флешмобах, що їх влаштовують на вулицях і в аеропортах: один за одним ті, від кого не чекаєш, раптом починають співати чи танцювати узгоджено, за спільним планом. І з’ясовується, що немає вже ніякої референтної групи, орієнтуватися нема на кого: ті заспівали, ті замовкли, а якщо по той бік опинилися ще й друзі та члени сім’ї…

Набагато простіше здатися.

Воістину, за ці півроку російська пропаганда досягла оруелівських висот, і кожний випуск новин, кожне ток-шоу й аналітична програма звертаються до глядача у жанрі знаменитих діалогів О’Браєна з Вінстоном, збиваючи з пантелику, перекроюючи понятійну сітку з неймовірною швидкістю, підмінюючи й перевертаючи сенси. Дуже важко противитися, коли зло атакує з мораллю наперевіс, потрясаючи «сльозою дитини». При цьому контекст, звісно, недвозначний: не зробиш правильного вибору — станеш чужим. А наполягатимеш на своєму — щурів випустять із клітки.

Тому головне почуття наприкінці цього літа — величезна втома. Стільки сил іде на те, щоби просто не впасти в цю прірву. Навіть ті, хто вистояв, почуваються сильно пом’ятими.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що зґвалтованим виявилося російське суспільство як таке, від найбільш наївних і до найбільш просунутих, від молодих до старих. Було вкладено величезні ресурси — і вони принесли результат, оті самі 84% підтримки політики Путіна. Чи вже й 88%. Тому що проти лома нема прийому. Ну, майже нема.

Проте представити всіх росіян тільки й виключно жертвами в цій історії було би неправильно. Так, вони зазнали психологічного насильства, але багатьом, схоже, процес сподобався… І це тема для окремої розмови.

Людмила Петрановська, Москва, 26 серпня 2014 р., Спектр