Про літургійно-богословський та історичний аспекти свята Покрова Пресвятої Богородиці сайт «Християнин і світ» спілкується з викладачами Українського католицького університету.
о. Андрій ОЛІЙНИК, доктор богослов’я, завідувач кафедри пасторального богослов’я:
Свято Покрова Пресвятої Богородиці зараз дуже актуальне. Воно відкриває перед нами такі основні богословські істини, які на сьогодні для України і нашого народу надзвичайно важливі. Чому? Бо ми згадуємо давню подію, яка близько тисячі років тому відбулася в Константинополі, у храмі на Влахернах. Місто перебувало в облозі, й люди, які мали останню надію на Бога, зібралися у храмі на молитву — і сталося чудо. Хоч історія сягає давнини, треба пам’ятати, що відзначення християнських свят — це не тільки гарний історичний спогад. Кожне з них відкриває нам певні істини. Покров Пресвятої Богородиці найперше вчить, що Бог є в нашому світі, Він діє й охороняє людину. Часто цю істину люди не сприймають, бо чуємо: «Бог далеко», «Бог забув про світ», «Він не дивиться на страждання людей» та інше. Проте це літургійне свято говорить людині, що Бог існує, що Він до нас не байдужим, що ми для Господа є і завжди будемо найдорожчими дітьми. Те, що Бог діє й охороняє людей, — перша істина цього свята. Друга — молитва здійснює чуда. Чимало людей переживають зараз різні труднощі. Молячись у своєму наміренні, миряни можуть сумніватися, будуть їхні молитви вислухані чи ні. Натомість подія свята запевняє нас, що коли людина, перебуваючи в небезпеці чи у складній ситуації, щиро молиться, то Бог завжди вислуховує її молитву, як це відбулося у Влахернському храмі. І молитва — як колись, так і сьогодні — має величезну силу, може змінювати хід історії, плани людей, ламати списи ворогів, наміри людей, які поводяться негідно. І третя, дуже важлива, істина: храм — це пристановище для знедолених. Часто в нашому суспільстві храм трактують як дотик до небесної сфери, до якогось потойбіччя. Звісно, це правда, але храм — це також певне середовище, де людина може завжди знайти підтримку в недолі й вирішити багато своїх проблем. Суть храму не тільки в тому, що там сакральна атмосфера: ікони, свічки, ладан… А в тому, що у храмі збирається спільнота. І свято Покрова Пресвятої Богородиці нагадує нам, що коли ми заходимо у храм і творимо спільноту, то знаходимо порятунок у дуже багатьох речах. Це — три напрямні ідеї цього свята. Вони не є богословською голослівністю, бо в історії були випадки, коли ми дізнавали на практиці здійснення цих аксіом.
Особливе значення має це свято для нашого народу. Чому? Тому що Богородиця була покровителькою козацтва, коли Україна боролася за свої права, за свою долю, за незалежність. У ХХ столітті воїни УПА теж взяли її за свою покровительку. Це свято відзначали на дуже високому рівні. Й ми сьогодні, маючи таку складну ситуацію на Сході України, в Донецькій і Луганській областях, можемо казати, що Богородиця — покровителька також військових, які зараз там стоять на передовій і захищають нашу Батьківщину. Дуже добре і похвально, що минулого року Президент видав указ про відзначення Покрову на державному рівні. Цим державний очільник підтвердив ті важливі істини, які я назвав.
Петро САБАТ, доктор літургійного богослов’я:
На встановлення свята Покрова Пресвятої Богородиці у Східній Церкві, без сумніву, вплинула подія захисту вірних Пречистою Дівою Марією від ворогів-нехристиян, що напали на Константинополь (Царгород). Проте дотепер між дослідниками тривають суперечки щодо того, яка із двох історичних подій нападу на столицю Візантії та чудесного порятунку міста Пресвятою Богородицею послужила причиною встановлення свята.
За однією з версій, військо наших предків-русичів на чолі з князем Аскольдом 860 року взяло в облогу центр східного християнства — Константинополь, і намагалося захопити місто. У той час мешканці столиці Візантії гаряче молилися до Богородиці з проханням про порятунок. І Вона з’явилася перед ними та вкрила своєю преясною хусткою-покровом (омофором). Після чого вороги (русичі) вже не могли бачити їх і відступили. Вражений князь Аскольд і його дружинники прийняли хрещення та стали християнами. Князь Аскольд при хрещенні одержав ім’я Микола й став християнином-практиком.
За іншою ж версією, військо мусульман-арабів взяло в облогу Царгород 910 року за часів правління імператора Лева Мудрого та патріарха Макарія. Під час облоги люди, налякані тим, що сталося, усвідомлюючи небезпеку, зібралися у храмі Пресвятої Богородиці на Влахернах «і в сердечному благанні звернулися були за порятунком до Пресвятої Богородиці». Разом зі всіма у храмі за порятунок міста молився і святий Андрій Юродивий та його учень святий Епіфаній. О 4‑й годині проти ночі неділі, коли у храмі звершувалася Всеношна, святому Андрієві Юродивому було дане видіння. Він побачив у ясному світлі Пресвяту Богородицю, яка йшла від головних вхідних дверей церкви «у супроводі св. Йоана Хрестителя і св. Йоана Богослова та при співі великого хору Святих». Підійшовши до амвону, Діва Марія стала навколішки та, обливаючись сльозами, довго молилася. Після молитви Вона підійшла до престолу і знову молилася. «Тоді встала, здіймила зі своєї голови преясну хустку-покров-омофор, з грецької “мафоріон”, і широко простерла її над народом у церкві». Під час видіння святий Андрій Юродивий підійшов до свого учня й запитав його, чи він теж бачить Пресвяту Богородицю, на що той відповів: «Так, отче мій духовний». Видіння тривало певний час, а опісля зникло. Святі Андрій та Епіфаній, які бачили це видіння, зрозуміли, що Пресвята Богородиця прийшла, щоби врятувати місто. Звістка про чудо блискавично розлетілася містом. Незабаром вороги відступили — місто врятоване. На спогад про цю подію, за словами деяких дослідників, і було встановлено 14 жовтня, свято Покрова Пресвятої Богородиці.
Яка з двох подій мала вирішальний вплив на встановлення свята, точно сказати неможливо, але можна однозначно ствердити, що чудо покрова як в одному, так і в іншому випадку посприяло виникненню і поширенню свята Покрова Пресвятої Богородиці у Східній Церкві.
Щодо встановлення святкування Покрова Пресвятої Богородиці, то відомі дві версії. Згідно з першою, празник встановлено в Константинополі, а відтак його перейняла Київська Церква. Згідно з другою — свято встановлено на слов’янських землях, і відбулася ця подія в Київській Церкві не пізніше XII століття. Однак у цій версії залишається не до кінця зрозумілим, чому саме святому Андрієві Юродивому надається таке велике значення, оскільки видіння було дане йому не на слов’янських землях, а в Константинополі.
Дослідник історії Церкви Е. Голубинский, коли говорить про церковні свята Київської Церкви, також називає Покров Пресвятої Богородиці. Він зазначає, що згадку про відзначення празника маємо у збереженій літургійній книзі Мінеї, яка походить із другої половини XIII століття й дає підставу говорити про те, що свято Покрову Пресвятої Богородиці в той час вже було поширеним і його відзначали в Київській Церкві. Тексти свята знаходимо в перших друкованих слов’янських Мінеях, зокрема 1632 та 1638 року. Ці тексти дійшли до наших днів, і їх ми можемо почути й сьогодні на богослужіннях у Церквах київської традиції. Празник має службу великих богородичних свят зі Всеношною, хоча не належить до 12 найбільших церковних свят літургійного року Східної Церкви. Свято Покрова Пресвятої Богородиці не має ані передсвяття, ані посвяття.
Покров завжди був і залишається для нашого народу днем великого вияву любові до Пресвятої Богородиці й виявом Їй вдячності, а також днем радісної прослави омофора та його звеличенням. За звичаєм, Покров Пресвятої Богородиці сьогодні Церква не переносить у святкуванні на неділю, як колись практикувала. Цього дня згадується також пам’ять святого апостола Ананія, одного з сімдесятьох, та преподобного Романа Сладкопівця. Наступного дня — пам’ять святого Андрія Юродивого, що мав видіння Пресвятої Богородиці.
Святкування Покрова Пресвятої Богородиці має дуже глибоку історію в нашому українському народі. Хоча саме свято було впроваджене на наших землях ще за часів Хрещення Київської Русі, та незважаючи навіть на те, що до Пречистої Діви Марії в тяжкі хвилини життя зверталися за заступництвом і покровом наші князі, наприклад, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, а також інші, — особливе святкування й шанування Покрова Пресвятої Богородиці починається з XII століття за князя Андрія Боголюбського, який збудував першу в Київській Русі Покровську церкву на річці Нерль, біля свого заміського замку Боголюбове. Перші монастирі на честь Покрова Богородиці виникли в північній частині Київської Русі — Звєрін Покровський в Новгороді (XII століття) і Покровський у Суздалі (1364). На території сучасної України найстарішою церквою, названою на честь Покрову Пресвятої Богородиці, є церква в селі Сутківцях Хмельницької області, збудована 1467 року як фортеця.
Найбільше і найважливіше значення свято Покрова Пресвятої Богородиці мало для наших козаків. Цього дня на Січі відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що Пресвята Богородиця охороняє їх, а тому вважали її Заступницею і Покровителькою православного воїнства. Козаки навіть збудували церкву на честь Покрова Пресвятої Богородиці, де перебувала також й ікона Покрови. На іконі зверху над Пречистою Дівою був надпис: «Ізбавлю і покрию люди моя». А від козаків, зображених під іконою, — надпис, зроблений вгору до Божої Матері: «Молим, покрий нас чесним Твоїм покровом і ізбави нас от всякого зла». Перед походом на ворогів козаки молилися молебень до своєї Покровительки і, ревно молячись, співали «Під твою милість». Повернувшись із походу, завжди поспішали до Неї зі щирою подякою.
На честь Покрова Пресвятої Богородиці козаки збудували багато храмів. Деякі з них збереглися й до сьогодні. Перлинами архітектури вважають Покровський собор у Харкові, зведений 1689 року, та Київську трибанну церкву Покрова на Подолі, зведену 1766 року.
Воїни Української повстанської армії, як і козаки, вірили, що Пресвята Богородиця охороняє їх, а тому також вважали Марію своєю Заступницею і Покровителькою. Вони навіть 30 травня 1947 року проголосили Покров Пресвятої Богородиці своїм офіційним святом, яке щорічно відзначають до сьогодні. Цього дня вже кілька років у містах нашої держави відбуваються походи та мітинги прихильників українських націоналістів.
День свята Покрова Пречистої Богородиці (14 жовтня), згідно з указом Президента України Леоніда Кучми від 7 серпня 1999 року, є Днем Українського козацтва. У народі воно має назву — Козацька Покрова. Свято Покрова завжди було і залишається для нашого народу днем радісної прослави покрову Богородиці та звеличенням її заступництва.
За прикладом своїх провідників, увесь наш народ почитав і продовжує почитати Пресвяту Богородицю як свою Опікунку, Покровительку та Заступницю. Український народ завжди з великою довірою звертався до Неї і благав Її про допомогу та продовжує це робити чи то у справах особистих, чи то родинних, а чи в часи всенародного лихоліття. Ікони Матері Божої і до сьогодні є в українських хатах (домах). Історія нашого народу записала багато чудесних випадків покрову Божої Матері та продовжує це робити, бо заступництво, опіка й покровительство Пречистої Діви безмежні та продовжуються і в наші дні.
Почитання Пресвятої Богородиці як нашої Покровительки й Заступниці перед Богом виправдане, оскільки Вона, ставши Матір’ю цілого людства у Христі, завжди заступиться за нас перед своїм Сином, а нашим Богом Ісусом Христом, та випросить у Нього незліченні дари, щоб ми могли не лише тут, на землі, жити у стані освячувальної благодаті, але й осягнути життя вічне в Небі, що є найвищою метою кожного християнина.
Перші богослужбові тексти свята Покрову Пресвятої Богородиці почали формувати вже на початку X століття. Вони прийшли на зміну церковним піснеспівам, які прославляли покров і заступництво Пречистої Діви Марії. Упродовж століть богослужбові тексти доповнювалися та змінювалися. Авторами тих, якими послуговується Східна Церква до сьогодні, прийнято вважати преподобного Романа Сладкопівця, що жив у V — на початку VI століття, святого Андрія Критського, що жив у VII столітті, й інших.
Усі богослужбові тексти свята Покрова Пресвятої Богородиці віддзеркалюють глибоку та давню віру Східної Церкви і нашого українського народу в заступництво й опіку Пречистої Діви Марії. Тексти богослужінь закликають нас звернутися до Пречистої Діви Марії такими словами: «Пресвята Діво Богородице! Покрий нас чудесним своїм покровом, оберігай нашу країну й народ від усякого лиха, і подай нам, Владичице, велику твою милість».
Андрій ШКРАБ’ЮК, перекладач і дослідник літургійно-богословських текстів:
Константинополь, про який ідеться, був не просто великим європейським містом, а столицею цивілізованого світу, найбільшим містом Заходу. Дуже часто Візантію трактують як східну державу, але насправді вона була інтегральною частиною Західного світу, столицею ойкумени. Слово oikumene церковнослов’янською мовою ми перекладаємо як «Вселена». Що таке Вселена? Саме слово походить від слів «вселятися», «селитися в ній», тобто означує заселений цивілізований світ. Коли столиця цивілізованого світу опиняється під загрозою варварів і може бути ними захопленою, розграбованою, знищеною, тоді народ відчуває, що хтось немовби з небес захищає це місто. Проасоціювали собі люди цей захист із Богородицею, з тим, що Вона, начебто, своїм покривалом захистила Константинополь від варварів. Для народу це було дуже важливе пережиття. Цікаво, що жителі Константинополя називали себе не греками, а ромеями, казали про себе: «Ми — ромеї», — тобто римляни. Візантія продовжувала традицію Римської імперії, тільки вже християнізовану. А з чим ототожнюємо Римську імперію? Із цивілізацією. Тому зміст свята Покрова в тому, що десь там, у першому тисячолітті (це було не раз), коли варвари оточували Константинополь і народ звертався до Богородиці по допомогу, Вона робила так, щоб місто довгий час було неприступним. Його взяли аж 1204 року західні хрестоносці, а 1453 року — турки. Але до початку XIII століття місто вважали неприступним для варварів.
Якщо перенести значення цього свята на сучасність, то можемо уявити, що Вашингтон, Лондон, Париж чи інші столиці цивілізованого світу можуть теж опинитися під якоюсь загрозою. Уявімо себе на їхньому місці: що ми б тоді робили? Яким богам би молилися? Тоді народ молився до Бога, до Богородиці (Його Матері) і вважав, що одержує від Них допомогу. Впевненість у цьому в народу була така могутня, що люди встановили це свято, і воно належить до великих празників святих літургійного року.
Покров, омофор Богородиці, — це покривало. Але тут ідеться про дуже давній біблійний образ. У Святому Письмі, особливо у Старому Завіті, часто бачимо, що праведник або псалмоспівець, який вважає себе праведником, будучи оточеним ворогами або переслідуваним, прагне кудись сховатися. Я — переслідуваний, мене гнітять, гноблять вороги. Я хочу кудись сховатися. Тобто мрію, щоби хтось мене навіть у фізичному сенсі захистив: пригорнув, прикрив своїм плащем, сховав під крилами. Дуже часто у псалмах бачимо образ покрову крил Господніх. До прикладу, у Псалмі 90 мовиться про те, щоб Господь узяв нас під свою опіку, узяв під свій плащ чи під свої крила, щоб ми були як курчатка під опікою квочки. Це дуже людське, природне прагнення десь сховатися, одержати прихисток. У цьому сенсі це свято торкається глибинних релігійних переживань кожної людини, трактує Бога як Покровителя в буквальному сенсі. Бог — Той, хто тебе прикриває плащем чи чимось іншим; Бог — Покровитель.
Цей празник також пов’язаний з надзвичайно глибинним архетипом матері, яка для дитини асоціюється з захистом та опікою. У грецькій мові назва свята Покрова Пресвятої Богородиці пов’язана з низкою слів, які означають «наглядати», «назирати за чимось». Тому Покров Богородиці у грецькій мові має не тільки асоціативний ряд: покривало, захист, прихисток, материнське тепло, до якого ти горнешся, але й значення «наглядання», коли Діва Марія просто назирає, дивиться, щоб у нас все було добре.
Тут варто згадати фрагмент із Нового Завіту, коли розіп’ятий на хресті Ісус віддає Йоанові Богородицю за Матір. Звичайно, жінка в тогочасному суспільстві була дуже незахищеною. Особа без годувальника не мала ніяких соціальних гарантій. Ми так сильно, як до повітря, звикли до того, що існує пенсія, що хтось тобою заопікується на старості, аж нам важко уявити, що існував світ, де того всього не було. Тому Ісус Христос, також і суто по-людськи, передає Марію під опіку Йоанові, щоби Вона не залишилася самотньою в цьому суспільстві. Якщо ж шукати щось за тим — а очевидно, що треба шукати й інші значення, — то оскільки Йоан був апостолом, членом новозавітної спільноти, то Діва Марія стає частиною Церкви, що природно, бо Вона — Матір самого Господа. Церква опікується Нею, а Вона — Церквою зсередини. Тому Богородицю дуже часто малюють у центрі як Покровительку усіх. Ісус робить річ, яка має подвійне значення: з одного боку, Він залишає Матір не саму, а в Церкві, безпосередньо під опікою Йоана Богослова. Із того моменту між Марією та Йоаном, що до певної міри можна потрактувати, як між Матір’ю Божою й усіма вірними, виникають синівсько-материнські зв’язки. Тому Йоан Богослов може бути ототожнений із церковною спільнотою. Але, з другого боку, не треба забувати, що він мав опікуватися Марією, а отже, Церква теж опікується Богородицею. Це — дуже цікавий аспект, який треба глибше осмислити.
На моє болісне переконання, переважно культ Богородиці в церквах є фактично поганським, язичницьким, дуже сильно відрізняється від реальності Євангелія і церковного вчення. Це відбулося дуже давно і внаслідок того, що людом у Церкві ніхто особливо не займався. Ніхто людям не пояснював, який культ правильний, яке правильне почитання Богородиці. Тому миряни трактують Матір Божу дуже своєрідно, майже по-язичницьки. Богородиця відтісняє на другий план Пресвяту Трійцю, Її ж Сина. Умовно кажучи, святий Миколай і Богородиця в умах людей заміняють дуже часто Пресвяту Трійцю. У нашій Церкві, якщо б ми подивилися на літургійні тексти і все богослов’я, яке з них випливає, вшанування Богородиці дуже правильне. Воно відповідає викладеному в церковних книгах. На жаль, дуже ще низька освіта, зокрема і самого духовенства, для того, щоби правильно вшановувати Богоматір, відповідно до того, як написано в літургійних текстах.
Тепер про правильне почитання. Що воно означає? Правильне почитання Богородиці — дуже гарне і дуже парадоксальне явище. Випливає воно з догмату про воплочення, зокрема з Халкедонського, який говорить, що Бог і людина в Ісусі Христі з’єдналися безперемінно. Що це означає? Що божественне не було підкорене людським, а людське не було поглинуто божественним, що в Особі Ісуса рівномірно, незлитно, але водночас творячи одну особу, існує людська і божественна природа. І дуже часто, коли роздумують про цей догмат чи взагалі на цю тему, то традиційно думка розвивається в тому руслі, як це все влаштовано всередині в Ісусові Христові, як у Ньому ось так нерозлучно, нероздільно, безперемінно з’єднався Бог із людиною. А тут є ще один важливий аспект. Слово «безперемінно» має одне дуже глибоке і важливе значення: Бог назавжди з’єднався з людиною в Ісусі Христі. Це вже не зміниться. Що це означає в матеріальному вимірі? Що зараз Ісус Христос, який воскрес, присутній як людина. Він не став духом після вознесіння. Адже фактично багато віруючих людей, які чи не мали можливості глибше увійти в церковне вчення, чи їм цього ніхто нормально не проповідував, думають, нібито Ісус Христос побув тут, на землі, з тілом, а потім, коли вознісся, то «розвтілився, розвоплотився», перестав бути воплоченим і тепер існує як дух. І це глибоко неправильно, згідно з богослов’ям. Переміни боголюдського стану вже не буде. Це означає, що в якомусь іншому вимірі, за тонкою завісою іншого духовного світу Ісус Христос існує як матеріальна людина, і це має величезне значення для нас, бо Він прийшов для того, щоби бути мостом. Оскільки Ісус воскрес і вже ніколи не помре, смерть Ним не володіє, то це той шлях, який Він заповів усьому людству. Тому ми через Ісуса маємо спасіння. Він повністю опанував людську природу. Це не якась ущербна людськість, яка цілком перебуває під контролем Христової божественності. Ні, Його людськість має свободу — вона вільна, як і наша. І Христос цю людськість перевів до вічного життя. У Ньому вона живе вже вічно. Хоч ми Ісуса не бачимо, але апостол Павло бачив Його по дорозі в Дамаск. Митрополит Антоній Сурозький та інші теж мали дуже глибокий досвід зустрічі з живим Христом — невидимим, але живим. Вони не бачили, але відчували, що тут матеріально, тілесно присутня ця Особа. Це означає, що Ісус справді став тим мостом, по якому ми можемо теж перейти до Бога. Те, що сталося в Ісусі Христі, мало би бути для нас прикладом того, що має статися з нами. Ми теж маємо пройти шлях відновлення такої єдності з Богом. Ми ніколи не будемо частиною Тройці як Ісус, але можемо бути, як каже східне богослов’я, оббожені, проникнуті божественними енергіями. Тому Східна Церква виходить із глибокого переконання, що, носивши Бога в лоні, Діва Марія, Міріам, як Її називали на Сході, вже не могла після цього бути такою самою. Адже людина стала носієм божества, носієм полум’я, з якого виник Всесвіт, Богородиця вирощувала як дитятко у своєму лоні Того, хто володіє Галактиками. Тобто Марія вже прониклася божеством. Вона перша з мирянок скористалася цим мостом до Бога, бо Господь тілесно в Ній виростав.
Отже, Марія теж зараз перебуває з Богом у тілесному вигляді. Ми святкуємо її Успіння, бо віримо, що гріб Богородицю не зміг втримати в собі, як не зміг втримати Ісуса Христа. Ще одна людина, крім Ісуса, перебуває з Богом. Тому всі празники Богородиці існують, щоби вказати нам насамперед дорогу до Бога, а не для того, щоб ми дивилися на Ісуса й Діву Марію як на супергероїв, людей, які мали дивовижні надприродні властивості якихось таких давньогрецьких богів. Переважно люди трактують Діву Марію у своєму релігійному поклонінні як щось недосяжне. У тому й біда. Бо якщо це щось недосяжне, то я навіть не пробуватиму йти тим шляхом. Який мені сенс пробувати жити божественним життям, якщо я ніколи не досягну того, чим була Діва Марія. Я просто вшановуватиму її як пренебесну, пречудесну істоту, але ніколи сам не попробую наповнитися божественними енергіями. І от усі ці свята, якщо заглибитися в літургійні тексти, піснеспіви, говорять нам про чудо єдності людини з Богом. Ця єдність конкретизована в Богородиці, але це – покликання всіх людей.
Матеріал із сайту Християнин і світ
фінансово.
Щиро дякуємо!
