Справу навернення Гесса слід розглядати в комплексі, й тут істотний вплив мала поведінка охоронців після його арешту. Спочатку до нього дуже жорстоко поставилися англійці. Ситуація змінилася на краще лише тоді, коли його відправили до Нюрнберга.
Тут, безсумнівно, найбільше дивує його опис масового знищення. У той час як Герінг заперечував існування Голокосту, Гесс виразно підтверджував його. «На всіх розмовах Гесс дуже конкретний і безпристрасний, він виказує дещо запізнілу зацікавленість жахливістю своїх злочинів, але створюється враження, ніби їх ніколи не було, ніби вони не досягли його свідомості (…) У цьому апатичному низькому на зріст чоловікові не було нічого, що дозволило би припустити, ніби доводиться мати справу з найбільшим убивцею, який коли-небудь жив на світі (…) Він занадто апатичний, щоби можна було розраховувати на розкаяння, і навіть перспектива повішання, здається, його не надто непокоїть. Загалом справляє загальне враження людини психічно нормальної, але з ознаками шизоїдної апатії, відсутності емоційних рефлексів та емпатії, які в такій крайній мірі можна зустріти у справжнього шизофреника» (Фрагмент висновку психіатричної експертизи, проведеної д‑ром Мартіном Гілбертом).
Потім Гесс потрапив до Польщі відповідно до принципу, що військові злочинці мають стати перед судом у тій країні, де скоїли злочини. Тут весь процес був відкритим і його метою було не тільки осудження коменданта концтабору Освенцім, а й дослідження всього його життя в таборі. І саме тут починає формуватися його внутрішня переміна. У листі до дружини він писав: «Що таке людяність, я дізнався тільки тут, у польських в’язницях. Meні, який як комендант Освенціма заподіяв польському народу так багато шкоди і болю […], виказують людське розуміння, від чого мені дуже часто було глибоко соромно. Не тільки з боку старших посадових осіб, а також і з боку найпростіших охоронців. Багато з них були колишніми в’язнями Освенціма та інших таборів. Саме зараз, в останні дні життя, я відчуваю людське ставлення, на яке ніколи не сподівався. Незважаючи на все, що сталося, в мені завжди бачать людину» (Автобіографія, с. 180).
У ході проведеного розслідування в Кракові на будь-які запитання прокурора Гесс завжди відповідав дуже охоче і конкретно, але все ж таки майже до кінця він не брав на себе відповідальності за ці злочини. Він зробив це тільки в кінці процесу: «Зараз, оцінюючи свою діяльність на підставі її результатів, а також на підставі всіх фактів і подій, які приніс Німеччині та всьому світові націонал-соціалізм, я дійшов висновку, що обрав хибний шлях, а беручи участь в описаних мною заходах організацій, до яких я належав, я став співучасником того зла, що цим організаціям інкримінують (…). Як я вже вказував, концтабір в Освенцімі, як і більшість інших німецьких таборів, були злом, при чому злом, якого вище керівництво держави й партії бажало. Керівництво шляхом створення у таборі наявних умов перетворило його в табір знищення. Моя провина в тому, що, попри це, я зі службовою ревністю працював у цьому таборі й не знайшов протягом своєї служби людського, а не службового підходу до ув’язнених у таборі людей (…) Я визнаю такі факти (…) згідно з посадовою інструкцією, як комендант табору я був за все, що в таборі відбувалося, виключно і повністю відповідальним» (з актів процесу Гесса).
Під час свого перебування в польській в’язниці Гесс інтенсивно спілкувався з краківським кримінологом, лікарем і психологом проф. Станіславом Батаві. Саме розмови з ним спонукали Гесса написати — в перерві між слідством і головним судовими розглядом — автобіографічні мемуари під назвою «Моя душа, розвиток, життя і переживання». Професор Батаві також запитував злочинця, чи не хотів би той зустрітися зі священиком. Хто знає, чи ті спогади, а також запитання, не стали початком повільного повернення на шлях віри. У спогадах, з одного боку, він пояснював свою поведінку націонал-соціалізмом, а з іншого боку, визнавав свою провину в тому, що йому бракувало мужності зійти зі шляху злочину, щоби, врешті, остаточно (за кілька годин до смерті) визнати свою відповідальність за злочин. Але до цього він повинен був дозріти. Бо під час процесу — як можна прочитати в листах до дружини перед стратою через повішання — незмінно використовував поняття «доля» і не розумів важливості своєї поведінки: «З першого дня мого перебування під арештом і з першого дня слідства я завжди заявляв, що повністю був відповідальний за Освенцім як комендант табору. Я особисто не крав, не знущався з в’язнів ані вбивав. Все, що там відбувалося, я робив на прохання моїх начальників, я не здійснював будь-яких дій із моєї власної волі. Однак те, що я зробив цю заяву, не означає, ніби я маю намір ухилятися від відповідальності».
Гесс не залишився до кінця націонал-соціалістом. Він прямо сказав професору Батаві: «Я відчував дуже давно, я відчував протягом усього часу моєї діяльності в таборах, що у всьому цьому є щось хибне, щось, із чим людині важко погодитися; я відчував, що неправильна сама концепція, яка може призвести до злочинів, з якими людина не може примиритися. Я це тільки відчував; розум мій не зосереджувався на справах, які нас привчили приймати безумовно. І навіть сьогодні, коли я стільки думаю про все, що пережив, я ще не можу з упевненістю стверджувати, що націонал-соціалістична ідеологія була помилковою; ця ідеологія досі живе в мені, хоча я бачу в ній багато неправди і усвідомлюю, до чого вона привела. Але я точно знаю, що неправильно було перекреслити мораль, що погано було чинити злочини, терор, поширювання ненависті. Я завжди це відчував, а тепер не тільки відчуваю, але й розумію, в чому полягало зло». Коли, нарешті, Гесс остаточно порвав із націонал-соціалістичною ідеологією, він зізнався: «Під час мого довгого, самотнього перебування в тюрмі у мене було достатньо часу, щоб якомога ґрунтовніше обдумати все своє життя Я ретельно проаналізував усю свою попередню діяльність. У світлі нинішніх переконань сьогодні я бачу ясно, а це для мене дуже важко і гірко, що вся ідеологія, весь світ, у які я так сильно і твердо вірив, засновані на помилкових концепціях і мали колись розвалитися. Крім того, моя поведінка на службі цієї ідеології була повністю помилковою, хоча я діяв із вірою в правильність цієї ідеї».
Роблячи таке визнання, Гесс відкрився на важкий пошук нового сенсу життя. Понад три місяці він боровся зі своїми думками і почуттями, що зароджувалися. Можна сказати, що тільки у в’язниці у Вадовіцах Гесс почав віднаходити в собі не тільки людину, але й віру в Бога. Звідси прохання про зустріч із католицьким священиком, яке спершу було проігнороване тюремною адміністрацією. Тільки на повторне, цього разу письмове звернення засудженого, вирішили відреагувати. Спочатку вибір ліг на монастир кармелітів у Вадовіцах, тому що кармеліти були капеланами у в’язниці; а коли вони відповіли, що у них немає нікого, хто достатньо володіє німецькою, митрополит Адам Сапєга зв’язався з о. Владиславом Лоном SJ, капеланом монастиря Божої Матері Милосердя в краківських Лаґєвніках.
Зустріч відбулася 10 та 11 квітня 1947 року в тюрмі у Вадовіцах. Єзуїт не був для Гесса незнайомою людиною. Одного разу — саме 1940 року — вони зустрілися, коли о. Лон, тодішній провінціал, пробрався до Освенціма, до своїх побратимів, де його спіймали і поставили перед лицем коменданта концтабору. Коли Гесс зрозумів, що єзуїт чудово розмовляє німецькою, несподівано пройнявся до нього симпатією і запитав його ім’я. «На цей раз я тобі пробачаю, — сказав він, дивно приглядаючись до священика, — але якщо я впіймаю тебе ще раз, уже не буду такий добрий». Отець Лон протягом багатьох років задавався питанням, про що йшлося в цій історії? Чому есесівець, який славився своєю жорстокістю і нещадністю, просто відпустив його, навіть без найменшого покарання? Історія швидко відповіла на ці питання. Через сім років відбулася повторна зустріч.
Отець Лон і Рудольф Гесс розмовляли протягом декількох годин. Зміст цієї розмови залишається — і залишиться — невідомим. Відомо тільки, що її результатом було рішення Гесса повернутися в лоно Римо-Католицької Церкви. Злочинець приступив також до сповіді. Наступного дня після зустрічі він прийняв Причастя. За свідченням служки, Кароля Лєня, який був присутній при цьому, засуджений заходився від плачу.
Зрештою, дивлячись тверезо на справу Гесса і на наступні події, це не могло бути тільки грою на публіку заради вигоди, як хотіли би думати деякі. Йому було винесено правомочний смертний вирок, а він сам відмовився від прохання про помилування. Ще кілька днів боровся з собою й тінями минулого, щоби, нарешті, перед виконанням вироку сказати: «Совість змушує мене зробити таку заяву. У тюремній самотності я прийшов до гіркого розуміння, які тяжкі злочини проти людства я скоїв. Як комендант табору смерті в Освенцімі я втілював частину жахливих планів Третього Рейху — геноцид. Таким чином я завдав людству і людяності найбільшої шкоди. Особливо невимовні страждання я завдав польському народові. За мою відповідальність я плачу своїм життям. Аби лиш Бог пробачив мені скоєне. У польського народу прошу вибачення. Тільки у польській в’язниці я пізнав людяність. Незважаючи на все, що сталося, до мене ставилися по-людськи, чого я ніколи б не очікував і чим я найглибше засоромлений. Я сподіваюся, що нинішні розкриття і підтвердження цих огидних злочинів проти людяності та людства допоможуть запобігти у майбутньому виникненню передумов, які можуть стати підґрунтям подібних жахіть». Напередодні страти Рудольф Гесс ще раз посповідався. Примирившись із Богом, спокійно чекав своєї смерті.
2 квітня 1947 року суд оголосив Гессу вирок — смертна кара через повішення. Наступного дня після винесення вироку колишні в’язні Аушвіц-Біркенау скерували до влади петицію, що вимагала стратити Гесса на території табору. Виконання вироку було призначено на 14 квітня, але було перенесене через побоювання, що жителі Освенціма намагатимуться лінчувати Гесса під час його перевезення в табір. Підмостки шибениці з люком установили на світанку німецькі військовополонені. Це була та сама шибениця, яку Гесс наказав побудувати в таборі Освенцім для тисяч своїх жертв з усього світу. Не виключено, що німецькі полонені теж були головними катами.
У день виконання вироку, тобто 16 квітня 1947 р., нацистський злочинець був стриманим. Не благав, не кричав ані шарпався. Він був спокійний. Упевненим, майже парадним кроком ішов головною вулицею табору. Його руки були зв’язані за спиною, тож йому допомогли піднятися на стілець, що стояв на люку .Гесс спокійно стояв на шибениці, поки прокурор зачитав вирок і рішення президента від 10 квітня про невикористання права на помилування. Потім кат накинув Гессу петлю на шию. Засуджений поправив її рухом голови, затягуючи петлю, і тоді — через кілька хвилин після 10-ї ранку — кат вибив стілець із‑під його ніг. Тіло вдарилося об люк, який відкрився, і Гесс повис. Труп віддали у розпорядження начальника вадовіцької в’язниці Станіслава Вишневського для поховання. Швидше за все, він був підданий кремації.
Але повернемося до перемінення Гесса. Чи це навернення вражає? Чи шокує відпущення йому гріхів? Чи дивлячись на такого злочинця, чи не обурює нас Боже милосердя?
Якщо на будь-яке з цих запитань ви дасте позитивну відповідь, значить, із нашою вірою щось не так, значить, це просто народна побожність або церковний фольклор. Так, поведінка Бога може вразити і навіть шокувати, тому що це більше, ніж наш спосіб розуміння, тому що Бог завжди більший (!); але це здивування не повинно відштовхувати нас від Нього. У цій божевільній любові Бога — наша допомога й наше прибіжище. «Більше оплакувати треба того, хто робить зло, ніж того, хто його терпить, бо гнів привертає на безбожного кару, а терпеливість провадить справедливого до слави», — писав св. Лев Великий. Рудольф Гесс у Таїнстві Покаяння прийняв дар прощення всіх своїх гріхів, хоча це не зняло з нього відповідальності за страждання людей. Насправді, в чистилищі Гессу, ймовірно, доведеться страждати з наступними поколіннями людей, які страждають від наслідків його гріхів, і це буде до тих пір, поки ці наслідки не будуть повністю переможені. Тільки тоді він зможе осягнути радість спасенних на небесах.
Коли я читала біографію Гесса, то мимоволі пригадала євангельську притчу про робітників у винограднику (пор. Мт 20, 1-15). У ній Бог ясно показує, як Він діє: «Думки бо Мої — не ваші думки, і дороги ваші — не Мої дороги» (Іс 55, 8). І в ній «зачіпає наше людське» почуття справедливості, впроваджуючи нас у свою божественну реальність, яка так відрізняється від нашої міри та думки. Оскільки притча — це розширене порівняння, пошукаймо переносний сенс євангельської історії. Відомо, що власник виноградника уособлює Бога, Господаря Царства. Люди з’являються в ролі Божих слуг, що працюють у винограднику, подібно до працівників на Божих жнивах. Їхня важка праця говорить про те, що це звичайні люди. У цій притчі стимулом входу до виноградника і праці в ньому є динарій. Але це тільки «прикорм», бо йдеться про те, щоби пізнати Господаря! Людина після гріха має інший образ Бога, який відрізняється від справжнього, і відчуває постійну потребу заробляти і заслуговувати на щось. Менталітет благодаті й безкоштовності для неї важкий і заплутаний.
У притчі чітко видно, що бездіяльність означає не так марнування часу, як життя. Перебування поза виноградником — це життя тільки для себе, зосередженість на собі, відчуття безглуздості. З першими працівниками господар виноградника домовляється, останнім навіть наказує йти, заохочує скористатися даром, якого вони не знають. Притча показує/розкриває не так стиль існування та поведінки господаря виноградника, як поведінку людей та їхній меркантильний образ мислення. Бо чи поведінка господаря не руйнує нашої справедливості, нашої віри в те, що це ми керуємо життям, що це ми створюємо цінності й своєю тяжкою працею вміємо заслужити нагороду? Динарій є даром, платою за роботу, але, перш за все, це нагорода за надання сенсу своєму життю, за пізнання Господа.
Ця божественна плата однакова для всіх спасенних; тут панує рівність. Бог дасть її навіть тим, хто звернувся до Нього пізно і мало працював. У притчі це пов’язане з тим, що вони не знайшли роботи, хоча чекали, не зустріли господаря раніше. Притча не стосується ані тих, хто зволікав із відповіддю на запрошення Бога, ані грішників загалом, але в основному тих, хто, маючи добру волю і без власної провини, занадто пізно Бога пізнали.
Для мене особисто визначним у цій притчі є останнє речення: «Отак, будуть останні першими, а перші останніми». Немає необхідності точно вказувати, хто перший і хто останній із робітників у притчі. Тому йдеться про нас! Про нашу можливу, погано приховану заздрість, яку можна побачити у виразі «ті, останні», про виявлену зверхність, брак справедливості, солідарності, вміння ділитися і чутливість до інших, про брак радості від навернення грішника.
Повертаючись до Гесса, наведу ще одну цікаву подробицю. Отець Лон працював у монастирі Матері Божої Милосердя в краківських Лаґєвніках. Перша сповідь Гесса (їх, кажуть, було дві) відбулася в п’ятницю, 11 квітня 1947 року. За два дні настала перша неділя після Великодня, сьогодні вже відома в усій Церкві як Неділя Милосердя… Це «милосердя» з’являється в біографії нациста багато разів. На останніх сторінках свого тюремного щоденника Гесс писав, що Бог допустив усі його незліченні злочини хіба тільки для того, щоби в кінці показати, яке велике Його милосердя.
Передивляюся інтернет, і вражає мене більше, ніж навернення Гесса, поведінка нащадків найбільших нацистських злочинців. Кілька слів скажу лише про двох: Гудрун Гіммлер і Райнера Гесса. Ці дві персони протилежні, бо не для всіх батько або дід, який був військовим злочинцем, є причиною сорому. 82‑річна Гудрун Бурвіц, дочка Генріха Гіммлера, до цього дня залишається фанаткою націонал-соціалізму. Власними грошима спонсорує неонацистські організації, їздить на зустрічі колишніх есесівців, а сучасні бойовики називають її «принцесою Третього рейху», «бабусею неонацистів» або «королевою нацизму». Вона довго здійснювала свою діяльність у «білих рукавичках». Про неї знали лише «втаємничені». Розголос про неї поширився тільки з нагоди опублікованої 2002 року книжки «Тиха допомога і коричневі товариші» авторства двох німецьких журналістів — Олівера Шрема і Андре Репке. У цій книжці автори описують зв’язки Бурвіц (Гімлер) із сучасними неонацистами та ветеранами нацистського рейху.
Інше ставлення Райнера Гесса — онука Рудольфа Гесса, коменданта концтабору Освенцім, — який уже багато років провадить кампанію по боротьбі з расизмом. Він довго не знав справжньої історії свого діда, почав її відкривати тільки в 12 років, бачачи реакцію сторонніх на своє прізвище. Зараз він присвячує свій час кампанії проти расизму і крайніх правих у Німеччині, а також в інших європейських країнах. На його думку, екстремізм закорінюється в них дедалі більше. Протягом року він проводить розмови в близько 70 школах. Організовує конференції буквально по всьому світу. Крім того, в Шварцвальді, де він живе, просуває багатонаціональну реп-групу. Також співпрацює з організацією в Гамбурзі «Laut gegen Nazis» («Голосно проти нацистів»). Його діяльність зараз набуває дедалі більшого значення, тому що в Німеччині з’явився антиісламський рух «Пегіда». За словами Гесса, це новий форпост крайніх правих.
*
1. Серед інших, я користувалася книжками «Бог і зло в світлі біографії і розповідей Рудольфа Гесса, коменданта Освенціма» о. Манфреда Дезелаерза та «Автобіографія Рудольфа Гесса, коменданта концтабору Освенцім».
2. Назва тексту трохи провокаційна і дуже правдива. Гесс почав «співпрацювати» з Богом незадовго до смерті. Ось такий життєвий last minute. Але краще пізно, ніж ніколи! Важливо, що він зміг ухопитися за життя.
Малґожата Ґловацка, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
