Інколи я думаю, що незламна. Включаюся в купу справ, хоча знаю, що любов починається не там, де я комусь допомагаю, а деінде, — пише Майя Моллер.
Коли я була маленькою дівчинкою, мені траплялося влазити у шафку з ліками й витягати звідти вітамінки. За часів, коли шоколад продавався по талонах, а отже, на столі був рідкістю, пінний порошечок з апельсиновим смаком був омріяними ласощами.
Його смак також асоціюється з періодами застуд, коли я вигрівалася під ковдрою, слухняно ковтаючи вітамінки або кривлячись від самої думки про несмачний сироп від кашлю…
Ніхто не навчив мене дбати про себе
Дитяча пам’ять, однак, зберегла щось більше, ніж тільки смаки, бо в кожному спогаді проростає те, що важливіше: турбота, якою мене оточували Старші.
Хоча дитинство у 80-ті роки виглядало інакше, ніж зараз, та я завжди відчувала, що довкола мене — люди, яким важливо, щоб у мене все було добре. Це виражалося однаковою мірою як через картання, що «без шапки взимку», так і через смачненьке, яке я знаходила в коробочці зі шкільним сніданком.
Однак певної миті я усвідомила, що хоча протягом цілого життя відчувала людську турботу, та ніхто не навчив мене самій потурбуватися про себе. Це виглядає дивним, так? Я винесла з дому чимало потрібних умінь. Я вмію пекти хліб і зварити бульйон — ідеальні ліки від кожної хвороби. Якщо бабуся колись варила його для мене, то я тепер роблю те ж саме, як захворіє хтось близький.
Моя турбота про інших
З дитинства я багато чого навчилася саме наслідуючи, отож природним чином перейняла саме такий спосіб існування: турботу про інших. Про себе мені найчастіше випадає забувати — і, всупереч поширеній думці, це зовсім не доводить відсутності егоїзму.
Ми, жінки, у певному розумінні маємо до цього схильність. Можливо, це ризиковане ствердження, але мені здається, що кожна з нас має потребу бути матір’ю, хоч це не завжди реалізується безпосередньо. Можна бути матір’ю, оточеною купкою своїх дітей. Можна цілком подібним чином оточувати опікою духовних дітей або наглядати за якоюсь справою. Турбота про важливих людей приходить до нас природним чином, і в цьому немає нічого поганого. Зовсім навпаки, завдяки теплу й емпатії ми можемо зробити так, що інші почуваються потрібними та коханими.
Проблема виникає тоді, коли ми хочемо давати більше, ніж маємо самі, а маємо завжди рівно стільки, скільки зачерпнемо з Джерела, тобто від Бога. Ми зустрічаємо Його не тільки під час молитви. Його близькість можемо відкрити також у тиші після дня, повного галасу, в смаку улюбленого чаю або в неспішній прогулянці. Якщо бракує таких хвилин на ці зустрічі і якщо доходить до браку відпочинку та уривання часу від ночі, то може виявитися, що буття для інших — це джерело не миру та радості, а розчарування.
Ти не незламна
Я сама інколи ловлю себе на думці, ніби я незламна — що можу недосипати й недоїдати, займатися купою різних справ, від шкільного театрику по реколекції, і невтомно присвячувати на це всі свої сили. Я виправдовуюся тим, що мене оточують люди, які цього потребують, люди, яким треба любові. Однак я забула, що то не я маю бути джерелом цієї любові. Забула, що я тільки людина, і що як не зачерпну любові від Бога й не відновлю своїх людських сил, то швидко вигорю.
Прикладом величезної турботи про інших та безкорисливої допомоги є Мати Тереза. Це недосяжний взірець, кого багато хто хотів би наслідувати. Але навіть вона, жінка, яка присвячувала вбогим усе своє життя, свій час та енергію, — цінувала значення відповідної кількості відпочинку. Складаючи план дня для сестер, що працювали серед потребуючих, вона звернула увагу на потребу хвилин перепочинку протягом дня, по обіді. Потурбувалася про те, щоб сестри, які жертовно допомагають іншим, мали час також і на віднову своїх сил.
Допомагати — навіть якщо це робиться з усього серця — потрібно насамперед мудро. Мій улюблений святий, Ігнатій з Лойоли, виразив цю переконаність у таких словах: «За браку поміркованості не вийде служити Богові довго й витривало. Кінь, перемучений у перші дні подорожі, зазвичай її не завершує; ба більше, стає неминучим, аби інші заопікувалися його лікуванням…» А я могла би це підсумувати так: «Хочеш допомагати, як Мати Тереза? То пам’ятай, щоби подбати про себе!»
Там любов має свій початок
Любов до ближнього зовсім не починається там, де ми комусь допомагаємо. Загалом беручи, вона нас туди приводить. Однак починається вона зовсім в іншому місці.
Любов до ближнього починається, коли ти даєш собі шанс на те, щоб зупинитись на бігу. Вона починається, коли сидиш із чашкою смачного чаю, даєш собі хвилину на добре читання або замовляєш у кав’ярні улюблене тістечко. Любов до ближнього починається, коли перестаєш бігти до наступних завдань, а замість цього «марнуєш час» на молитві, аби там набратися сил і побачити правильний напрям діяльності.
Любов до ближнього має свій початок там, де ти вчишся дбати про себе — бо ближнього люблять так, як себе. Якщо ти без кінця занедбуєш власні потреби й женешся від однієї справи до іншої на рештках сил, то, може, це зовсім не вираження любові, а загубленість у надмірному активізмі? Може, час замислитися, чи ти точно «обрала найкращу частку»? (Лк 10, 42).
Може, вже час дозволити хвилину відпочинку «Марті», яка готує найкращі недільні обіди, ідеально виконує всі обов’язки на роботі й уриває годинки ночі, аби допомогти потребуючим? Відправити її на канікули або на реколекції? Може, звільнити її від частини обов’язків і нагадати, як сидіти в тиші біля ніг Господа, або просто задивитися в небо й не перейматися часом, який летить, а рахувати хмарки на горизонті? Й, може, ризикнути й видати їй цей секрет: світ не завалиться, якщо ти на хвилину відкладеш свої обов’язки, аби подбати про себе. Однак він може завалитися, якщо цього не зробити й зовсім охляти.
Завдання: зроби сьогодні щось для себе
Подумай про те, що принесло би тобі задоволення. Якщо маєш таку можливість — відмовся від частини обов’язків і зроби щось, у чому відпочинеш. Якщо в цьому плані знайдеться місце на молитву, нехай вона також буде часом відпочинку і простого перебування з Богом.
фінансово.
Щиро дякуємо!
