Інтерв’ю

Ольга Матвійчук: можна переробити травматичний досвід у мегаресурс; треба тільки знати, як

13 Серпня 2018, 12:32 1360 Віта Якубовська

Вересень у Львові обіцяє бути багатим на події. Однією з них буде Львівський обласний форум сім’ї.

Про те, які завдання ставлять перед собою організатори, чию увагу хочуть привернути до проблем, з якими стикається сім’я в сучасному світі, та про багато іншого, не менш важливого та цікавого, CREDO розповідає Ольга Матвійчук, громадський діяч і головна організаторка події. 

Співрозмовниця CREDO — людина неймовірно щира та відверта, небайдужа і справді живе тим, чим займається. Десять років досвіду роботи держслужбовцем створили доволі міцний фундамент під теперішню діяльність. Завдяки цьому досвіду вона краще розуміє, як потрібно налагоджувати механізми співпраці між держустановами та громадянами, досягати бажаних результатів і підвищити ефективність комунікації між платниками податків та виконавчими службами.

 

 

— Що спонукало Вас займатися саме громадською діяльністю?

— Мій внутрішній альтруїзм. Офіційно громадською діяльністю я почала займатися у 2016 році, коли ми створили ГО «Платформа Розвитку Стосунків», метою якої є популяризація цінності сім’ї та сприяння розвитку близьких стосунків — чи то у парі до одруження, чи вже у подружньому житті, а також між братами і сестрами, між батьками та дітьми. Сімейні стосунки взагалі дуже багатовекторні, з викликами і завданнями, яких ми часто не до кінця усвідомлюємо і керуємося інстинктами або моделями, засвоєними у своїх родинах. Сьогодні соціальні ролі зазнали певних змін, тож моделі стосунків, засвоєні від дідусів і бабусь, які нас виховували, вже не працюють. Вони стали конфліктними у сучасних реаліях. Саме тому ми поставили собі за мету поширювати інформацію про психологію стосунків між чоловіками і жінками, аби люди мали більше знань про психологію чоловіка та жінки і, відповідно, могли побудувати щасливі взаємини.

— Чому саме розвиток стосунків?

— Як я виявила згодом, вже у процесі діяльності, мною керували особисті причини. Я виросла у доволі успішній сім’ї: мама вчителька, тато декілька каденцій був головою сільської ради в невеличкому селі Бродівського району, у мене ще є старший брат і молодша сестра; але поки наші батьки намагалися матеріально звестися на ноги, збудувати власний дім, нас виховували бабусі та дідусі. Тобто якоїсь емоційної близькості з батьками мені завжди бракувало.

Крім того, мій батько служив в Афганістані, а це досвід війни — і ще одна причина, чому я стала працювати у сфері розвитку стосунків. Адже досвід війни, наслідки того досвіду — це також виклик, ще не до кінця усвідомлений та проговорений, хоча сьогодні вже більше працюють із сім’ями АТО. Тоді такого поняття взагалі не було, тим більше в маленькому селі. Я дякую Богові, що мій тато повернувся живим і завдяки цьому є я; це щастя, що він не отримав тяжких психологічних травм; але треба розуміти, що наслідки війни все одно є. Навіть якщо вони не усвідомлені до кінця. У нас із татом дуже хороші відносини, і що старша я стаю— то кращі; але ось цей його досвід, і мій, все ж, мабуть, свого часу стали підсвідомим мотиватором того, чим я зараз так активно займаюся.

Були також інші причини, які мене спонукали до зміни напрямку руху. Свого часу, через певні обставини, я втратила контакт із сестрою, молодшою від мене на п’ять років, і я відчувала за неї велику відповідальність. Мене дуже боліла вся ця ситуація і я довго нею переймалася. Ви спитали, чому я займаюся тим, чим займаюся, — і я думаю, тому, що я дуже глибоко усвідомлюю втрату. Мій особистий досвід — ось основна спонука займатися тим, чим я займаюся.

Але треба також визнати, що усвідомленим це стало відносно недавно, коли я вже пройшла певні етапи. Все починалося на підсвідомому рівні. Спершу мене у громадську діяльність штовхали якісь претензії, бо коли людина зранена — вона шукає, на кого перекласти відповідальність, кого би звинуватити. А вже потім, усвідомлюючи проблему, починаєш бачити цілісну картину і масштаб того, що сталося. І я дякую Богові, що я доросла до усвідомлення того, що ж насправді сталося — і що нічого унікального не відбулося, не така це вже й рідкість.

 

 

— Якими були перші кроки?

— Свою діяльність ми взагалі починали від такого світлого моменту — хотіли заохотити молодих людей цінувати стосунки в сім’ї із сестрою/ братом/ татом/ мамою, бо це допоможе у подальшому сформувати власну щасливу сім’ю, адже важко будувати на негативному досвіді. А щоб із негативного досвіду винести позитивний, треба розуміти, що саме виносити. Пам’ятаю, як на одну з дискусій ми запросили Івана Нестеренка, який займається переробкою пластику, й він запитав, який стосунок має переробка пластику до сім’ї?. Для мене це було яскравою метафорою того, що можна зробити з негативним досвідом: якщо ми здатні переробити пластик, а не викинути його в море, забруднити його і потім від цього ж і померти, — то, змінивши токсичні стосунки, не дати їм нас отруювати і нищити ми також можемо. Ми можемо вийти за межі тої ізоляції і переробити свій травматичний досвід у мегаресурс; тільки треба мати певні знання, навички. Ось цим ми і займаємося у своїй громадській організації: даємо змогу отримати знання про психологію стосунків, говоримо про роль чоловіка та жінки, про етапи розвитку стосунків. Ми говоримо про загальні концепції; але це, звісно, не може бути застосоване для всіх однаково. Наше завдання — розвивати розуміння та усвідомлення ролі сім’ї. Нині можна спостерігати активний рух у протилежному напрямку. Егоцентризм і комфорт не сприяють виходу за межі свого болю та праці над ним. Хочемо це змінити.

— Ваш досвід держслужбовця допомагає у теперішній діяльності?

— Власне кажучи, якраз 10 років роботи на державній службі й дали мені розуміння того, що держслужбовці самі по собі не байдужі чи інертні до певної проблеми: вони про неї можуть просто не знати. І от уже зараз, із позиції громадського діяча, я можу сказати, що наше завдання — донести до чиновників проблему, поінформувати їх. Форум покликаний консолідувати зусилля, бо держава має ресурс, і не лише фінансовий, а й адміністративний, щоб вирішувати проблеми у сфері сім’; інша справа, що держава не завжди в курсі проблеми. Ми, як громадські активісти, більш чутливі через свій досвід, діяльність. Навіть два роки роботи в цій сфері вже дають мені право казати про те, що я знаю більше, ніж чиновник, обмежений своїм робочим часом і стінами кабінету.

Я маю також досвід роботи у Патріаршій комісії у справах молоді УГКЦ і, розуміючи плюси й мінуси обох структур, хочу в синергії вирішувати актуальні проблеми. Важливо також, щоб і громадяни вміли правильно формулювати свої запити, а не лише претензії. Треба вміти правильно просити про допомогу. Світ насправді не такий жорстокий, як ми собі уявляємо, і цілком здатний співпрацювати, якщо правильно сформулювати запит.

 

 

— Із ким співпрацює ваша громадська організація у підготовці до Форуму?

— Нашу ідею підтримує Департамент соціального захисту, а це неабияке досягнення, бо, пропри всю бюрократичну систему, вони виявилися відкритими на те, щоб чути. Треба було піти на конкурс і представити свою ідею — і знайшлися люди, які готові були нас підтримати, їм сподобалася наша ідея і вони готові втілювати її разом із нами. Та навіть така справа, як розв’язане питання про залучення коштів, уже полегшує організацію.

— Кого ще вам вдалося залучити до організації цієї події?

— Залучати людей та організації виявилося непростим завданням. Навіть стало свого роду викликом для мене особисто. У Львові дуже багато різних спільнот, які працюють у сфері сім’ї, та поєднати їх виявилося непросто. Вони зголосилися, але мали певні упередження, бо не хотіли, щоб їх використали; намагалися зрозуміти, в якому ключі усе це відбуватиметься. Це одна з причин, чому ми перенесли Форум на вересень: треба було дати більше часу, аби всі зрозуміли навіть саму спонуку до створення такого форуму.

Комісія у справах родини УГКЦ нас одразу підтримала, Інститут родини УКУ, Душпастирство родин Львівської арідієцезії РКЦ також — це, зрештою, наші основні партнери. Наша громадська організація реалізовує свої ідеї та засади на християнських цінностях, тож першими зголосилися релігійні організації, бо їхнім першочерговим завданням є праця із сім’ями, але зголосилися і громадські організації, чия діяльність не вузько скерована на сім’ю, і тому налагодження співпраці з ними ще триває.

— Із якими ще труднощами довелося зіткнутися?

— Підготовка до форуму створила майданчик для того, щоб висловити свої думки, а також своє незадоволення. Це вимагало терпеливості. Можна було піти простішим шляхом і організувати форум силами своєї громадської організації; але ми поставили собі завдання — вийти за ці межі й залучити всіх, кому небайдужа доля сім’ї у сучасному суспільстві. Є багато спільнот та організацій, які навіть не знають про існування одні одних, хоча роблять спільну справу. Є багато проектів, які успішно реалізовуються, але ніхто про це не знає. Тому перші наші зустрічі вимагали витримки і великого такту, щоб у суцільному хаосі зрозуміти, з ким зможемо мати справу надалі.

— Якою є основна мета проведення Форуму?

— Консолідація зусиль представників органів влади, місцевого самоврядування, громадських організацій, зокрема молодіжних, Церков та релігійних організацій, закладів освіти й медицини задля популяризації сімейних цінностей та впливу на формування державної сімейної політики. Я цілком свідома того, що на Форум дивитимуться упереджено. І саме тому в процесі організації ми поставили собі завдання мінімалізувати це упередження й тому відмовилися, при пошуках приміщення, від пропозиції семінарії УГКЦ, аби ніхто не казав, що це релігійні фанатики щось знову задумали, відтак «це нас не стосується».

Ми не можемо змусити людей зацікавитися подією, але можемо створити умови, щоб якомога більше людей могло зацікавитися. Саме тому Форум відбудеться в університеті Франка, а банери заохочуватимуть перехожих зайти і хоч би подивитися, що так відбувається.

— Дякую за розмову.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Львів
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: