За часів Гомера навіть найсміливіші воїни не соромилися лити сльози. У наш же час сльози часто вважають проявом слабкості. Проте насправді вони можуть бути ознакою справжньої сили, і здатні багато сказати про нас.
Сестра Анна Леку, французька домініканка, філософиня, тюремна лікарка і авторка книжки Des larmes («Про сльози»), в інтерв’ю для сайту Aleteia пояснює, як сльози можуть стати справжнім даром.
— «Блаженні засмучені, бо будуть утішені» (Мт 5,4). Як Ви інтерпретуєте цю заповідь блаженства, працюючи в місцях, сповнених великих страждань?
— Це потрібно сприймати, не вдаючись до надмірних інтерпретацій. Справді, є багато людей, які переживають жахливі моменти, й вони плачуть невтішно, не в змозі почати сміятися вже сьогодні чи завтра. Але коли вони не можуть плакати, їхні страждання сильніші. Коли хтось плаче, він зазвичай плаче «до когось», навіть якщо цієї особи немає поруч; до когось, кого він пам’ятає чи любить. Самотність у такому випадку не є абсолютною. На жаль, у в’язниці є багато людей, які вже не здатні плакати.
— Відсутність сліз — це привід для занепокоєння?
— Відсутність сліз — набагато тривожніша ознака, ніж сльози! Це свідчить або про оніміння душі, або про велику самотність. За сухими очима криються жахливі страждання. В однієї з моїх ув’язнених пацієнток протягом місяців були виразки на тілі, чого ми ніяк не могли пояснити. Але якось вона сказала мені: «Знаєш, болячки на моєму тілі — це знак страждань моєї душі. Коли вони сочаться, це течуть сльози, яких я не можу виплакати».
— Чи не означає третя заповідь блаженств, що ми будемо втішені у Царстві Небесному?
— Звісно; але Царство починається вже зараз! Симеон Новий Богослов у Х столітті сказав: «Нехай прощається з вічним життям той, хто не знайшов його на землі». Нам обіцяно не лише втіху у майбутньому, але й упевненість, що з самого серця нещастя може вийти радість. У цьому полягає небезпека утилітаризму: ми більше не думаємо, що можемо бути сумними і вмиротвореними водночас. Сльози ж переконують нас у тому, що ми це можемо.
— У своїй книжці Ви пишете: «Наші сльози втікають від нас, і ми не можемо повністю їх проаналізувати».
— Так, бо ми ніколи повністю себе не розуміємо! Те, що ми нібито здатні повністю пізнати себе та інших, — міф, сучасний міраж. Ми мусимо навчитися приймати власну непрозорість і скінченність: у цьому полягає дорослішання. У середні віки люди більше плакали, однак із сучасністю сльози зникають. Чому? Бо наша сучасність спирається на постійний контроль. Ми гадаємо, ніби все бачимо і знаємо, а отже, і можемо. Але це неправда. Сльози затуманюють погляд, але крізь них ми бачимо те, чого би не побачили поверховим, чистим зором. Сльози свідчать про те, що в нас самих розмите і деформоване; але вони також говорять про те, що є більшим від нас самих.
— Як відрізнити справжні сльози від «крокодилячих сліз»?
— Одна маленька дівчинка відповіла матері, коли та спитала, чого вона плаче: «Коли я плачу, я люблю тебе сильніше». Справжні сльози — це ті, що допомагають тобі краще любити і при цьому не намагаються бути побаченими. Фальшиві сльози нічого не можуть запропонувати, натомість мають на меті чогось домогтися або перетворюються на шоу для інших. Цю відмінність бачимо на прикладах Жана-Жака Руссо та святого Августина. Руссо ніколи не перестає перераховувати свої сльози, виставляти їх на сцену і спостерігати за власним плачем, — що анітрохи мене не зворушує. Святий Августин плаче, бо дивиться на Христа і сподівається, що його сльози приведуть нас до Нього. У того, хто плаче, серце палає. Плакати — це відчувати вплив чогось, що знаходиться поза межами нас самих, і сподіватися на втіху. Недарма Євангелія говорять, що Марія Магдалина, яка плакала найбільше, отримала найвищу радість у ранок Воскресіння.
— Чого навчає нас Марія Магдалина цим даром сліз?
— Її історія поєднує у собі роль грішної жінки, якаплаче біля ніг Спасителя, Марії, сестри Лазаря, що оплакує свого померлого брата, й тієї, хто залишається плакати біля порожньої могили. Отці-пустельники поєднували ці три постаті, закликаючи вірних плакати сльозами покаяння, сльозами співчуття та сльозами прагнення Бога. Марія Магдалина також вчить нас, що той, кого терзають сльози, водночас єднається в них. Це жінка, що плаче з відчаю в час смерті свого Господа, та від радості — знову зустрівши Його; вона оплакує власні гріхи та проливає сльози вдячності, коли їх прощають. Вона втілює собою третю заповідь блаженства. У сльозах є парадоксальна сила трансформації. Осліплюючи, вони дарують прозріння. Викликані болем, вони дають зцілення.
— Вона плакала тричі — так само, як Ісус.
— Саме так. Євангелія показують нам, що Ісус плакав тричі. Спочатку над Єрусалимом і затвердінням сердець його жителів. Після смерті Лазаря Він плакав сумними і солодкими сльозами любові, що страждає через смерть. У цей момент Ісус плаче над смертю людини: кожним чоловіком, жінкою та дитиною, яка помре. Зрештою, у Гетсиманії сльози Ісуса проходять крізь темряву ночі, щоб дістатися Отця. Ці Його благальні сльози охоплюють собою всі людські благання усіх часів — аж до настання кінця часів, коли, як обіцяно в Одкровенні, Господь зітре кожну сльозу з наших очей.
— Чи сльози Христа несуть у собі кожну нашу сльозу?
— З того часу жодна сльоза не проливається марно! Оскільки Син Божий плакав сльозами туги, спустошення і болю, людина справді може повірити, що відтоді кожна людська сльоза зібрана Ним як дорогоцінна перлина. Філософ Еммануель Левінас говорить про це так: «Жодна сльоза не повинна бути загублена, жодна смерть не повинна залишитися без воскресіння». Духовна традиція «дару сліз» включає в себе це радикальне відкриття: якщо сам Бог плаче, значить, сльози — це шлях до Нього; місце, де ми можемо знайти Його. Тому варто сприймати сльози як близького друга або як цінний подарунок, отриманий від такого друга.
фінансово.
Щиро дякуємо!
