Чи завжди висловлювання Папи — учительство?

Питання: Чи завжди висловлювання Папи треба вважати його вчительством?

Відповідає Vatican News:

Найвищий вираз безпомилкового учительства Папи Римського — це висловлювання ex cathedra. Коли Папа висловлюється таким чином, його слова стають правилом нашої віри й зобов’язують усіх католиків. Але в такий спосіб папи висловлюються дуже рідко. Востаннє Вселенський Архієрей висловлювався ex cathedra 1 листопада 1950 року, коли проголосив, що Пресвята Діва Марія наприкінці свого життя була вознесена на Небо з тілом і душею. Ідеться про догмат Пія ХІІ про Внебовзяття (у східній традиції — Успіння) Пресвятої Богородиці. Перед тим судження ex cathedra вимовлялося майже століття раніше, коли Пій ІХ визначив, що Пресвята Богородиця він першого ж моменту свого зачаття була вільною від усякого гріха. Йдеться про догмат про Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії.

Така форма надзвичайного вчительства Папи називається також визначальним учительством. Це означає, що той, хто не приймає цього учительства, виключає себе з Церкви, тобто відлучається від спілкування з Церквою. Інші способи висловлювання Папи становлять так зване «автентичне вчительство», яке містить різні ступені автентичності, що різною мірою зобов’язують вірних. Це пояснює, наприклад, догматична конституція «Lumen Gentium» Другого Ватиканського Собору:

«Цей побожний послух волі й розуму особливо належить виявляти щодо автентичного вчення Римського Архієрея, навіть коли він не промовляє ex cathedra, — так, щоб шанобливо визнавати його верховне Учительство і щиро приймати виголошувану ним науку, відповідно до виявлених ним думки й наміру, що проявляються або в характері документів, або в частому викладанні того самого вчення, або у способі висловлювання» (Lumen Gentium, ч.І, п.25).

Відповідно, окремі висловлювання потрібно оцінювати, враховуючи висловлену думку Собору, а також з урахуванням вираженої волі, яка відповідає важливості цієї думки для вірних. Тут, згідно з процитованим документом, нам допоможуть три критерії: перший — це характер документу, в якому викладено ту чи іншу думку Папи; другий — наполегливість у викладенні тієї чи іншої доктрини; третій — словесна форма висловлювання. Розглянемо кожен із них.

Перший критерій, згідно з яким ми оцінюємо, до якої міри нас зобов’язує те чи інше вчення, — це характер документу. Відразу зазначимо, що інтерв’ю Папи з будь-ким або книжка, де викладене це інтерв’ю, — це взагалі не документ, а тому не належить до автентичного вчительства, хоч би про що там ішлося. Так само книжка, написана Папою, наприклад, «Ісус із Назарета» Бенедикта XVI, — не документ учительства. Не випадково папа підписав її ім’ям, яке йому дали при хрещенні. Натомість енцикліка Папи — це документ учительства великого значення. Якщо ж в енцикліці порішено питання, до якого Церковне Вчительство постійно й наполегливо повертається, то йдеться про незмінне учительство, якого не можна змінювати жодним чином. Це, наприклад, учительство про інтимні подружні стосунки. У цьому випадку ми маємо справу не з висловлюванням ex cathedra, тобто не з визначальним учительством, а з остаточним учительством. Різниця між визначальним та остаточним учительством полягає не в ступені обов’язковості — він однаковий, — а в тому, що істина, висловлена визначальним учительством, коріниться безпосередньо в Божественному Одкровенні, тоді як остаточне учительство не ґрунтується на ньому безпосередньо. Якщо вірний не приймає визначального учительства, то він виключає себе з церковного спілкування; але цього не відбувається в разі розходження з остаточним учительством. Конкретний приклад ми вже наводили: якщо католик не приймає догмату про Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії — тобто визначальне вчительство Церкви, — то він відлучає себе від церковного спілкування. Якщо ж католик не поділяє вчення про подружню інтимність, то він може перебувати у тяжкому гріху, але не виключає себе з церковного спілкування.

Другий критерій для розпізнавання обов’язкового автентичного вчительства — це наполегливість, із якою Римські Папи пропонують ту чи іншу доктрину. Варто відразу уточнити термінологію, тобто пояснити, що не становить доктрини. Вказівки пастирського характеру, наприклад, щодо міграції чи інших соціальних феноменів — це не доктрина. Якщо ж ідеться про доктрину, то, якщо вона наполегливо повторюється, треба приймати сказане з пошануванням, пам’ятаючи також слова з книги Мудрості: «Бо ж міркування смертних нужденні, непевні задуми наші» (Мудр 9,14). Іншими словами, наші визначення не можуть бути абсолютно надійними, але й у цьому разі, коли йдеться про слова Папи, навіть якщо ці слова не належать до визначального ані до остаточного вчительства, їх треба сприймати з повагою, навіть якщо те, що сказав Папа, нас не переконує; та й сам Папа не має наміру представляти свої слова як безпомилкові судження. Що ж означає «визнавати їх із пошануванням»? Це означає — щонайменше — не суперечити Святішому Отцю.

І, нарешті, третій критерій розпізнавання значимості автентичного вчительства — це словесна форма висловлювання. Візьмемо, наприклад, слова папи Йоана Павла ІІ з енцикліки «Evangelium vitae»: «І тому силою Христової влади, — пише папа, — наданої Петрові та його наступникам, ми у згоді з єпископами, які не раз засуджували переривання вагітності, я заявляю, що пряме переривання вагітності, тобто задумане як мета або як засіб, завжди буде серйозним гріхом проти моралі, бо це — добровільне вбивство невинної людської істоти». У цьому разі йдеться про документ, який має характер віровчення, має більше значення і зобов’язує більше, ніж документ пастирського характеру, як наприклад, Апостольське посинодальне напоумлення Папи Франциска «Amoris letitia». У ньому Святіший Отець не використовує таких формулювань, він не каже: «заявляю силою влади, даної Христом…»; ідеться лише про пастирське напоумлення.

Такі, в короткому викладі, основні критерії, згідно з якими ми наділяємо різні папські документи різними ступенями важливості. Тим більше це стосується висловлювань та публікацій, які взагалі не є документами; це або богословські тексти приватного характеру (як, наприклад, згаданий «Ісус із Назарета» Йозефа Ратцінґера), або приватні розмови, які пролунали за тих чи інших обставин і були звернені до конкретних людей або до груп людей.