«Коли кажуть про брак покликань, то треба зазначити, що їх бракує в усіх християнських Церквах», — сказав в інтерв’ю німецькому католицькому тижневику «Die Tagespost» кардинал Домінік Дука, який закінчує своє єпископське служіння у Празі.
З ним розмовляла Крістіна Айніґ.
— Отче-кардинале, коли 2010 р Ви стали архієпископом Праги, Католицька Церква відзначала Рік священства, оголошений папою Бенедиктом. Як би Ви описали тодішню ситуацію?
— У 2010 році ми пройшли довгий шлях після падіння комунізму. Були створені умови для всіх церковних інституцій в дієцезіях, згромадженнях та парафіях. Це також стосувалося Карітасу, церковних шкіл і теологічного факультету. Можна було також побачити деяку втому у більшості священників і у вірних. Після падіння комунізму ми втратили багатьох співробітників Церкви, бо вони перейшли на державну службу.
Ці католики відігравали потім певну роль у суспільстві, але в Церкві їх бракувало. Потім прийшло нове покоління, а тим часом ми фактично повернулися до початку. Ми тепер вільні, але після реституції церковного майна несемо також економічну відповідальність. Це зовсім інша ситуація. Церква вже не є неприбутковою організацією. Це було великою проблемою для мого покоління, бо у нас не було адміністративного досвіду. Ми жили як пролетарії під комуністичним батогом.
— Чого сьогодні потребує Церква в Чехії?
— Ми пливемо в тому ж глобальному човні й нині переживаємо велику міграцію — не тільки людей, які хочуть потрапити до ЄС, а й нових ідеологій, які поширюються всіма інституціями. А на нас чекає «культурна революція». Герої цієї культурної революції — духовні діти Мао Цзе-Дуна. Йдеться про повне знищення нашої людської ідентичності від самого початку. Якщо люди не відрізняються одні від одних як чоловіки й жінки, то хто вони? Ось у чому питання. Йдеться про «розмиті межі між статями», як колись сказав Папа Франциск.
Велика проблема для Церкви полягає в тому, що більшість католиків переконана: такий розвиток є позитивною зміною. Звісно, є позитивні інновації в науці й технології; але це лише одна частина нашого життя. Після ейфорії прориву, коли в монастирях і семінаріях була кількість, як в епоху бароко, ми зараз переживаємо кризу. Молоді чоловіки та жінки по семінаріях і монастирях не підготовлені до нових ідеологій. Ми знову змушені боротися за нашу християнську цивілізацію, як у XVI ст. в період Тридентського Собору.
— Як Ви бачите роль Рима в цій боротьбі?
— У Римі Церква більше, ніж будь-коли, займається технічними й екологічними проблемами. Але Церква в цьому не компетентна; тільки деякі можуть мати кваліфікований голос у технічних дискусіях. Ми можемо оцінювати лише теологічні й етичні питання. Але в Європі Церква великою мірою втратила свій місійний ентузіазм.
— Яку роль для Церкви в Чехії відіграв папа Бенедикт?
— Понтифікат Бенедикта XVI був для нас дуже важливим. Він — один із чотирьох великих пап ХХ століття, поруч із Пієм ХІ, Пієм ХІІ та Йоаном Павлом ІІ. Папа Войтила був проповідником, який, як і будь-який проповідник, потребував фундаменту — справжньої теології. Теологічним мислителем його понтифікату завжди був кардинал Ратцінґер зі своїм великим талантом.
Ми відчували, що Церква в ті часи отримала нові сили. Політичний поворот 1989 р. не був би можливим без Церкви. Папа Йоан Павло ІІ і кардинал Ратцінґер чудово знали нашу ситуацію в Центральній Європі. Я впевнений, що папа Бенедикт відіграв велику роль у розвитку культури в нашій країні. Це також можна побачити.
— Коли, наприклад?
— Під час візиту папи до Праги в 2009 р. у Владиславській залі Празького Граду представники всіх університетів чекали на нього, як учні на свого вчителя. Бенедикт блискуче виконав цю роль. Він виступав не з папського трону, а як професор на кафедрі в аудиторії. Це був великий успіх. На Святу Месу в Брно прийшло стільки ж людей, скільки на Меси папи Йоана Павла ІІ в Чехії. Також зросла кількість студентів теології та учнів католицьких шкіл. Під кінець понтифікату папи Бенедикта їх було втричі більше, ніж на початку. Це був великий шанс для молодої інтелігенції.
— Католицька Церква зараз перебуває в періоді синодального процесу. Де Ви бачите потребу в розпізнанні?
— Я хотів би згадати досвід чеських католиків: від 1997 по 2005 рік у нас відбувався Пленарний синод Католицької Церкви в Чеській Республіці. Підготовка до нього тривала 4‑5 років. Відбулися два Загальних збори з різницею в рік. На перших зборах був великий ентузіазм; другі були розчаруванням.
Що ж сталося? Відбулося неправильне розуміння теології: теологія — це насамперед наука, а не практика. І коли зараз кажуть: нам потрібно більше демократії в Церкві — я відповідаю: ні. Класичне розуміння демократії в стародавній Греції принципово відрізняється від нашого сьогоднішнього розуміння демократії. Греки розуміли демократію як участь вільних в управлінні, а не всіх людей.
Ми, католики, маємо серйозно спостерігати й розглядати, де демократичні процеси необхідні, а де потрібна також і компетентність. А якщо йдеться про вплив, то треба сказати, що документи не відіграли в усій історії Церкви такої великої ролі, як вважається сьогодні. Церква ніколи не видавала стільки документів, як зараз. Але навіть такий важливий Собор, як Тридентський, змінив Церкву не через папери. Я сам не можу прочитати весь «L’ Osservatore Romano» щотижня. Це чоловіки й жінки тих часів відновили Церкву. Таких чоловіків і жінок ми потребуємо також і сьогодні.
— Які у Вас враження від синодального процесу на Вашій Батьківщині?
— У пропозиціях чеських католиків до синодального процесу є певні обґрунтовані висновки, які стосуються, наприклад, практики домашніх візитів у парафіях. Але щодо дискусій про целібат священників я ставлю знак запитання. Немає релігії без целібату. Коли кажуть про брак покликань, то треба зазначити, що їх бракує в усіх християнських Церквах, а в деяких ще більше, ніж в Римо-Католицькій Церкві.
У нашій країні Чехословацька Гуситська Церква (створена католицькими священниками після Першої світової війни — прим. КАІ) запровадила священницькі свячення жінок ще 1947 р. Кількість вірних скоротилася з майже мільйона до 10 тис. А щодо целібату, то процитую одного греко-католицького єпископа, який колись сказав: «У целібату є проблеми, але інші мають інші проблеми без целібату».
Я переконаний, що ні скасування целібату, ні свячення жінок не розв’яжуть справжньої проблеми.
Ми потребуємо наукової теології, а не лише теології наративної. І ідентичності, а також бажання служити. Чому більше половини молоді боїться подружнього життя? Чому в лікарнях бракує медсестер? Нам потрібні живі християни, жінки й чоловіки. Богослови бояться — що можна побачити в дискусіях про одностатеві пари. Лікарі, юристи і психологи однозначно висловилися проти «шлюбу для всіх»; теологи — ні.
фінансово.
Щиро дякуємо!
